Діагностика життєвого призначення
Діагностика життєвого призначення

Т. Д. Попова «Нариси про гомеопатію. Записки лікаря-гомеопата»

Читати книгу онлайн:

Т. Д. Попова «Нариси про гомеопатію. Записки лікаря-гомеопата»

«Нариси про гомеопатію. Записки лікаря-гомеопата» КИЇВ НАУКОВА 'УМКА 1989

ПЕРЕДМОВА

Автор книги, яку тримає в руках читач,— відомий київський лікар-гомеопат Т. Д. Попова. Писати про питання, що стосуються медицини, для широкого кола читачів неймовірно складно: кого можна захопити описами хвороб та страждань? Звичайно, є іцасливі винятки, такі, наприклад, як «Драматична медицина» Г. Глязера чи книги П. де Крайфа, присвячені боротьбі медиків із хворобами, пошукам нових шляхів зцілення. Зовсім інакше написана книга Попової. Тематика її набагато ширша, вона насичена роздумами натураліста про людей та природу, про коріння хвороб та шляхи до здоров’я. Автор розглядає людину як складову частину природи, дотримуючись у цих уявленнях поглядів видатного радянського вченого академіка В. І. Вернадського. Попова безупинно підкреслює, що ми відповідальні за стан природи, її здоров’я. Втручаючись у природне життя довколишнього середовища, ми змінюємо й умови власного існування,— так виникає негативний «зворотний зв’язок». Ставлення спеціалістів до гомеопатії дуже різне — від поклоніння до повного, навіть активного несприйняття. Це значною мірою пов’язане з тим, що в нашій літературі практично нема будь- яких публікацій про цю терапевтичну систему. Творець гомеопатії — німецький лікар С. Ганеман (1755 — 1843). Розроблена ним система лікування хвороб заснована на принципі «подібне лікується подібним». Якщо рослина, мінерал чи продукт, створений людиною, викликав стан, що нагадує якусь хворобу, то малі кількості цієї речовини повинні сприяти видужанню. Тут, мабуть, доречно згадати вчення відомого вітчизняного фізіолога М. Є. Введенського про парабіоз: «При захворюванні змінюється фізіологічна лабільність (нестійкість) тканин. Кожна тканина має властивість витримувати лише певну величину функціонального навантаження. При захворюванні в ній виникає явище «перезбудження», тобто місцеве стійке збудження, що не розповсюджується. Зовні воно проявляється ознаками гальмування функції, її пригнічення. В цьому стані сприймаються слабкі специфічні подразники і не сприймаються сильні чи надто часті». Отже, прояви хвороби можна розглядати як парабіотичний стан тканин. При такому розумінні ми відхилимо завісу таємниці над дуже складними,-нескінченно мінливими процесами, що відбуваються в організмі. Можливо, надзвичайно низькі дози ліків, що використовуються гомеопатами, в деяких випадках виявляються більш адекватними парабіотично зміненому стану організму. СХід, однак, відзначити, що розробка теоретичних основ гомеопатії та перевірка ефективності цього методу в клініці та експерименті майже не ведуться, в нашій країні нема інститутів чи центрів, які б займалися такою роботою. Не завжди можна вияснити ефективність гомеопатичних лікарських засобів, багато що в методі потребує глибокого наукового обгрунтування. Часто вважають, нібито гомеопатія — це лікування травами, але це не так: Попова описує можливості лікувального застосування ряду мінеральних речовин та продуктів тваринного походження. Автор знайомить читачів з поняттям «мала доза» — ще одним основним положенням гомеопатії. Серед проблем, які стоять перед лікарями-популятизаторами, є й та, що в читача може виникати пагубна ілюзія, буцімто «тепер він може лікуватись сам». Це дуже небажане явище, і автор пропонованої книги навмисне не вказує конкретних засобів лікування та дозування ліків. Вибір правильної лікувальної тактики, необхідність ясного розуміння суті хвороби — все це потребує глибоких спеціальних знань. На жаль, в останні роки ми часто зустрічаємося з випадками «хвороб від ліків», обумовлених чи неадекватним призначенням препаратів, чи неправильним їх використанням хворими, чи незвичайними особливостями організму пацієнта. Гомеопатія в цьому плані — найбільш безпечна галузь терапії. Хочеться підкреслити, що у лікар ів-гомеопатів, так само, як і в спеціалістів, котрі дотримуються традиційних поглядів, існує єдиний медичний підхід — лікувати хворого, а не хворобу. Людину слід розглядати в її неповторній взаємопов’язаній цілісності. Сучасному лікарю-гомеопату також необхідне всебічне обстеження пацієнта, встановлення точного діагнозу. Дієвість методу гомеопатії залежить значною мірою від знань, уміння та досвіду лікаря. Особисті якості лікаря мають у цьому зв’язку особливе значення. Читача книги з перших сторінок привабить особистість автора, його великий кругозір та глибока ерудиція. Гомеопатичні відомості вдало поєднуються, переплітаються з безліччю фактів та авторських думок, створюючи своєрідний, особистісний текст, часом захопливий майже як детектив. Сподіваюся, що думка читачів книги співпаде з моїми враженнями від щойно прочитаного рукопису.

Академік АНУРСР К. С. Терновий

Присвячую батькові

ВЦІЛИТИ В ДЕСЯТКУ

Нам не дано передбачать, Як слово наше одзоветься,— І співчуття нам так дається, Як нам дається благодать... Ф. Тютчев ати... Вони спонукають до роздумів, до підведення підсумків. Нещодавно виповнилось ЗО років від початку моєї роботи у своєрідній лікувальній системі — гомеопатії. ЗО років спостерігаю я результати цієї незвичайної терапії і перебуваю в стані постійного здивування та захоплення. Щаслива, що доля надала мені таку можливість. Гомеопатія — це терапевтична система, що має єдиний принцип призначення ліків — принцип подібності, наслідком якого є застосування речовин у малих дозах. Смисл принципу подібності в тому, що лікарі- гомеопати застосовують для лікування малі дози тих лікарських засобів, які у великих дозах викликають у чутливої здорової людини подібні симптоми. Наприклад, цибуля як харчовий продукт може призвести до пекучості слизових оболонок, болю в животі, а у вигляді гомеопатичного препарату здатна лікувати це ж саме явище, скажімо, при сезонному катарі; зміїна отрута вражає серцево-судинну та кровотворну системи — і може бути корисною при гіпертонічній хворобі, капіляротоксикозі; свинець викликає неврити — і лікує їх. У кожного гомеопатичного препарату є показання для застосування. Вони дуже індивідуалізовані й містять не тільки перелік хворобливих явищ (у вигляді скарг пацієнта та об’єктивних змін у стані його здоров’я), але й вказують на фактори, від яких залежать ці явища, а також опис конституціональних особливостей людей, для котрих дані ліки можуть бути найефективніші. Па початку своєї лікувальної практики, завчаючи ці характеристики й користуючись ними для призначення ліків, я жила, мов омела на дереві, за рахунок знань, добутих і осмислених попередніми поколіннями гомеопатів. Але за успіхами були й невдачі — навіть у випадках, що здавалися зрозумілими, схожими на ті, що зустрічала вже раніш. Удачі перемішувалися з незрозумілими для мене осічками. Це примусило замислитись над багатьма обставинами і вчитися спостерігати, систематизувати, робити висновки, роздумувати над прогнозами. Ставало зрозумілим, що тільки тісне поєднання знань чисто гомеопатичних із загальномедичними та багатьма іншими може сприяти тому, щоб диво зцілення стало повторним, призначення ліків — свідомим актом, а не простою приміркою того чи іншого препарату відповідно до симптомів лікарняної характеристики. В гомеопатії не можна отак просто підганяти: «симптом — ліки» або навіть «хвороба — ліки»; бажано «хвора людина — ліки». Багато років тривають мої пошуки свідомого зцілення за законом подібності для максимального снайперського володіння методом. Коло пошуків розширюється, способи пізнання ускладнюються й стають захоплюючими, подібними до розслідувань Шерлока Холмса. Гадаю, що лікарське мислення відіграло чималу роль у творчості К. Дойла. Вже багато років професійні думки завжди зі мною. Знання у будь-якій царині людської діяльності — чи то наука, мистецтво чи навіть ремесло — роблять лікаря кращим фахівцем. Недаремно радянський терапевт академік М. Д. Стражеско цікавився, чи дивились його молоді колеги спектаклі МХАТу. Мистецтво в усіх його проявах може живити лікування, будити думку. В гомеопатії велика увага надається співбесіді з хворим. Взаєморозуміння між хворим та лікарем дуже сприяє успіху лікування. Необхідно враховувати думку хворого про свою хворобу, особливо про її походження. Якою б дивною не виглядала його концепція хвороби, в ній часто ховається ключ до розкриття патології. Далеко не завжди легко розгледіти її корені, і аж ніяк не завжди хворому стає краще після першого візиту до лікаря. Це дуже прикро, бо хворий хоче, щоб зцілення прийшло негайно, а якщо спроба не досягла мети, він часто не дає можливості зробити другу. Звичайно, моя старанність зростає, якщо я бачу, що пацієнт, котрий не отримав одразу полегшення в своїх стражданнях, знову приходить до мене; щоб продовжити спільне розслідування його хвороби... Лікареві-гомеопату часто буває корисною розмова не тільки на тему хвороби. Якось мені пощастило позбавити пацієнта від цілої низки неприємних явищ (до цього було декілька невдалих призначень) після того, як я почула його розповідь, з якою жадобою в тяжкі воєнні роки він дивився на скелет оселедця, що валявся під тином. Любов до солоного — показання для одного з гомеопатичних препаратів. Можна було б просто запитати про це, але не завжди здогадаєшся. Невимушена розповідь чи спостереження — прекрасне джерело для професійних роздумів. Якось я оглядала дитину років чотирьох з температурою під 40°. Джерело лихоманки було незрозумілим — жодних хворобливих явищ не було видно. Спостерігаючи за малюком, помітила, що він увесь час намагається сісти на подушку. Я запитала, чому він так робить, і отримала чітку відповідь: «Як ти не розумієш, мені інакше боляче сидіти». В сідничній складці був малесенький прищик, що виявився головкою визріваючого абсцесу. Спостережливість приходить із досвідом і поступово формує лікарську інтуїцію, що часом вражає фахівця-початківця та пацієнта. Система гомеопатичного лікування надзвичайно сприяє цьому. Незабутнє враження справила на мене консультація хворої у мого батька, теж лікаря-гомеопата. Це була сорокалітня жінка, тільки-но виписана із стаціонару з банальними діагнозами: хронічний холецистит, коліт, неврастенічний синдром. Увесь її хворобливий вигляд, скарги не можна було пояснити такою патологією, але й зрозуміти, де криється біда, я була неспроможна. Швидкість, з якою батько виявив пухлину придатків матки, мене приголомшила. Хвору направили у відповідний стаціонар, де діагноз підтвердився. До того часу в батька був 30-річний лікарський стаж роботи. Спостереження та роздуми — постійне джерело нових ідей у гомеопатії. Спостерігаючи за трояндами, що стояли у воді з домішкою лимонної кислоти, я звернула увагу на те, як швидко зникла в них ознака в’янення та як довго вони зберігали свіжість. Звично думка ковзнула далі — чи лікую я кислотами людей?

Лікую. Спостереження спонукало мене до нових роздумів про цей клас ліків, до широкого їх використання. А як наслідок — немало ефективних прописів. Ми використовуємо фосфорну, сірчану, соляну, азотну, оцтову, молочну, плавикову, карболову, борну та інші кислоти. Більшість кислотних препаратів впливає на фізіологічну систему сполучної тканини, котра/ на думку академіка О. О. Богомольця, поряд з нервовою системою забезпечує реактивність організму. Від стану сполучної тканини значною мірою залежить здоров’я та тривалість життя. Результати застосування кислот у гомеопатії вселяють оптимізм щодо лікування багатьох тяжких хвороб, навіть таких, як великі колагенози. В наш час у хворих нерідко трапляється підвищена чутливість до будь-якої хімічної речовини, наприклад до сполук фосфору, міді, свинцю, алюмінію. Серед цих або споріднених сполук і варто часом шукати лікувальний препарат. Багато років тому до мене* на прийом прийшла молода жінка зі скаргою на схуднення, слабість, сухість шкіри, відсутність апетиту, болі в ділянці шлунку, млявість кишечника. У неї був діагностований гіпоацидний гастрит, але звичайні лікувальні засоби не допомагали. Професійна патологія була виключена, та все-таки картина хвороби настільки схожа була на отруєння алюмінієм, що я запитала, чи не бул.о у неї контакту з цим металом. Відповідь пояснила все: жінка декілька разів фарбувала волосся модною тоді алюмінієвою фарбою. Гомеопатичний препарат, до складу якого входив алюміній, поновив її здоров’я. Гомеопатичні ліки бувають рослинного, тваринного та мінерального походження. Будь-яка речовина може впливати на організм — важливо вивідати у природи показання до її вжитку при недузі. Але будь-яка речовина — це вже надто багато. Кількість ліків може тоді фантастично зрости і стати практично непізнаваною. Виникає природна потреба їх упорядкувати. Найбільше ладу в мінеральному світі, тому-то Періодична система елементів Д. І. Менделеєва може бути джерелом натхнення не тільки для хіміків чи фізиків, але й для лікарів та фармакологів. Елементи, що містяться в одній групі Періодичної системи, мають більш схожі показання до застосування, ніж ті, що належать до різних груп. Те саме можна сказати й про різні сполуки будь-якої речовини. Дія на організм, звичайно, не буде тут простою сумою дій складових частин, але Коло впливу певною мірою буде окреслено. Це легко простежити на традиційних гомеопатичних препаратах кальцію вуглекислого, фосфорнокислого, сірчанокислого, фтористого тощо. Такий підхід дає можливість прогнозувати показання для застосування нових препаратів з оглядкою на хімічних сусідів, що може скоротити, як правило, дуже трудомісткий процес пЬшуку лікарської речовини. Часто орієнтація на хімічні властивості допомагає лікареві знайти ефективні препарати. В останні роки «любителі трав», котрі вйажають, що гомеопатія — це вид фітотерапії, мабуть, розчаровані, бо в моїх прописах — половина препаратів хімічного походження, хоча в гомеопатичйій фармакопії, узаконеній у Радянському Союзі, дві третини препаратів готують із рослин. Постійно згадую слова мого шкільного викладача хімії: «Попова, якщо хочете стати лікарем — учіть хімію!». Майже в усіх гомеопатичних посібниках говориться про грунтовнішу дію на організм саме мінеральних препаратів. Знання класифікації рослин та тварин теж допомагає орієнтуватися в ліках. Природно чекати, що дія на людський організм рослин чи тварин одного виду матиме більше схожості* ніж тих, що належать до різних видів. Знаючи, щф беладонна, паслін, тютюн, перець з однієї родини — пасльонових, або що препарати ботропс, ная, кроталюс, віпера готують з отрути змій, лікар швидше зорієнтується в лікувальних ефектах цих засобів. Отож, бути трохи ботаніком та зоологом теж непогано. К. Г. Паустовський казав, що письменництво — це стан, а не заняття, а мещі хочеться сказати те ж саме про лікування. Для мене гомеопатія — більше, ніж професія. Це мій спосіб мислення та бачення. Моє вухо навіть саме слово «гомеопатія» сприймає чіткіше від інших слів. Повсякденне життя, книги, навіть кіно й телебачення дають поживу для роздумів про гомеопатію, про шляхи її розвитку. Мені приємно було дізнатися, що батько П. Кюрі займався гомеопатією, що експедицію Стенлі супроводжував лікар-гомеопат. Коли показували по телебаченню спорядження «Тигриса», я жалкувала, що в аптечці команди не було гомеопатичних препаратів — їх користь у такій експедиції поза всяким сумнівом. Читаючи опис передсмертних годин Пушкіна, дуже засмутилась, що В. І. Даль, котрий був тоді поруч з поетом і, знайомий з методом гомеопатії, не застосував цього лікування (хірургічне втручання та нинішні фармакологічні засоби також могли б врятувати поета, &ле їх не було, а гомеопатія була). Про гомеопатію сьогодні сперечаються, нерідко її лають. Звичайно, лають ггим сильніш, чим менш про неї знають. Щоб судити про гомеопатію, недостатньо знати, що це лікування мікродозами за принципом подібності. Недостатньо знати якісь цитати з праць засновника методу Ганемана, вирвані з контексту, відірвані від рівня природознавства його часу. Теоретичні основи методу не ідеалістичні, як часто міркують, вони містять усі передумови для розуміння його з позицій діалектичного матеріалізму. Пропонована книга складається з окремих коротких нарисів. Кожен з них присвячено певній лікарській речовині, яку застосовують у гомеопатії. Виняток становить мумійо — його в гомеопатії не використовують. Я обрала його для ілюстрації шляхів, що приводять до розширення арсеналу гомеопатичних препаратів. Вважаю, що різнобічне знайомство медика з лікувальною речовиною — запорука максимально можливих успіхів у зціленні, тому, окрім медичних відомостей, наводжу також інформацію іншого характеру. Розповіді розміщено таким чином, щоб читачеві було легше сприймати особливості гомеопатичного лікування, яким, власне, й присвячена ця книга — підсумок багаторічних думок та вражень автора. КАВОВІ ЗЕРНА оч яка банальна істина, що здоров’я для людини — основне, все ж у більшості випадків ми до нього досить недбалі. Не дуже прислухаємося до порад лікарів, котрі кажуть, що легше підтримувати здоров’я, ніж повертати його, коли воно підупало.'Звідси підвищений інтерес до лікування та ліків. Лікарська терапія переважала, переважає та, мабуть, і буде переважати в майбутньому. Дієвість сучасних медикаментів, звичайно, ніхто не ставить під сумнів, але в тому, що їх дія — лише позитивна, впевненості нема. Тому нерідко боїмося... ліків, особливо хімічної природи. Звідки ж ці побоювання, наші ретронастрої щодо медикаментозної терапії? Від небезпеки, котра таїться в медикаментах. Вона досить реальна, недаремно ж бо під час лікування медик має уважно стежити за можливими побічними явищами для корекції призначень. Шкідлива побічна дія ліків, звичайно, не обов’язкова, і все-таки вона не дуже рідке явище. Причому одні й ті ж самі медикаменти у деяких людей викликають ускладнення, а в інших — ні. Особливо часто виникають різні «конфлікти» з ліками у тих хворих, котрі самі себе лікують. Почув від сусіда чи товариша по нещастю про новий засіб — і давай ним лікуватися, не думаючи про те, що більшість медикаментів може викликати більшою чи меншою мірою шкідливу побічну дію. Органи охорони здоров’я систематично борються з практикою самолікування, та робити це дуже складно. З ускладненнями від ліків ми якось наче примирилися, та все ж кожіен хоче лікуватись і не постраждати при цьому. Не дуже цікаво чути медикам афоризми такого роду: «Щоб лікуватися, треба мати добре здоров’я!». Для кожного медикаменту існують показання й протипоказання. Та коли вони мають негативну побічну дію, то це означає, що у формулюваннях показань і протипоказань не враховано достатньою мірою різницю реакцій людського організму на дану речовину. Неважко здогадатися, що ускладнення від ліків бувають у осіб з підвищеною чутливістю до того чи іншого препарату. Розглянемо з цієї точки зору популярний напій — каву. Виявляється, він може бути у трьох породах: як напій, ліки і... отрута. Кава — і отрута! Трохи дивне поєднання — чи не так? Але ж, відомо: є люди, яким стає погано вже від самого лише запаху кави, а маленька чашечка цього напою може викликати стурбованість, страх, серцебиття, головний біль, підвищення артеріального тиску, безсоння, шум у вухах. З отруйністю синильної кислоти токсичність кави непорівнянна, а все ж... Якось у зв’язку з характером скарги хворої я запитала її, як вона переносить каву. «Нещодавно я втратила свідомість від її запаху»,— зізналася жінка. У Швеції двічі, в 1816 та 1822 рр., забороняли каву, вважаючи напій шкідливим. У Франції теж, мабуть, її побоювались — в усякому разі такий висновок можна зробити з відповіді Вольтера на запитання його лікаря. Мудрий та іронічний письменник сказав: «Ось буде вже незабаром 80 років, як я нею отруююсь». Великим противником кави був і С. Ганеман — свої погляди на цю тему він виклав у статті «Практичні спостереження про вплив кави на здорову людину». На його батьківщині перша кав’ярня з’явилася І 671 р. в Гамбурзі. Приміщення лейпцігської кав’ярні, що відкрилась 1694 р., збереглося до наших днів. Кав’ярні стали своєрідними культурними центрами, де збирались актори, музиканти, поети. Поступово стало видно й шкоду, котру завдайала кава,— нею особливо захоплювалися жінки. Ці події не без гумору відобразив у віршах лейп- цігський поет Пікандер, на слова якого Й. С. Бах створив «Кавову кантату». І разом з тим більшість людей після чашки кави відчувають приплив сил, у них поліпшується настрій, зростає працездатність, з’являється приємне збудження. Але солодкий сон після кави — теж не така вже й дивина. Сучасний англійський журнал «Новини медицини» повідомив, що кофеїн із восьми чашечок кави на день не спричинить шкоди здоров’ю. І. І. Меч- ников, котрий вивчав проблему довголіття, згадує про людину, що довгі роки випивала до 40 чашок кави на день і дожила до 114 років. Одним подобається запах і смак кави, але вони можуть без неї й обходитись. А інші страждають, коли відмовляють собі у вживанні напою. Це наштовхує на думку про певну залежність, що нагадує потребу в наркотичних засобах. Так само різна й нерідко парадоксальна реакція організму на кофеїн, який вважають основним активним началом кави. Хоча, як стверджують сучасні дослідники, ототожнювати дію кави і кофеїну не слід — у напої близько 300 біологічно активних речовин. Кофеїн звинувачують у тому, що він уражає шлунково-кишковий тракт, але впливає на зір і навіть стимулює ріст новоутворень. Є думка, що деякі сюрреалістичні полотна — результат вживання великих порцій кави. Кофейний пил може викликати алергічні ураження ш^сіри та слизових оболонок. Схоже на те, що каваї стає їжею, ліками чи отрутою залежно од того, хто її вживає. Навіть мала порція може принести шкоду, а велика — користь або в усякому разі не зашкодити. Важливо * знати, кому можна рекомендувати ґіити каву чи кофеїн, а не відмовлятися від них. Щоправда, кава — давній харчовий і лікувальний продукт, вона не має особливої токсичності, тому питання тут можна вирішити досить просто. Відчуваєш, що йікодить — не пий. Збадьорює, але надміру — зменшуй дозу. Не можеш обійтися — подумай, чи не стаєш «кавоманом». У книзі «Ускладнення фармакотерапії» фармаколог І. Чекман пише: «Ще І. П. Павлов указував, що при сильному типі певна доза кофеїну збільшує ефект подразнювального процесу, при слабкому — понижує його, заводить за межі працездатності клітини. Тому не лише у заядлих споживачів великих кількостей напоїв, що містять кофеїн, але і в осіб зі слабким типом нервової системи підвищені дози аналептика сприяють розвитку загальної занепокоєності, роздратованості, психомоторного збудження, сприяють появі шуму у вухах, ісікр та «літаючих мушок» у полі зору, розладу сну, головного болю...» Таке наукове обгрунтування різної чутливості до кофеїну. У гомеопатії вживають не кофеїн, а препарат із сирих бобів кавового дерева — Coffea arabica. Називають його коффеа кр|уда (по-латинському «круда» — непідсмажений). Відрмо, що він-підходить для лікування людей, котрі легко збуджуються, доходять до екзальтації. Причфму збудження стосується всієї сфери почуттів. Це люди з живою фантазією, які сповнені життєвих планір, проте легко розчаровуються при невдачах, рухливі, але тяжко переживають душевні драми. Вони гостро реагують на запахи та різні звуки; думки, що їх хвилюють, навіть емоційно приємні, лишають таких людей сну та душевної рівноваги. Кофейні боби — ііе насіння кавового дерева, батьківщиною якого вважають Ефіопію. Назву його пов’язують з арабським словом «кафва», що означає «вино». Обидва напбї, як відомо, збуджують та викликають пристрасті]. За старою легендою, збудливу дію бобів відкрили людям кози: наївшись їх, вони жваво підстрибувала цілу ніч, зовсім забувши про сон. Вживали спочатку каву як напій чи як ліки — важко сказати. Винайдення самого напою датують по-різному: від IX до XII ст. А якщо вірити легенді, нібито архангел Гіавриїл лікував кавою недужого Магомета, цю дату слід перенести у VII ст. Європу кавовий напій завоіював у XVII ст. Як ліки відвар із сирих зерен вживали при різних хворобах: отруєннях, кольках, подагрі, жіночих хворобах, переміжній пропасниці. Останнє особливо зрозуміле, бо в цей час Європа познайомилася з протигарячковою дією хінної кори, а каворе та хінне дерева — родичі, вони належать до родину маренових — Rubiaceae. Нині кавове дерево — одна з найпоширеніших тропічних культур. Поставляє каву на світовий ринок переважно Бразілія. В Ефіопії збереглися великі зарості аравійського кавового дерева, предка найціннішого виду «арабіка». «Велику послугу зробила нам кава із зерен дикоіго кавового куща. Двох склянок її було достатньо, щоб не спати ніч, мати добрий настрій та виконувати обов’язки вартового»,— писав у своїх спогадах про подррож до Ефіопії академік М. І. Вавілов. У багатьох ботанічних садах є колекції різних видів кавового дерева. Дрбре розводиться воно і в домашніх умовах — цвіте й плодоносить. Із гомеопатичних посібників пори становлення цього методу лікурання ми знаємо про дієтичні заборони гомеопатів. Разом з прянощами, спиртовими напоями забороняли й каву. Більшість сучасних гомеопатів такої Загальної для всіх поради не дають, намагаючись і в іцьому питанні підходити індивідуально. Влітку 19Й6 р. я дивилася відеозапис огляду хворого найстарішим гомеопатом США доктором Дж. Реннером. В|ін детально розпитував пацієнтку про її старі боляч(ки, хвороби родичів, ритм харчування, про їжу, якій вона надає перевагу. І підкреслював, звертаючись до колег, як важливо знати все це для правильного добору ліків. «А як ви ставитеся до кави?» — запитав хтось лікаря. «Я п’ю її все життя, а ви, гадаю, знаєте, що мені 94 роки»,— відповів Реннер. Імпозантністю фігури, великими виразними руками та лукаЬою усмішкою він нагадував мені А. Вертинськогр, котрий виступав на естраді до похилого віку.

ЛІКУЄ БДЖОЛА Хто володітиме ключем до лікування набряку мозку, той володітиме ключем до життя та смерті хворого. М. М. Бурденко оє перше та й чи не останнє знайомство з бджолярством випало на той час, коли я маленькою школяркою на літніх канікулах гостювала у тітки, чоловік якої мав кілька вуликів. Я любила сидіти біля бджолиних будиночків, заглядати до них, коли дядько там порядкував, спостерігати за поведінкою крилатих трудівниць. Разом зі мною спостерігав за життям на пасіці котик, якого, помітивши, що він залюбки їсть спійманих у саду жуків, я пригощала трутнями. Трутні дуже припали йому до смаку. Якось в один із погожих днів я була удостоєна великої почесті — мене посадили біля вулика «стерегти рій». Все скінчилося добре: рій щільною лавиною вилетів з вулика і, на моє щастя, завис на гілці осокора, що ріс поблизу. Я встигла повідомити про це господареві, і бджолину сім’ю було поселено в новий вулик. З тих пір ми кожного дня разом з котом спостерігали за життям новоселів. Але якось мій постійний супутник не побажав супроводжувати мене, дико виривався з рук, несамовито нявчяв, коли зрозумів, куди я його несу. Я стала шукати причину такої поведінки й помітила, що в котика асиметрично розпухла мордочка, а дотик до цього місця спричиняє йому біль. Очевидячки, він намагався впіймати смачних бджілок без мене — і за це був покараний. Від подальших спостережень мій чотириногий друг категорично відмовився, обходив небезпечне місце десятою дорогою. Людські організми по-різному реагують на вжален- ня бджіл. Господар пасіки, наприклад, зовсім не відчував їх, у його дружини з’являвся значний місцевий набряк без загальної реакції; своєї реакції я навіть не пригадую — мабуть, нічого вартого уваги не було, а вжалєння, звичайно ж, траплялися. Проте деколи реакція організму на бджолині «уколи» буває значно тяжчою. Сусідка моїх родичів розповідала, що якось її чоловіка вжалила бджола в стопу. Він, дуже збуджений, почав бігати по полю,
скидаючи з себе одяг та роздираючи до крові тіло, яке вкрилося великими рожевими плямами, а сам задихався й несамовито кричав. На щастя, цей стан тривав недовго, і його, живого-здорового, доставили додому односельці, котрі збіглися на той лемент. Можливо, ці враження були першим внеском до скарбнички спостережень за індивідуальним характером реакції на довколишній світ, які я почала осмислювати згодом, що стало основою практичного лікування. В літературі є повідомлення про смерть, що наставала після єдиного вжалення бджоли. Так загинув фараон Менес, який правив у Єгипті майже п’ять тисяч років тому. Подібні біди трапляються й тепер — щоправда, нечасто. Більшість же людей відбувається набряками, болем. А дехто має настільки міцний природний захист від бджолиної отрути, що не відчуває жодних неприємностей, навпаки — відзначає приплив сил, поліпшення настрою, зменшення болю в суглобах, кращу роботу щлунково-кишкового тракту, нормалізацію артеріального тиску. Напевне, саме тому в народі користуються послугами крилатих лікарів, причому курс лікування інколи складають кілька десятків ін’єкцій. Можна вважати, що стихійне бджололікування та бджолярство — ровесники. Дані, що дійшли до нас, свідчать: бджолярству понад шість тисяч років. Ним займалися в стародавньому Єгипті, Ассірії, Китаї, Греції, Римі, Скіфії. У Київській Русі бджолярство називалось бортництвом (від «борть» — дупло дерева). Відгомін «дупляного» бджолярства ми знаходимо дотепер: вулики-дупляики можна зустріти не тільки в музеях народного побуту, але й у деяких селах. До речі, в Музеї народної архітектури та побуту УРСР просто неба є незрівнянні екземпляри таких вуликів. До них завше йдуть відвідувачі з фотоапаратами — дуже спокусливо зробити знімок на такому екзотичному тлі. Мені ж поталанило років десять тому в білоруському селі Славинськ побачити величезні колодязі-вулики, підвішені високо в кронах велетів- дубів і кленів. Не вірилося, що перед очима діюча пасіка. Але бджоли, що вилітали з льотків, були тому реальним підтвердженням. У XIX ст. лікуванням жаленням бджіл зацікавилися медики. З’явився спеціальний термін — апітерапія (від латинської назви бджоли — апіс,. Дані про позитивні наслідки апітерапії надходили з різних країн: Росії (Лукомський), Франції (Демарті, Ланжер), Австрії (Терч). Йшлося переважно про лікування ревматизму та невралгій. Відтоді зацікавлення апітерапією не згасає. Ведуться численні дослідження з метою виявити біологічні властивості бджолиної отрути, а також речовин, що входять до складу тіла всієї комахи. У них знайдено ліпіди, білки та - інші близькі до них сполуки, ацетилхолін, гістамін, кислоти та луги, сірку, фосфор, кальцій, марганець. Великий внесок у розробку цих питань зробили радянські та болгарські вчені. Виявлено сильні протимікробні якості бджолиної отрути: її водний розчин у співвідношенні 1 : 50 000 має бактерицидну дію. Бджолина отрута може стимулювати роботу таких важливих органів, як гіпофіз та надниркові залози. Накопичено досвід застосування бджолиної отрути при найрізноманітніших захворюваннях: сінній гарячці, бронхіальній астмі, поліартритах, ураженнях периферійної нервової системи, судин та серця. Найдієвішим визнано метод бджоловжалення, але разом з тим він і найнебезпечніший: при такому введенні отрути до організму дозувати її досить складно. Алергологів вабить можливість гіпосенсибіліза- ції — зменшення готовності організму давати алергічні реакції — з допомогою бджолиної отрути. Та результати таких спроб поки що суперечливі. Знову ж таки вся справа, мабуть, у дозуванні, що тісно пов’язане з індивідуальною чутливістю. Навіть умовна доза, яка може спричинити смерть, коливається в широких межах: від 200 до 500 одночасних ужалень. Проте Менесу досить було одного! Питання лікувальної дози може з’ясуватися тоді, коли в апітерапії будуть розроблені показання для прийняття отрути, що спиратимуться на оцінку стану, особливостей та чутливості організму з розкриттям специфічних рис імунологічного статусу осіб з підвищеною реакцією на цю лікарську речовину. Експерименти з бджолиною отрутою та екстрактом із тіла комахи з позицій гомеопатії провадили американські лікарі Герінг та Марсі. Вони з’ясували, що найчутливіші до цих лікарських речовин люди, у яких швидко з’являються набряки, які люблять прохолоду, зате оояться спеки, мають нахил до істерії, неадекватних реакцій на те, що відбувається навколо, ревниві. У таких осіб частіше, ніж звичайно, трапляються кистозні переродження органів. Гомеопати користуються двома «бджолиними» препаратами. Це апізин — із отрути та апіс меліфі- ка — з усього тіла бджоли. Великою популярністю користується другий. У лікарській характеристиці цих препаратів особливо приваблює протинабрякова активність: набряк — майже обов’язковий компонент будь-якого патологічного процесу. Сучасне забезпеченая дренажу — запорука благополучного виходу з багатьох важких станів. В останні роки французька фармацевтична фірма Буарон провела численні експерименти з метою виявлення протинабря- кової дії апісу на тваринах. Одержано позитивні результати. У сучасній практичній гомеопатії препарат апіс застосовують досить часто — при кропивницях, набряках Квінке, бронхіальній астмі, панариціях, бешиховому запаленні, серцево-судинній недостатності, захворюваннях мозку, а також при деяких видах кисти. Негативних побічних дій не спостерігалося. Діапазон використовуваних розведень (гомеопатичне поняття, адекватне дозі) досить великий і залежить від характеру, складності захворювання та прогнозованої реактивності пацієнта. З апісом у мене пов’язана приємна згадка перших років роботи, коли особливо гостро відчуваєш успіхи та невдачі. До мене за порадою звернулася колега з приводу захворювання своєї родички. Вже збираючись іти геть, сказала, недбало махнувши рукою: «У мене теж не все гаразд, встановили кисту щитовидної залози, але її медикаментозно не вилікуєш, а оперуватись я не хочу». В районі щитовидної залози у неї чітко визначалось еластичне утворення завбільшки з вишню. Клінічних ознак тиреотоксикозу не було. Незважаючи на скептичне ставлення до медикаментозної терапії в такій ситуації, колега стала вживати прописаний їй мною апіс і, на наше спільне задоволення, з повним успіхом. Люди давно навчилися користуватися дарами бджіл: медом, воском, прополісом, пергою. Навіть їхня отрута обертається нам добром. Коли ми хочемо сказати про чиюсь особливу працелюбність, ми порівнюємо таку людину з бджолою. Крилата трудівниця — одна з небагатьох комах, увічнених у пам’ятника?;:. Один з них у Європі, поблизу Познані, два інших — в Японії. Останній шанує пам’ять тих бджіл, які загинули разом з людьми в Хіросімі та Нагасакі. В полях вечірніх гречка розцвіла, Вдяглась у роси, акварелей тони, І задзвеніли сивуваті гони, І засіяла золотом бджола. (Д. Малишко)

ОЛЕАНДР - ДРУГ ЧИ ВОРОГ?

Нереїди благоволять до люс)ей І допомагають їм у біді. Міфи народів світу к, у вас у кімнаті стоїть олеандр! — вигукнула сестра моєї свекрухи, приїхавши до неї в гості.— Його негайно слід винести: він погано впливає на серце». Вона працювала сестрою-хазяйкою у великій лікарні і вважала себе незаперечним авторитетом у медичних питаннях. Свекруха звернулася за порадою до мене. Однак я тоді виявилася не на висоті становища не змогла ані підтвердити, ні заперечити авторитетної заяви нашої енергійної гості. І хоч свекруха любила квіти, та вазона все-таки довелося винести. Як лікар-гомеопат я знала: в нашому арсеналі цілю- Щизс засобів олеандр — дуже дієві серцево-судинні лікй, що впливають іще й на центральну нервову систему, шлунковий тракт, шкіру та слизові оболонки, що застосовують його в гомеопатії понад 150 років. Олеандр випробував та ввів у практику сам засновник методу Ганеман. Показання до його вжитку описано в більшості гомеопатичних посібників з фармакодина- мІки. Він допомагав мені лікувати хворих з порушенням серцевого ритму, з набряками при серцево-судинній Іпатології, нормалізувати роботу шлунково-кишко- вогр тракту, ліквідувати шкірні висипи. Один випадок відновлення серцевого ритму був просто разючий, кол^ї жодні інші ліки, як звичайного, так і гомеопа- тйчйого арсеналу, не давали позитивних результатів. Це була пацієнтка років за п’ятдесят, яка перенесла операцію з приводу токсичного зобу. До мене на лікування вона потрапила через кілька років після операції з цілим «букетом» скарг. Багато в чому вдалося їй допомогти, і вона зникла з мого поля зору. Нбва скарга — порушення серцевого ритму — примусила її знову звернутися в гомеопатичний кабінет. Кілька візитів були безрезультатні, хвороба прогресувала, з’явилися набряки, причому асиметричного характеру: лише на правій половині тіла. У мене виникло побоювання, що допомогти цій пацієнтці не вдасться. Та яерез два місяці вона прийшла до мене з чудовим настроєм, усміхнена. Набряків не було. Коли я стала слухати її серце, то закралася думка., що переді мною інша жінка — так ритмічно воно працювало. І я, не відбиваючи стетоскопа від грудної клітки, глянула їй в обличчя. Це викликало у неї захоплення: «Ось так самЬ на мене подивилася й дільничний лікар,— сказала хвора.— Під час приймання останніх ліків ритм зривався лише раз, коли мені довелось нести на четвертий поверх два великі кавуни...». Тож ганити олеандр, джерело таких чудових ліків, у тій історії з вазоном дуже не хотілося. Але знаючи, що багато ліків готують з отрут, я не могла з повною впевненістю захистити кімнатну рослину. В гомеопатії вживають його мінімальними дозами, значно меншими від тих, що є у фармакопейних препаратах неріоліні та корнерині або розповсюджуються з ароматом від квітів рослини. Через деякий час мені довелося читати лекцію про гомеопатичний метод лікування. Після неї мені задали безліч запитань. Більшість із них стосувалися лікування травами тих чи інших недуг, хоч у лекції я намагалася пояснити, що між фітотерапією та гомеопатією є суттєва різниця. Але слухачі, мабуть, прийшли з твердим переконанням, що гомеопат — це і є травник. Довелося багатьох розчарувати, зізнавшись, що з лікуванням травами в їх первозданному вигляді я не знайома. Розчарувала я і автора записки, який цікавився, чи не шкідливо тримати в кімнаті олеандр. Зізнатись я зізналася, що це мені невідомо, але у мене лишилось відчуття незручності через те, що я так мало знаю про речовини, які застосовуються в гомеопатії. Для лікаря це, можливо, і необов’язково, але все ж таки корисно. В майбутньому я намагалася запевнити цю прогалину, і часто-густо нова інформа- ці я допомагала швидше й точніш вибрати ефективні ліки. Наукова назва рослини — олеандр звичайний — Nerium oleander L. Вона належить до родини кутрових — Аросупа- сеа$. Назва ця начебто з грецької міфології: доньки морських богів Нерея та Доріди називалися нереїдами. Олеандр любить вологу, селиться поблизу води, ТОЖ| сприяння водяних богів йому дуже до речі. Назву таку дав Діоскорид — давньоримський медик, який описав багато лікарських рослин. Ще в ті далекі часи було відомо, іцо олеандр отруйний для собак, ослів, мулів та інших чотириногих, а особливо овець та кіз. Небезпечне все: листя, квіти, гілки, кора. Ні сушін- ням^ ні кип’ятінням отрута не знешкоджується. До речі, рослини у країнах з жарким кліматом отруйніші, ніж їхні родичі, що живуть північніше. Відома історія про отруєння солдатів Наполеона — вони смажили оленину на шампурах з гілок олеандра. З дванадцяти вісім поплатилися життям, решта тяжко хворіли. У Ніцці селяни використовують порошок з кори та деревини як отруту для щурів. Олеандрове вино вживали при гадючих укусах, але тільки у вигляді примочок., Про олеандр як лікарську рослину знав ще класик антйчної медицини К. Гален. фармакологи виявили в олеандрі кілька серцевих глікозидів, дія яких нагадує дію строфанту, наперстянки, конвалії. Олеандрин виділив наш співвітчизник І. Лукомський 1861 р. А перувозид відкрито років десять тому. У медичній літературі є описи отруєння людей олеандром. Природно, що такі випадки частіше трапляться на батьківщині рослини: в Малій Азії, на Се- ред$емноморському узбережжі. Олеандр — одна з найдревніших і найпопулярніших садових та декоративних рослин. Навесні 1985 р. мені довелося бачити його у тропіках — на узбіччі шосейних доріг Мадагаскару. Кущі висотою до п’яти метрів з білими та рожевими квітами від найніжніших до най- інтенсивніших відтінків вражали святковістю, підкреслюючи оранжерейність пейзажу. У ті хвилини якось особливо згадувались історії, пов’язані з олеандром. У брошурі «Лікарня на підвіконні» біолог С. При- ходько однозначно пише про цю кімнатну рослину: «Хоч олеандр гарна рослина, вирощувати її в кімнатах

ке рекомендуємо». Автори статті в журналі «Химйя и жизнь» * висловлюються не так категорично. Хоч вони й не заперечують отруйності олеандра, та в післямові дають пораду, як його все-таки розводити (але — після роботи з живцями обов’язково слід по- митіи руки!). Тепер, після тридцятилітнього гомеопатичного лікарювання, мені хочеться відповісти на те давнє запитання: чи не шкідливо тримати в кімнаті олеандр? Слід учитися вмінню з’ясовувати свої «стосунки» з рослинами, без зайвої упередженості спостерігати за своєю реакцією на навколишній світ. Дуже багато рослин навколо нас певною мірою отруйні. І так важливо налагодити з ними «мирне співіснування»! Не виключено, що комусь аромат квітів олеандра поліпшуватиме серцеву діяльність або інші функції організму. Спостережливі люди часто самі вміють визначати, корисна чи шкідлива рослина. Нам важко зрівнятися в цьому з козою чи мулом, які без будь-якої додат- ковЬЇ інформації, керуючись інстинктом, обминуть листя олеандра. Недарма в «Катарі» С. Лема, сказано, що «людям, як і козам, потрібна трава, лише кози розуміють це краще». До речі, деякі сучасні біологи, які вивчають фізіологію рослин, твердять: наші «зелені друзі» теж можуть оцінювати людей, що їх оточують, і ця «думка» про людей досить об’єктивно реєструється за допомогою спеціальних електричних датчиків. То^с як не фантастично це виглядає, та спостереження може бути взаємним. Важко, звичайно, знайти межу між реальністю й вигадкою в таких випадках, але чому б і ;не спробувати? То як же все-таки з кімнатним олеандром? Природно, що коли в кімнаті є важкохвора людина чи дуже жвавий та допитливий малюк, розумніше відмовитися від спокуси вирощувати красиву, але й не таку вже невинну рослину. Та згадаймо думку Достоєвського про те, що краса врятує світ. Квіти завжди створюють справжню красу і, як частина прекрасного, сприяють духовній рівновазі, пробуджують світлі почуття. В цьому розумінні чудова кімнатна квітка — олеандр — заслуговує на любов і повагу. Коли я заходжу до чиєїсь господи та бачу там доглянуті квіти, завжди в мене підсвідомо виникає почуття, що тут живуть добрі люди. * Харченко В., Фельдберг К. Любителям олеандра//Химия и жизнь.— 1979.— № 9. 22

СУХА Й ГАРЯЧА СИЛА ПЕРЦЮ

Грунту щедрого радісний крик — Розжеврілого перцю стручок, Ти, я думаю, землю пропік, Із якої явився, як чорт. Н. Матвєєва оча червоний перець — «іноземець» за походженням, та сприймаємо його за співвітчизника, бо знайшов він у наших краях благодатний грунт для зростання та вдячних споживачів. Рідко в якій господі не висить на кухні густо-червоний пучок сухих перчин. А прибув він до Європи з Південної Америки, мабуть, у часи Колумба, хоч деякі автори вважають, що ці прянощі були знайомі ще латинському світові. Варто погодитися з іспанським лікарем та філософом XIII —XIV ст. Арнальдо де Вілланова, котрий написав у Саленському кодексі здоров’я про суху й гарячу силу того червоного дива. Ми впевнюємося в цьому, скуштувавши його чи користуючись перцевим пластирем. Перець стручковий належить до родини пасльонових — Боїапасеае. Його плід — стручок — по-ла- тинІ дуже мило називається «фруктус капсіці». Чудового забарвлення — од яскраво-червоного до чорно- фіолетового — надає йому речовина під назвою «кап- сантин». У багатьох народів цей «фруктус» вживають у їжу в досить великій кількості. Краще, ніж написала про це поетеса, не скажеш: Орден кухні, Герб комори, Східних страв вогненний стяг... Згадую маленький епізод із туристської мандрівки в Болгарію. Обід у Татрах і заздрісні погляди туристів у бік водія автобуса — той апетитно хрумтів маленькими перчинками, поданими йому в бокалі до першої страви. Гід, побачивши ці погляди, хутчіш попросила. подати такі ж самі перчини всім бажаючим. Та з’їсти не цілий стручок, а хоча б маленький шматочок змогли лише кілька відчайдушних — таким пекучо- гірким був делікатес... Декілька з’їдених перчин могли б, напевно, серйозно ускладнити подальший шлях деяких товаришів із групи, всупереч українській приказці «Подай, жінко, перцю — мед закушу». Вважають, що перець прибув до нас з Південної Америки, сказати б, одразу дволиким: як їжа і як ліки. У Лексіці його відвар вживають при гарячці та водянці. На Україні дуже популярний він при простуді. Мій дід-хлібороб у таких випадках взагалі не визнавав жодних інших ліків, окрім гарячого чаю з медом та стручком перцю. Здавна рекомендували «перець при деяких запаленнях — нефриті, циститі, простатиті, а також при геморої. Вважають, що настойка з тої вогненної рослини збуджує секрецію шлунку, а зловживання нею може спричинити надмірне підвищення кислотності шлункового вмісту. У сучасних фармацевтичних довідниках можна прочитати про вживання настойки, мазі та пластиру з перцю. Дехто пластир витримує годину, а дехто й добу. Одні його хвалять, інші вважають марною витівкою. Все залежить від індивідуальної чутливості (трапляється, між іншим, і надмірна чутливість). Одна пацієнтка повідомила мені, що навіть миття посуду з-під перцю викликає у неї неприємні відчуття. її приятелі, вважаючи це дивацтвом, тайкома додали до салату перцю і... стали свідками серцевого приступу. Прописаний на підставі цієї надчутливості гомеопатичний препарат із перцю виявився для неї дуже ефективним. Та й сама надчутливість до рослини зникла: з’їдений для експерименту шматочок перцю не викликав жодних неприємних явищ, просто видався несмачним. Пам’ятаю інший випадок. У молочному магазині продавщиця почала несподівано чхати. Обвівши строгим поглядом стрій банок, виставлених покупцями на прилавок, запитала: «У кого посуд з-під перцю?» Совісний покупець забрав свою банку — він знав, що вона справді з-під перцю... Ось яким тонким детектором може бути людський ніс, якщо підвищена чутливість організму до якоїсь речовини. Мені неодноразово доводилось лікувати працівників аптек з приводу алергії на ліки. Вони, звичайно, не зловживали медикаментами, лише перебували в атмосфері аптечних запахів. І це не дивно — медикаменти частіше можуть бути алергенами, ніж продукти харчування чи навіть технічні речовини. Співставлення реакції продавщиці та епізоду з водієм у Болгарії — маленька ілюстрація різниці чутливості організму до однієї речовини — різниці часом неймовірної, воістину незбагненної. Гомеопатичний препарат з перцю називається «капсикум». Готують його з висушених дозрілих стручків із сім’ям. А вживають при катаральних захворюваннях дихальних шляхів, запаленні легенів, хворобах шлунково-кишкового тракту, органів малого тазу, радикулітах, кропивниці. Багато дослідників особливо рекомендують ці ліки при хронічному запаленні середнього вуха із затяжним перебігом хвороби. Тут береться до уваги глибока дія ліків, бо згадана хвороба рідко піддається медикаментозному лікуванню традиційними засобами. Для призначення капсикуму важлива наявність болю пекучого характеру — вони нагадують відчуття, що виникають при контакті з плодом перцю. Вважають, що до цих ліків чутливіші люди повні, незграбні, крихкотілі, котрі часто пріють. Плоди перцю мають багато вітаміну С й не містять у собі ферментів, що окислюють цей вітамін,— ось чому він добре зберігається при консервуванні. Американський біохімік А, Сент-Дєрді, угорець за походженням, вибрав саме цей продукт як джерело потрібного йому для експерименту вітаміну С і виділив його •в. чистому вигляді. Цілком м0жливо, що саме велика кількість цього вітаміну й робить цілющим чай з перцем, коли людина застудиться. Це перегукується з рекомендацією американського фізика і хіміка Л. К. Поллінга вживати великі дози вітаміну С в періоди епідемій грипу. Перець ще до того дуже декоративний. Недарма деякі його сорти з маленькими плодиками, що нагадують шапочки казкових гномиків, розводять як кімнатні рослини. Якось приятелька, йітаючи мене з днем народження, вручила не букет квітів, а пучок власноручно вирощених перчин. Це було просто чу- довр. А як мальовниче виглядають овочеві ряди ринків із різноколірними — від світло-зеленого до синьо-червоного -і стручками... Потрібен вам перець чи ні, а все ж ца хвильку затримаєтесь, щоб помилуватись цим вогненним дивом.

ХІННА ШКІРКА

Забіг якийсь тендітний чоловік І посеред земного став безмежжя, Утомлений, немов весняний сніг, Що підтає од близької пожежі. «Знайшов! — він крикнувЕврика! — розкрилив По-братньому обійми людям буйно,— Я знав, що є в отруті й пеклі сила Протипекельна і протиотруйна». Н. Матвєєва з* оли я читаю чи розповідаю про хіну, завжди трохи хвилююсь: КГ адже це ньютонове яблуко гомео- патії. Е. Фаррінгтон, автор «Го- ^ меопатичної клінічної фармакології» — книги, що вийшла в середині минулого століття і зберегла практичне значення до наших днів, у розділі про хіну писав: «Це справді дивний засіб: дивний по кількості своїх різновидів, дивний по своєму складу, чудовий за своєю дією. Вона має ще особливе історичне значення для гомеопатів як засіб, що привів С. Ганемана до відкриття закону лікування і дав йому можливість утвердити гомеопатію як точну науку». Ганеман був одним з найосвіченіших людей свого часу, знав досконало кілька іноземних мов і часто перекладав. Він був дуже вдумливим читачем і настільки сумлінним перекладачем, що, за свідченням сучасників, його коментарі за обсягом бували часом не менші, ніж самі переклади. 1790 р. він перекладав едін- бурзького лікаря У. Куллена. Деякі місця в розділі про хіну здались йому суперечливими, і він вирішив випробувати її дію на собі. Хінна кора викликала у дослідника хворобу, що нагадувала пароксизм переміжної пропасниці, на яку він слабував, коли жив у Трансільванії, і яку називають тепер малярією. Та надамо слово самому вченому. «Як це хіна викликала у мене, іі£о почував себе здоровим, переміжну пропасницю — вона ж проганяє цю хворобу у тих, хто страждає нею? Чи нема тут співвідношення між причиною і наслідком? Та не будемо поспішати... помножимо досліди з постійністю й точністю». Досліди ці Ганеман продовжував шість років. Кинувши лікувальну практику, він заглибився у вивчення літератури та експерименти, щоб з ясувати, чи не існує закономірності між реакцією організму здорової людини на ліки та відомими хворобливими станами. І дані, почерпнуті в старих авторів, і власні досліди привели до однозначного висновку: речовина, що викликає в організмі певний хворобливий стан у здорової людини, здатна лікувати подібний стан у хворого. 1796 р. у журналі, що видавав німецький терапевт К. В. Гуфеланд, з’явилася друком стаття «Новий принцип винайдення лікувальних речовин з деякими поглядами на ста^і принципи». Тут Ганеман уперше писав про подібність як про загальний терапевтичний принцип і про гомеопатію як про новий метод лікування. Саме слово «гомеопатія», складене з ДВОХ Грецьких СЛІВ («ГОМЄО» —г подібний і «патос» — страждання), також фігурувало у пресі вперше. Ось чому 1796-й рік і вважають роком народження гомеопатії. Про хінне дерево існує багато легенд. Воно й справді варте уваги: з початку його вживання при пропасниці смертність від цієї хвороби в Європі різко знизилася. Батьківщина хінного дерева, рослини з родини маренових — ІІиЬіасеае, — південноамериканські Анди. Хіна, або квіна, по-індійськи — кора. Звідси й походить назва рослини. Більшість авторів твердять, що індійці знали про лікувальні властивості цієї кори ще задовго до прибуття європейців у Південну Америку. Чи то вони спостерігали, як хворі пуми пили воду з калюж із поваленими туди хінними деревами й видужували, чи хворі на малярію люди у нестямі натрапляли на такі природні настої хіни, і, здавалося б, неминуча смерть відступала від них. У Європі ці ліки називали перуанською чи єзуїтською корою, а також порошком графині. Мали на увазі першу дружину віце-короля Іспанії Анну Цін- хону, яку нібито під час перебування в заморських володіннях вилікувала від малярії служниця з племені інків; графиня й привезла чудові ліки на батьківщину. На її честь увесь рід хінних дерев, що нараховує кілька десятків видів, К. Лінней назвав цинхоною. Але такий знавець лікарських рослин, як німецький лікар Г. Мадаус, доктор медицини, повідомляє, що графиня Анна Цінхона ніколи не була в Південній Америці, а друга дружина віце-короля Іспанії Франціска де Рібера померла, як і сам король, в Америці від малярії. Виходить, іцо жодна з дружин Цінхони не могла привезти хінної кори з Америки. Так чи інакше, але кора потрапила в Європу чи то 1632, чи 1640, чи 1645 р. Найвірогідніше, що її привезли єзуїти, через те у протестантському світі до цієї кори ставилися спочатку насторожено, боялися лікуватись нею. По-справжньому розповсюдженими, хоч і досить дорогими ліками хіна стає лише з 50-х років XVII ст. Деякий час вона була доступна тільки королівським сім’ям, але й тоді зцілювачі давали ту кору в суміші, склад якої тримали в глибокій таємниці. Так, англійський лікар Тальбор лікував Карла II та Людовіка XIV за умови, що секрет суміші буде розкритий лише по його смерті. Довгий час Південна Америка була єдиним постачальником цінних ліків, аж поки з великими труднощами й ціною чималих жертв хінне дерево було вивезене на острів Яву та в Індію. Оскільки справжня хінна кора була дуже дорогою, її часто підробляли, що призводило до дискредитації її цілющих властивостей. Хінною корою лікували низку різноманітних захворювань, а не лише малярію. Швейцарський природознавець А. Галлер вважав хіну тонізуючим, антисептичним, протитуберкульозним та засобом проти набряків. Намагались також лікувати нею епілепсію, астму, ревматизм, жовтяницю, гельмінтози, шкірні та жіночі захворювання і навіть венеричні хвороби. Через надмірне захоплення цими ліками траплялося багато випадків гострих і хронічних отруєнь. Клінічна картина гострого отруєння хіною схожа на алкогольне сп’яніння. При хронічному ураженні підвищується апетит, з’являються нудота, блювання, посилюється чутливість до зовнішніх подразників — світла, шуму, холоду. Виникають невмотивована тривога, загальна слабість, головний біль, шумить у вухах, знижуються слух та зір. З XIX ст. з’являється навіть особливий термін для позначення хронічного отруєння хіною — цинхонізм. У працівників фабрик, де переробляли хінну кору, часто спостерігали шкірні висипи та пропасницю. Побічні дії, які помічають сучасні лікарі від препаратів, споріднених з хіною чи її основним алкалоїдом — хініном, клінічно мало чим відрізняються від симптомів цинхонізму. Для лікарів-гомеопатів знання їх корисне тому, що вони містять у собі дані додаткових досліджень, яких не існувало в період розробки лікарської характеристики хіни. Наявність таких даних у патогенезах ліків сприяла б полегшенню пошуків агента з подібною дією — гомеопатичного препарату. Хінне дерево — одна з найбагатших на алкалоїди рослин. До початку XIX ст. не було відомо, якому ж із них можна приписати лікувальну дію хіни. Хінін виділили лише 1820 р. французькі дослідники П. Пелльтьє та Ж. Кавенту. Препарат із хінної кори має дві гомеопатичні назви — хіна та цинхона, пов’язані з російською та латинською назвами рослини. Для його виготовлення здебільшого використовують кору хінного дерева чер- воносокового чи червонокоркового — Cinchona succirubra. Вживають ліки широко, лейтмотив лікувального патогенезу — слабість, занепад «життєвих сил». Героїні Ахматової («Щеки бледньї, руки слабьі, Истом- ленньїй взор глубок») лікар-гомеопат обов’язково порекомендував би хіну. Щоправда, ще Ганеман підкреслював, що не кожна слабість вимагає призначення саме хіни, а тільки така, котра походить, як говорили в ті часи, від втрати «органічних соків». Той старовинний вираз викликає посмішку в сучасного лікаря, що намагається вивчати гомеопатичний посібник минулого століття. Проте якщо вдуматися в його зміст, стає зрозумілим, що йдеться, тут про рідкі тканини, і тоді все стає на свої місця. Слабість може бути наслідком тяжких захворювань, особливо таких, що супроводжувалися втратою крові, психічною і фізичною перевтомою, зловживанням алкоголем чи ліками. Мені попався опис А. Швей- цером хворого малярією, що може ілюструвати стан пацієнта, якому підходить гомеопатична хіна: «Хворий на малярію негр — це втомлена, пригнічена, замучена головними болями людина, якій обтяжлива будь-яка праця». Звичайно, цей препарат прописують не тільки виснаженим пацієнтам, та й у сучасній лікувальній практиці подібні хворі майже не зустрічаються — зовсім інший нині рівень життя. Та лікар може зрозуміти, що скарги, які привели пацієнта на прийом, можуть з часом призрести до пригніченого стану. Чи лікує гомеопатична хіна малярію? Звичайно ж, лікує, незважаючи на те що така доза препарату не вбиває малярійного плазмодія. Але — лише малярію з певною — «хінною» — клінікою. Скажімо, таку, приступ якої описав Юрій Бондарєв в одній із новел збірника «Миттєвості». «В цю пекельну спеку особливо мерзли руки, синіли ноги, я силкувався зігріти руки поміж колінами, згорбившись, стискуючись у клубок на ліжку, клацав зубами, вкритий з головою двома ковдрами, та мене лихоманило, я тремтів, схлипував, стогнав, висушуваний до кипіння крові, все уявлялось страхітливою палахкотючою піччю, в якій був водночас і льодяний холод» *. Моєму батькові, який починав працювати у малярійній місцевості в 30-і роки, доводилося лікувати хворих не лише великими дозами хіни, але й гомеопатичними. А мені траплялися лише випадки рецидивної малярії, що поверталась до пацієнта через багато років унаслідок втрати крові, охолодження, зловживання непідходящою їжею. В цих випадках хіна добре допомагала. Чудові результати дає вона й при холециститах, особливо лямбліозних, при секреторних та кінетичних розладах шлунково-кишкового тракту, гіпертонічній хворобі, жіночих та шкірних захворюваннях. Діє вона часто разюче, викликаючи вдячний подив пацієнтів. При лікуванні хіною досить часто бувають загострення. Це може бути здуття живота, затвердіння шлунку, головний біль, запаморочення. Мені більш подобається родова назва рослини для препарату — цинхона. Вона звучить для мене як звук маленьких дзвіночків і здається, наче то не ймення іспанської графині, а ім’я китайської принцеси, що живе у палаці, схожому на пагоду, та пересувається в паланкині. Дивовижність дитячих асоціацій: таку картину уявила я в дитинстві, коли вперше почула від батька це екзотичне слово. Росла трава, цвіла купава, Йшли карасі дрімать в затон. Та з гілки яблуко упало, А підійняв його — Ньютон. (Н. Пояякова) * Бондарєв Ю. Малярия.— М.: Мол. гвардия, 1983.— С. 70.

ОБЕРЕЖНО - НАПЕРСТЯНКА!

Наперстянка в руках терапевта те ж саме, що скальпель у руках хірурга. Еденс абуть, немає більше такої лікарської рослини, про дію якої на організм було б стільки різних суперечливих думок. Є відомості, що наперстянка — Digitalis (родина ранникові — Scrophulariaceae) числиться серед лікарських рослин не менш як чотири тисячі років. Вірогідніші дані датуються V ст. н. е. Історія цієї лікарської рослини, а також медикаментів, що створені на її основі, сповнена численних дискусій: то їх звеличували й широко застосовували, то ганили й викреслювали з реєстру лікарських засобів. Нині препарати наперстянки входять до всіх фарма- копей світу, однак єдиного погляду на характер цих підступних і водночас чудових ліків нема й досі. Наперстянку (її ввів до травників і назвав дигіталісом німецький медик Фокс) широко застосовували на Британських островах, де її називали лисячою рукавичкою. Обидві назви — і російська, й латинська — пов’язані з формою квітки («дигітус» по-латині — палець). Усередині XVIII ст. інтерес до наперстянки зріс, нею стали досить широко користуватися, що в свою чергу привело до розчарувань: було виявлено багато й несприятливих випадків при її -вживанні. Вдумливіше поставився до цієї рослини англійський лікар У. Уїзерінг, котрий повідомив результати своїх десятилітніх спостережень над дією ліків на організм людини Королівському товариству 1785 р. У повідомленні є варті уваги слова, що не втратили значення й досі: «Чим більш я переконувався в могутній цілющій силі цієї рослини, тим очевиднішою була для мене необхідність дотримуватися надзвичайної обережності в дозуванні... Міркуючи по аналогії з морської цибулею, дія якої на нирки найсильніша тоді, коли одночасно збуджується нудота, я намагався добитися того ж самого з наперстянкою... Подальший досвід переконав мене, що сечогінна дія наперстянки аж ніяк не відповідає ступеню збуджуваної нудоти, "і хоча остання часто супроводжується виділенням сечі, вона зовсім не сприяє йому, а швидше викликана нерозумною дозою». Після повідомлення англійського лікаря цікавість до наперстянки знову зросла — і знову ненадовго. Такі авторитети медичного світу, як лейб-медик Наполеона Ж. Н. Корвізар та його учень P. Т. Лаеннек, зовсім відмовились від неї. В один із сприятливих для наперстянки періодів, 1730 p., її стали культивувати як лікарську рослину і в Росії — під Полтавою у Л|у6нах,— але також тимчасово. Цікава думка про цю рослину С. П. Боткіна, засновника школи російських клініцистів: «Чому існували та й досі існують такі суперечності у. показаннях до вживання наперстянки? З одного боку, різниця в індивідуальному сприйнятті окремих суб’єктів при різному патологічному стані; з другого — зовсім протилежний ефект на силу серця при різних видах сповільнення та прискорення його скорочень під впливом різних доз цього засобу складали й складають достатню причину суперечностей практичних лікарів, коли йдеться про те, призначати чи ні один з найцінніших засобів, яким володіє терапія, тим паче, що досліди над тваринами, що призводять також до зовсім різних результатів, залежно від дози та індивідууму, зі свого боку, значно сприяли підтримці хибних думок у цьому питанні». Дію наперстянки вивчали на різноманітних об’єктах: парамеціях, дафніях, гідрах, пуголовках, жабах, рибах, голубах, мишах, морських свинках, кішках, собаках і навіть рослинах. Чутливість різних тварин була неоднакова. Та й у самій рослині помічали дослідники деякі примхи: наприклад, у тих екземплярах, що росли в тіні, активних речовин значно менше, ніж у тих, що росли на сонці, а в листі, зібраному до схід сонця, мало глікозидів. Справа ускладнювалася й тим, що розгадати склад рослини виявилося справою не простою. Кілька разів помилково оголошували: нарешті, виявлено основну діючу речовину наперстянки. Довго, але помилково цією репутацією користувався дигіталін. Досі нема усталеної думки з приводу деяких складових частин рослини: які з них вважати баластними, а які — фізіологічно активними. Використовували спочатку тільки один вид — наперстянку пурпурову (Digitalis purpurea L.), потім ще три: великоквіткову, шерстисту та іржаву (D. grandiflora Mill., D. lanata Ehrh, D. ferruginea). Останню занесено до Червоної книги. Нині препарати наперстянки належать до групи десяти найуживаніших серцевих засобів, хоча й використання їх ускладнене через незначний інтервал між ефективною і токсичною дозами. Суперечки про цілющі властивості рослини тривають. У червні 1982 р. в Москві відбувся спеціальний симпозіум, присвячений питанням дигіталісної терапії. Журнал «Терапевтический архив» (1982.— № 8.— С. 153) з цього приводу писав: «У цілому симпозіум «Повторна оцінка дигіталісу» показав, що незважаючи на майже двохсотрічну практику вживання дигі- талісних препаратів чимало сторін стратегії і тактики лікування серцевими глікозидами вивчено ще недостатньо. Багато що потребує старанного аналізу... Необхідні подальші експериментальні та клінічні випробування цієї дуже ефективної, та все ж іще досить «загадкової» групи препаратів серцевих глікозидів». Представники нового терапевтичного напрямку — гомеопатії, передусім Ганеман, також не одразу зацікавились наперстянкою, оскільки навіть випробування її у відносно невеликих дозах давало суперечливі відомості. Очевидно, через різну індивідуальну чутливість людей до цих ліків (останнім часом, наприклад, з’ясовано, що люди похилого віку та чоловіки чутливіші до наперстянки). І якщо не враховувати варіантів чутливості різних людей до ліків, це може призвести не лише до невдалого лікування, а й до трагічних наслідків. Як ілюстрацію я хочу навести маленьку історію, почерпнуту зі збірника промов судових ораторів Франції XIX ст. В одній судовій справі звинуваченим був лікар-го- меопат. Доктору медицини Поммере інкримінували отруєння тещі Серафими Дебюзі та колишньої коханки Юлії Пов. Звинувачення базувалось на тому, що лікар міг бути зацікавленим у смерті обох жінок і що у нього на квартирі було знайдено отруйні речовини. Захисник Поммере привів вагомі докази на користь підзахисного, внаслідок чого вердиктом присяжних останнього було виправдано по звинуваченню в убивстві тещі, але визнано беззаперечно винним в отруєнні коханки. Фатальним для лікаря став висновок медичної експертизи, яка стверджувала, начебто пані Пов померла отруєною і що дуже вірогідна причина смерті — дигіталін. А серед отрут, котрі зберігалися в будинку звинуваченого, було виявлено дигіталін. І хоча прямих "доказів, щс( дигіталін дав Юлії саме Поммере, не було, все ж його засудили до смертної кари. Дигіталін у той час вважався головним діючим началом наперстянки, а опис страждань померлої був схожий на отруєння ним: нудота, безперервна блювота, кольки в животі, пронос, задишка, ціаноз. Професійне чуття вело адвоката по логічному шляху: його цікавив стан здоров’я померлої до трагічних подій, і він з’ясовує деякі важливі обставини з показань свідків. «Молода жінка... страждала серцебиттям... Серце завмирало так, що вона ледь переводила подих». Чим же її лікували? В період з 13 липня до 16 листопада серед інших ми знаходимо такі рекомендації: питво з деякою кількістю дигіталіну та спиртовою настойкою наперстянки; водний розчин рослини з вказівкою, як його приготувати (24 години протримати свіже листя в графині зі свіжою холодною водою, вживаючи щоразу по чашці, випити розчин упродовж наступного дня. В область серця вранці та ввечері, вживаючи кожного разу по 20 г, втирати спиртовий настій тієї самої трави). Але від лікування хвора почувалась не краще, і в період, близький до трагічного фіналу, судячи з її зовнішності, можна припустити хронічну дигіталісну інтоксикацію: за декілька днів перед тим вона жалілася на дуже сильне серцебиття; говорила також про болі в шлунку й про те, що протягом 48 годин не вставала з постелі; впадав у вічі збуджений стан та багряний колір губ хворої. Очевидячки, лікарі, котрі так щедро прописували своїй пацієнтці дигіталіс, не були знайомі з підступністю цього сильнодіючого препарату й не враховували ні кумуляції, ні можливості підвищеної до нього чутливості окремих людей. Ліки могли сприяти хронічному отруєнню, що й призвело до смерті хворої 17 листопада 1863 р. А дигіталін із запасів лікаря Поммере міг бути тут ні до чого. Гомеопатичний препарат дигіталіс готують із листя наперстянки пурпурової, зібраного до її цвітіння. Малі дози безпечні. Крім того, вони дають можливість розширювати спектр використання. При вивченні дії на організм та створенні патогенезу ліків враховують усю симптоматику, що викликає препарат. Ось чому англійський лікар-гомеопат Р. Юз ще в 70-і роки минулого століття писав, що, використовуючи дигіталіс, гомеопатична терапія встигла надати багато послуг стражденному людству. Тоді ж у своїх лекціях він говорив, що під впливом дигіталісу зір піддається дивовижному впливу: змінюється колір предметів — вони здаються синіми, жовтими або зеленими, всі обличчя постають смертельно блідими. До речі, згадаймо цікавий приклад. В останні роки життя Ван Гог віддавав перевагу жовто-зеленому колориту в своїх роботах. Це розцінювали як примху художника, котрий може зображувати світ у найефективнішому, з його точки зору, вигляді. Кілька портретів його лікаря того часу написані в тих самих жовто-зелених кольорах. А в куточку багатьох полотен — жовта квітка наперстянки. Ця маленька деталь, мабуть, і наштовхнула когось на роздуми про кольорову тональність полотен Ван Гora. Адже у європейської наперстянки, яку використовували в той час, квіти темно- червоні. А сама причина зображення рослини крилася в тому, що вона була постійними ліками художника в останні два роки його життя. Отож натурально було б підозрювати, що колорит картин Ван Гога тих років — не випадковість чи фантазія, а наслідок побічної дії дигіталісу. Коли я дізналась про це, то подумала: якби лікар знизив дозу препарату, то до його пацієнта повернувся б нормальний зір. А можливо, передозування дигіталісу позначалося і на роботі інших органів та систем художника. Ось миготять мазки брудно-жовтаві ламп у більярдній. І сам він, і цибух кострубатий та зір безумно-запальний. І розкаряка-крісло, і недогарок свічки, що танула, немов його життя... (Дж. Паттерсон, «Палітра Ван Гога»). 2* 35

ЛАСТІВЧИНЕ ЗІЛЛЯ

Лимонниці, капусниці, білянки Дрімали на плечах моїх прозорих, І чистотіл, затягуючи ранки, Сочився в кров, і це було дитинство. Ю. Моріц атинська назва чистотілу звичайного — Chelidonium majus L. (родина макові — Papaveraceae) походить від грецького «хелі- дон» — ластівка. Пташка лікувала своїх діточок соком саме цієї рослини — говорить одна з версій. «Пташенят ластівка-мати хелідонією лікує осліплих, Коли, як Пліній сказав, роздряпані їх оченята»,— читаємо в Салернському кодексі здоров’я Арнальдо де Вілланова. За іншою версією, початок і кінець цвітіння рослини збігаються з часом, коли прилітають та відлітають ластівки. У наших краях рослину здебільшого називають чистотілом, і це вже якоюсь мірою вказує на її лікувальну дію (від чогось очищає тіло). Якщо тіло ототожнювати зі шкірою, то зрозуміло, що рослина годиться для лікування шкірних захворювань. А коли сприймати тіло як організм у цілому, то тут уже варто подумати й про інші хворобливі процеси. Сучасні посібники з фітотерапії, та й старовинні травники, дружно повідомляють про лікування чистотілом, в основному його соком, бородавок, лишаїв, сверблячих дерматозів, захворювань печінки. Щодо інших лікувальних властивостей рослини, то з цього приводу вже багато років тривають досить гострі дискусії. В одному з номерів журналу «Наука и жизнь» (1965.— № 12) читаємо: «Чистотіл — травка цікава. За своїм хімічним складом то ціла колекція отрут...». Колекція отрут — о, це досить-таки хвилює... Вчені вже визначили більшість речовин, які містить чистотіл. Це алкалоїди (хелідонін, сангвінарин, холеритрин тощо), сапоніни, органічні кислоти, ефірна олія, каротин. Виявлено спазмолітичні, жовчогінні, протизапальні властивості рослини. Частина авторів додає до цього списку ще «деяку протипухлинну дію».

Саме з приводу «деякої дії» й тривають дискусії. З давніх-давен цілителі чітко говорили про лікування чистотілом різних пухлинних процесів. Але в ті часи злоякісні захворювання намагалися лікувати всіма засобами. Тож подібні свідчення нас не дуже переконують. До речі, в давнину чистотілом радили лікувати проказу й сифіліс. У тому ж самому номері журналу «Наука и жизнь» цитуються рядки з листа А. П. Чехова до О. С. Суво- ріна. «Знайдено засіб від раку. Ось уже майже рік, як з легкої руки російського лікаря Денисенка пробують сік чистотілу, чи бородавника, і доводиться тепер читати про разючі результати...» Далі автор журнальної статті повідомляє, що результати брянського лікаря Денисенка не підтвердилися в клініках. М. В. Скліфосовський, який був присутній на засіданні Товариства російських лікарів, де обговорювали це питання, нагадав, що чистотіл — засіб не новий і поспішати з висновками не варто. У народі рослина здавна має добру славу як засіб від бородавок, поліпів та інших шкірних наростів, тому час від часу вчені знову починають досліджувати її в цьому напрямку. З 1896 р., коли Денисенко опублікував дані про вдале лікування чистотілом злх>якісних новоутворень, як у нас, так і за кордоном з’явилися публікації, що свідчили про позитивну дію рослини при пухлинних процесах. Сповіщалося про експерименти на тваринах та результати застосування у клініці. Одним словом, протипухлинну активність чистотілу спостерігали і експериментатори, і клініцисти. Однак є згадки й протилежного характеру, що теж виходять із вагомих джерел. Кому вірити? Я ніколи не лікувала злоякісних новоутворень, бо для онкологічних хворих у нашій країні є спеціальна служба. Та все ж ці питання мене цікавлять, адже чистотіл — лікарська рослина, що використовується в гомеопатії. Про онкологічне захворювання можна думати так само, як і про будь-яке інше. Немало хвороб з несприятливим прогнозом, крім злоякісних, довелося зустрічати мені у своїй практиці. Мабуть, ніхто не буде заперечувати, що чистотіл лікує захворювання печінки. Та чи всі захворювання і чи у всіх? Звичайно ж, ні. Лише в тих випадках, коли препарат підібрано хворому індивідуально! От саме в цьому, на мій погляд, і криється загадка протиріч при застосуванні препаратів чистотілу, і зокрема в онкологічних випадках. Успіхи були з «хелідонними» пацієнтами, а невдалі результати — у тих, хто не чутливий до рослини. Можна припустити, що одним лікарям випадок дав «хел і донних» хворих, іншим — ні. Може, тому й у Денисенка не всі випадки лікування були успішні. Невдачі вій намагався пояснювати неякісним препаратом. Через це у нього навіть виник конфлікт із знаменитим на той час московським аптекарем Фер- рейном — саме він постачав Денисенку екстракт цієї рослини. Гомеопатичне дослідження чистотілу розпочав Ганеман, а потім його більш фундаментально вивчав німецький гомеопат Бухман. З цих досліджень виходило, що цілющі властивості рослини підвладні принципу подібності. Для мене це означає, що будь-яке захворювання лікуватиметься чистотілом саме за цим принципом. Чутливість до чистотілу різних людей дуже різна. Описано випадки отруєння фармакопейними галеновими препаратами — винишла нудота, блювання і навіть параліч дихального центру. Та водночас мені траплялись пацієнти, що роками -постійно вживали рослину без будь-яких ускладнень, свято вірячи в її онкопрофілактичні властивості. Якось до мене прийшов хворий, котрий в юначі роки, під час німецької окупації, аби не потрапити до Німеччини, за порадою сусіда натер соком бородавника гомілки, зробивши попередньо на шкірі поверхневі надрізи. Токсичний дерматит, який виник унаслідок цього, був розцінений клінічно як грибкова екзема. Спекатись її хворий зміг лише в 50-ті роки за допомогою рентгенотерапії. Іншому пацієнтові, у якого був цілий «букет» шлунково-кишкових та печінкових хвороб, я прописала хелідоніум (назва гомеопатичного препарату з кореня чистотілу) у зв’язку з тим, що його стан відповідав показанням для цього препарату. Роздивившись рецепт, він повернув його мені зі словами: «Адже хелідоніум — це чистотіл, а я вживати його не можу». Рослина викликала у хворого жахливий стан. Коли я пояснила, що в гомеопатичному препараті доза чистотілу дуже мала, хворий погодився його вживати. Після першого ж прийому ліків у нього з’явилися болі в животі, розлад шлунку, виникла загальна слабість, його кидало то в жар, то в холод, підвищилась температура. Ці прояви були короткочасні, але досить виразні. Чистотіл цілком можна віднести до лікувальних речовин з великою фізіологічною активністю, які заслуговують на ретельну розробку індивідуальних показань до вживання. У гомеопатії ці розробки частково є, і їх можна використовувати в будь-якій клініці. Однак їх замало для лікаря, що орієнтується на сучасний рівень діагностичних прийомів. Якби в лікарську характеристику чистотілу внести нові дані, вдалося б з’ясувати, в яких саме випадках він проявляє протипухлинні властивості. Адже малоймовірно, щоб усі лікарі, котрі повідом/ияли про вдалі випадки лікування препаратами чистотілу онкологічних захворювань, повністю помилялися. Використання чистотілу як печінкового засобу має глибоке коріння. Жовто-оранжевий сік, що так нагадує жовч, давно наштовхнув людей на думку вживати його при хворобах печінки. До речі, на Україні це єдина рослина з молочним соком такого кольору. Чистотіл підтверджував справедливість стародавнього «вчення» про сигнатуру — воно полягало в тому, що, мовляв, у самій рослині природа закладає натяк на її корисність для людини. Вчення про сигнатури підтримував Парацельс, лікар епохи Відродження. Алхімікам пощастило менше, ніж лікарям,— їхні спроби перетворювати за допомогою чистотілу неблагородні метали в золото не мали успіху. Спокусила їх на ці спроби все та ж сама «золота кров» чистотілу. У гомеопатії хелідоніум застосовують не лише від хвороб печінки та шлунково-киіпкового тракту, але її при пневмонії, поліартритах, невралгічних болях, захворюваннях очей і шкіри. Однією з характерних особливостей для призначення препарату є правосто- ронність локалізації хворобливого процесу. В пато- генезах багатьох Гомеопатичних ліків є вказівки на переважне ураження якоїсь сторони тіла — такі спостереження гомеопатів, природодослідників та практиків. Хелідоніум та лікоподіум, наприклад, вважаються правосторонніми ліками, а спігелія та ляхе- зис — лівосторонніми. Будемо сподіватися, що в недалекому майбутньому вчені зможуть пояснити цю особливість, оскільки питання асиметрії в біології стало об’єктом серйозного вивчення.

Чистотіл — звичайнісінький бур'ян,. що росте в дикому стані* хоча його стали вирощувати ще в XVI ст. в аптекарських садах, заснованих Петром І. І, мабуть, через його буденність ми не помічаємо, що то — гарна, я навіть сказала б, ошатна рослина. Часто до глибокої осені стоїть «ластівчине зілля» соковите й зелене, хоч інші рослини давно вже пожухли. На Україні, де перший сніг нетривкий, на зиму не затримується, зелені кущики чистотілу проглядають з проталин як зухвале і ніжне нагадування про буйне різнотрав’я літа, що давно минуло... БОГ МЕТАЛІВ Все через нього: чвари, гвалт, / мор, і голоду злий шал, І море сліз гірких, стражденних... П. Ронсар кби жінки знали, що в крові є золото, то вони б усю її випустили з чоловіків»,— таким дещо злим жартом, що супроводжувався лукавою усмішкою, починав заняття з фізіології один викладач Кіровоградського фельдшерського училища, колишній однокурсник мого батька по Одеському інституту, великий витівник (наприклад, преамбулою лекції про кровообіг могла бути пісня «Сердце, тебе не хочется покоя» під акомпанемент гітари). Жарт про золото мені в пам’ятку ще з дитячих літ, коли мої уявлення про цей метал обмежувалися маминою обручкою. Згодом дізналася, що золота в крові 4 • 10~:10%. Тому добувати його звідти, звичайно ж, недоцільно. Однак сама наявність золота в крові вказує на те, що цей метал, можливо, фізіологічно активний і, отже, може мати лікувальні властивості. Незважаючи на те що золото — перший із відкритих людиною металів, століттями його використовували майже виключно в ювелірній справі та як мірило цінностей. Наш час дещо змінив це уявлення: «бог металів» досить широко відомий нині в техніці. Кілька штучних супутників землі були вкриті навіть золотою фарбою.

Застосування «золотих» ліків бере початок у глибині століть. Стародавні цілителі виходили з чисто практичних спостережень за людьми, які контактували з золотом. А можливо, ними керувало бажання лікувати чимось коштовним, важкодоступним. Лікували ж східних володарів потовченим коштовним камінням! Воно живе й тепер, це бажання вживати дорогі медикаменти. Досить часто чуєш: «Будь ласка, пропишіть мені найдорожчі ліки». Можливо, за аналогією з українським прислів’ям «Дешева рибка *— погана юшка». Середньовічні алхіміки вважали золото взірцем довершеності, а решту металів — помилкою творця. І, як відомо, докладали чимало зусиль для ліквідації цієї помилки. Ідею введення золота в медичну практику приписують Парацельсу, який говорив, що «не перетворення металів у золото має бути метою хімії, а приготування ліків». Препарати із золота та його сполук пробували застосовувати при багатьох захворюваннях. Ними лікували венеричні хвороби, проказу, вовчанку, туберкульоз. Усі ці недуги викликають глибоку деструкцію тканини, і на золото як лікувальний фактор покладали великі надії. Пошуки не були позбавлені розумної основи: адже розчини солей золота діють згубно на хвороботворні організми — навіть при досить низьких концентраціях. Та успіхи лікування гальмувалися токсичністю препаратів. Мабуть, не без зв’язку з тим коштовним металом тяжкі форми ексудативного діатезу з ураженням лімфовузлів, очей, вух називають золотухою. Термін цей вважають дещо застарілим, і все-таки ним досить часто користуються навіть у спеціальній літературі — настільки він місткий. Золотуху намагаються лікувати золотом, тому не вщухають суперечки про сережки у вухах школярок. Пристрасті з цього приводу часом розпалюються, виходять за межі батьківських зборів та педрад, на сторінки газет і телеекрани. «Лікар порадив», — стверджують мами. Це в більшості випадків співпадає з бажанням доньки бути дорослішою (ніби стати передчасно дорослою — таке вже й щастя!). Не завжди розумію подібні суперечки, і постійно в таких випадках зринає думка, що маленького скромного ланцюжка, який нікому не заважає і якого бачив би тільки лікар під час медичного огляду, цілком було б досить для лікувальних цілей — навіть якщо золотуха «сидить» у вухах. Звичайно, можна припустити, що ділянка, на яку впливає золото, не байдужа для результату лікування, та вірогідніше думати про дію металу на весь організм. Як лікар-гомеотат, що постійно спостерігає за результатами мікровпли- вів, хочу відзначити, що далеко не кожен діатез лікує золото і далеко не кожній дитині корисно носити золоті речі. Звичайно, ке в моральному плані — хай це буде на совісті батьків; ідеться про самопочуття. Золото — речовина дуже дієва. У тих, хто особливо чутливий до нього, воно може викликати порушення складу крові, реакцію з боку нирок, печінки, впливати на настрій, ріст зубів, волосся. Люди рідко спостерігають, як впливає на них довколишнє середовище. Ми помічаємо в більшості випадків або найсильніші, або найочевидніші впливи — такі, як мороз, спека, неякісна їжа, стресові ситуації. Існують ще фактори, за якими, можна сказати, «офіційно» визнано «право» впливати на стан людини: перепади барометричного тиску, активізація діяльності сонця, цвітіння трав (часом за десятки кілометрів від людини, яка підвладна їхньому впливу). Більшість із нас дозірливо ставиться до здобутків науки, і це, звичайно, правильно. Хоча не треба забувати, що коли ми спостерігаємо якісь незрозумілі факти, то науці варто взятися за їх пояснення, бо, як говорив І. П. Павлов, «факти — це повітря науки». Навіть коли вони поки що не вкладаються в сучасні наукові уявлення. Наша медицина застосовує багато препаратів, до складу яких входить золото, і кількість їх невпинно зростає. Останнім часом їх найчастіше вживають при тяжких формах поліартриту. У спеціальній літературі постійно знаходимо інформацію «за» і «проти» використання цих препаратів. Основна думка така: лікувальний ефект досить помітний, але водночас буває ряд серйозних ускладнень. Французька гомеопатична фармакопея рекомендує десять «золотих» препаратів. Київські лікар і-гомео- пати використовують три. Один з них широко відомий як антисклеротичний засіб. Це аурум йодатум, йодисте золото. Лікарі-гомеопати застосовують свої «золоті» препарати без ризику викликати шкідливу побічну дію, бо користуються малими дозами, застосовуючи свою звичну «хитрість» — тестують хворого, аби дізнатися, чи допоможе йому препарат із золота та який саме. Шляхом опитування, огляду і ознайомлення з даними додаткового обстеження встановлюють, чи чутливий пацієнт на препарат цього ряду. Якщо відповідь позитивна, малі дози металу творять диво. Йодисте золото здобуло заслужену популярність серед лікарів-гомеопатів та прихильників гомеопатичного методу лікування. Результат особливо видно при багатьох захворюваннях, характерних для вже немолодого організму,— атеросклерозі, остеохондрозі, пародонтозі, деформуючих артритах, гіпертонічній хворобі, депресивних' станах, захворюваннях печінки. Втім, застосування йодистого золота не обмежується герон- тологічною практикою. Препарат успішно лікує, наприклад, деякі тяжкі форми ексудативного діатезу. Кому ж, на думку гомеопата, підходить йодисте золото, аби пом’якшити вікові процеси, що переходять у хворобу? Людям повним, з грубуватою шкірою, що створює товсті складки, з пониженою пам’яттю, песимістичними настроями («все погано, жити не варто»), тим, хто в дитинстві переніс золотуху. Пацієнти нерідко запитують в аптеці не йодисте золото, а золотий йод. Очевидно, саме слово «золотий» особливе — недарма воно стало метафоричним. Епітет «золотий» дуже вагомий — його дають не кожній речі і не кожній справі, а чомусь важливому, корисному, винятковому: «золоті руки», «золота дитина», «золота позика», «золоте весілля», «золоте дно». Я помітила, що назви рослин, до яких входить це слово, вимовляють з особливою повагою: золотий корінь, золотий дощ, золототисячник. Одразу виникає думка: недарма така назва — мабуть, корисний, надзвичайно цілющий. А реп’яшок, собача петрушка чи кульбаба аж ніяк не гірше од тих носіїв «золотих» оназв. Кому що! На печі, де парко й душно, де димар, немов гора,— я, худий та золотушний,, та ще лікар мій — жара! (В. Цибін)

 ГРУПА МІДІ

Міддю ваговитою весь дивен Суздаль златоглавих куполів. В. Цибін рупа міді у французькій гомеопатичній фармакопеї становить цілий оркестр — 20 препаратів. Ми задовольняємося скромним квартетом* який складається з купрум металікум, купрум ацетикум, купрум суль- фурикум і купрум арсенікозум — металевої, оцтовокислої, сірчанокислої та миш’яковистої міді. Призначають переважно препарат купрум металікум. Латинська назва металу «купрум» походить від назви острова Кіпр, звідки в античному світі вивозили мідну руду. Мідь входить до числа семи металів, які називають доісторичними. Якщо «золотий вік» — символ щасливої пори, коли життя начебто протікало без турбот і прикростей, а смерть приходила як солодкий сон, то мідний, чи бронзовий, вік — то реальна історична епоха, що прийшла на зміну віку кам’яному. Мідь відіграла велику роль у розвитку виробництва ї культури. Сьогодні її називають головним металом електротехніки. Але найсуттєвіше для нас те, що вона необхідна для всього живого — це незамінний мікроелемент. Наявність міді в рослинах і тваринах було встановлено близько 150 років тому, а дослідження її ролі для життєдіяльності хребетних почато з 30-х років теперішнього століття. Така речовина ніяк не може залишити медиків байдужими. Зараз роль міді у біологічних процесах в основному визначено (хоч і не до кінця). У людському організмі найбільшу кількість цього металу виявлено в мозку й печінці, і вже ця обставина свідчить про її важливість у життєдіяльності. Виявилося, що при одних захворюваннях вміст металу в тканинах знижується, а при інших, навпаки, підвищується. Це намагаються використати для терапії захворювань, за яких порушено обмін міді У деяких випадках збільшують її вміст у раціоні харчування, в інших призначають речовини, які сприяють інтенсивнішому виведенню металу з організму. Поповнення дефіциту міді сприятливо впливає на перебіг деяких захворювань легенів, гангрени при цукровому діабеті та ендартеріїті. При хворобі Вільсона — тяжкому спадковому захворюванні, обумовленому хронічною інтоксикацією організму міддю, препарати, що знижують її вміст у тканинах, суттєво поліпшують прогноз. Інший розрахунок у лікарів-гомеопатів. Кількість міді в гомеопатичних препаратах настільки незначна, що відігравати роль замінника вона в жодному разі не може. Виведенню міді вони допомагають, але механізм цього процесу не зовсім зрозумілий. Очевидне одне: гомеопатичні препарати можуть сприятливо діяти при порушенні мідного балансу різного характеру. їхня дія має регулюючий характер — вони стимулюють природні механізми, які керують цим обміном. Здавалося б, з мідними препаратами в гомеопатії все просто: визначено «мідну дисгармонію» в організмі — давай мідь. Але це не зовсім так. Така дисгармонія — лише знак лікареві, іцо мідь може виявитися потрібними ліками. Для успіху лікування у клініці захворювання повинен бути симптомокомплекс, характерний для лікарського патогенезу міді. Якщо його немає, то, незважаючи на дисбаланс міді, доведеться шукати інші ліки з подібною дією. Мабуть, ланок порушення мідного обміну багато, тому коригувати його одним препаратом неможливо. Практично лікареві найчастіше доводиться орієнтуватися на клініку захворювання й супутні обставини: причину виникнення, зв’язок з раніше перенесеними захворюваннями, наявність професійних шкідливих факторів, спадковість. Іноді лікар-гомеопат за клінічними проявами може запідозрити профзахворювання раніше, ніж з’являться об’єктивні його ознаки у результатах тих чи інших лабораторних досліджень. Такі випадки, підтверджені профпатологами, були в моїй практиці при отруєнні міддю, свинцем, миш’яком, алюмінієм. Розкрити характер захворювання допомогло знання патогенезів цих речовин — усі вони як лікувальні використовуються в гомеопатії. Основне показання до застосування міді в гомеопатії — наявність судомних явищ. Це можуть бути місцеві чи загальні судоми м’язів, порожнистих органів, судомні невралгічні болі. Особливо характерні судоми у м’язах литок ніг. А якщо врахувати, що мідь впливає на стан колагену й має стосунок до багатьох функцій організму, то стає зрозумілим, що препарати цього металу можуть знадобитися при найрізноманітніших хворобливих станах — від судом м’язів литок ніг у спортсменів при перевантаженнях на тренуваннях до захворювань мозку, бронхіальної астми і холери. Дуже корисне для наукового обгрунтування гомеопатичних патогенезів ліків дослідження біологічної ролі мікроелементів. Виявлено, що при болях зростає концентрація міді в крові і спинномозковій рідині і що найбільше підвищення спостерігається у осіб, у яких клінічні прояви болю — стогін, скрикування, збудження — виражені більш різко. Така реакція на біль — одна з ознак «мідної конституції», описаної задовго до вивчення обміну міді. Творці гомеопатичних патогенезів ліків явно не були фантазерами. Успіхи лікування й профілактики міддю холери давно відомі. Було помічено, що люди, пов’язані з виробництвом міді, або ж ті, які носили мідні предмети, наприклад натільний хрест, значно рідше від інших хворіли на холеру. Під час холерних епідемій лікарі- гомеопати брали найактивнішу участь у їх ліквідації, причому успіхи часом були просто феноменальними: смертність знижувалась у кілька разів. Купрум був у їхньому активі. Можливо, Емпедокл, давньогрецький лікар і філософ, зовсім не випадково носив мідні сандалії. Мідь — чгтаровинні ліки. Ще на межі X—-XI ст. Ібн-Сіна, автор «Канону лікувальної науки», радив вживати мідний порошок під час переломів кісток та прив’язувати мідні пластинки до гнійних виразок. У селах добре знають про лікування переломів у тварин мідними ошурками. Особливо корисним виявилось таке лікування овець, які, до речі, найчут- ливіші до дефіциту міді. Той, хто мав справу з домашніми тваринами, часто і в свою людську практику переносить ветеринарні способи лікування. Одна селянка з усмішкою (оскільки гадала, що я — як і хірург, котрий лікував її,— скептично поставлюсь до її слів), розповіла, як вона лікувала перелом стегна. Вона з’їла п’ять перетертих на тертці п’ятаків! Біль і набряки одразу почали зменшуватись. У мене не було жодних підстав до скептицизму. Свого часу мідь допомогла И мені, щоправда, у вигляді купрум металікум, тому я не ризикувала жодними ускладненнями з боку інших органів, як моя співрозмовниця. У працях про мікроелементи є повідомлення про схильність до переломів при недостатності міді в організмі. У Сірії, Єгипті новонароідженим для профілактики рахіту та епілепсії одягають мідні браслети. Інтерес до останніх існує і в наших краях. Реакція на них буває від схвальної до різко негативної. У одних нормалізується серцевий ритм, зникають болі, поліпшується сон і взагалі з’являється почуття душевного комфорту, а у інших роздратованість, тривога, дискомфорт зростають. Реальність подібних відчувань усе частіше підтверджується сучасними дослідженнями, ак, у клініці Університету імені П. Лумумби вивчаються можливості металотерапії, основний об’єкт вивчення — мідь. Отримано обнадійливі результати. Мені особливо цікаво було дізнатися про симптом «зчеплення», описаний у книзі «Екстрарецептори шкіри» Є. С. Вель- ховер та Г. В. Кушнір. Він вважається позитивним, якщо мідний диск легко утримується на шкірі пацієнта, а під ним через деякий час змінюється колір шкіри. Наявність цього симптому обіцяє успішне лікування міддю. Ефективність мідетерапії підтверджують також інші автори. За висловлюванням радянського фізіолога В. Рай- цеса, мозок — це своєрідне «мідне депо». Склад міді у мозковій тканині за кількістю і топографією значно змінюється при багатьох захворюваннях. При емоційних стресах, психастенії, епілепсії кількість міді знижується, і тому лікування препаратами міді нервових та психічних захворювань уявляється перспективною справою. Мідь — один із народних засобів лікування сказу. Впливає мідь і на розвиток рослин. Надлишок чи нестача її в грунті веде у деяких представників флори до змін, що, до речі, допомагає геологам у пошуках корисних копалин. 1965 р. у Франції проведено досліди на горосі, які показали чітку реакцію рослини на гомеопатичний розчин мідного купоросу. Це наштовхує на думку про використання гомеопатичних розведень міді у сільському господарстві. Згадаймо, наприклад, що сполуки міді для протруювання зерна та оприскування винограду часто викликають так звану міднопротруйну пропасницю; хімічні добрива вносять зараз у грунт у великій і не зовсім безпечній кількості. Мідь входить до складу більш ніж 200 мінералів. Серед них і такий казковий камінь, як малахіт. Колись лікуватися розтертими коштовними каменями було престижно. І, можна гадати, не без користі. Міг би сґати нам у пригоді і гомеопатично приготовлений малахіт, адже він — гідроксикарбонат міді, а отже, міг би приєднатися до нашого мідного квартету. Його кислотний залишок дуже популярний у солях інших металів — гомеопатичних ліків. Тож малахітова брошка може стати не лише елегантнрю деталлю одягу, а й нашим душевним миротворцем, якщо її власниця має «мідний темперамент».

ЛІКИ ДЛЯ ЛАСУНІВ

Володимир на столе, а се его серебро. Напис на монеті князя Володимира е найкращі ліки»,— каже мені пацієнт, десятирічний хлопчик зі сміхотливими, ледь випуклими зеленавими очима, й тиче пальцем у те місце на рецептурному бланкові, де написано: «Аргентум нітрикум». «Його шкіра стала зовсім чистою»,— каже його мати, що сидить поруч. «Де ж вона стала чистою?» — не погоджуюсь, вдивляючись у почервонілі ділянки шкіри в куточках очей, біля рота. «Це після слоїка варення, яке він з’їв учора, коли я була на чергуванні. Всі солодощі в домі ліквідує, як йе зіаховати надійно. Ніякої свідомості»,— пояснює мати. Висипів на тілі й справді було набагато менше, ніж у минулі візити. Ними хлопчик страждав змалку. Азотнокисле срібло було прописано через зіубну пристрасть до солодощів. Такий уже «таємний» знак для лікаря-гомеопата: коли пацієнта тягне до солодкого, не забувай про такі ліки, як аргентум нітрикум, і досліджуй випадок у цьому напрямку. Про цей самий препарат чоловік років 60, що довгий час страждав «дискомфортом органів травлення» (це зробило його помисливим, дратівливим, прив’язаним до суворої дієти), сказаатак: «То дивні ліки — я дозволив собі їсти те, чого не їв років 20, став урівно- важенішим, скоріше тепер заспокоююсь після якихось прикрощів... Рідше стала паморочитись голова. Невже це одні ліки так на мене подіяли?» Так, одні ліки. Вони зцілювали не його шлунково- кишкові розлади чи нервову систему — ліки дали організмові імпульс для відновлення порушеної роботи всіх систем, лікували хворого як людину, чутливу до цієї сполуки срібла. Для людей «срібної» конституції характерними є квапливість у рухах, мові, діях. Вони не полюбляють і навіть бояться запізнюватись, хоча через метушливість таке з ними часто трапляється. Люди, чутливі до срібла, намагаються скласти заздалегідь плани своїх дій. Коли я побачила чоловіка, який у липні 1985 р. купував календар на 1986 р., у мене промайнула думка, чи не слід його лікувати сріблом. Такі люди лякаються можливих неприємностей та нещасть більше, ніж того, що сталося,— за екстремальних обставин вони винахідливі та енергійні. Залучення до лікувального арсеналу коштовних металів — діло старовинне. Золото й срібло, певно, були першими. Мабуть, тому, що обидва метали зустрічаються в самородному вигляді. Срібло вважали металом нічного світла — ось чому в алхімічних книгах його зображували у вигляді юнака з місячним серпом у волоссі. Із впливом місяця пов’язували різні захворювання. Добре відомий звичай давніх часів зберігати воду у срібному посуді, а також кидати срібні монети у водойми, криниці при їх освяченні. У походах воєначальники пили, як правило, із срібних кубків, тому значно рідше хворіли інфекційними захворюваннями, ніж солдати, які користувалися посудом з олова. Нині дезинфікуючі властивості металу загальновідомі. Так, з метою обеззаражування води через неї пропускають струм, використовуючи срібні електроди. Іони срібла, що утворюються при цьому, пригнічують ферментативні системи мікроорганізмів, усуваючи можливість зараження. Але кількість металу, що поступає у воду, треба дозувати: його надлишок може стати токсичним. Чудовий метал може викликати серйозні порушення здоров’я. Перш за все аргіроз — відкладення срібла у шкірі та слизових оболонках (вони набувають тоді сіро-зеленого, голубуватого чи аспідного кольору). Такі відкладення можуть бути і у внутрішніх органах. З’являються біль у правому підребер’ї, головний біль, запаморочення, конвульсивні пересмикування та інші хворобливі явища. Внаслідок природних властивостей срібла основна його маса протягом тривалого часу йшла на виготовлення монет, ювелірних та художніх виробів. Прогрес вносить свої поправки, і тепер основний споживач металу — техніка: електротехнічна, кінофотопро- мисловість, для чиїх потреб срібло потрібне у великих кількостях. Воно стало дефіцитним, тому й змінилося наше побутове ставлення до виробів з благородного металу. Ми стали з більшою повагою казати: «срібна ложка», «срібна склянка», «срібний ланцюжок».

Носити срібний ланцюжок — досить розповсюджена нині мода, особливо серед юнаків і дівчат. Та мало хто замислюється, чи корисне таке інтимне сусідство з сріблом. Маю на увазі не естетичний чи моральний бік справи, а його вплив на здоров’я. Срібна річ якоюсь мірою може вберегти од інфекційної хвороби, подібно до того як мідний хрестик чи пластина були профілактичним засобом при епідеміях холери. Помічено, що люди, які страждають на аргі- роз, дуже рідко хворіють заразними хворобами. Але буває й інше: поява нервовості, головного болю, запаморочення, запалення вуха навколо місця, пронизаного сережкою, невмотивована метушливість. Все залежить від чутливості суб’єкта до елемента № 47, а також від стану здоров’я в той чи інший момент. Перевтома, важкі захворювання чи стреси в недалекому минулому роблять людину вразливою до факторів ризику. А срібло для декого може стати саме таким фактором. Останнім часом зросла цікавість до терапії металами. Така вже природа людська — періодично воскрешати залишене в минулому. Відновлений інтерес до металотерапії дасть, мабуть, факти, які можна буд^ трактувати з позицій сучасної науки. А поки що з металами експериментують не тільки в лабораторіях, але і вдома. Якось до мене на прийом зайшов пацієнт, лікар за фахом, з приводу високої гіпертензії, що не піддається терапії звичайними медикаментами. Мій вибір гомеопатичних ліків коливався поміж препаратами міді та срібла. Пацієнт повідомив, що останні два місяці почувається дещо краще, і пояснив це тим, що носить вечорами намисто із срібних монет. Пробував раніше з цією ж самою метою носити обруч із міді, але тоді ефекту не було. На мить я уявила собі колегу, оголеного до пояса, з намистом на грудях, асоціювала те видовище з зображенням індійців на обкладинці пригодницьких повістей у дусі Ф. Купера — і впевнено прописала препарат срібла. Нітрат срібла, чи ляпіс,— найпопулярніший срібний гомеопатичний препарат; металеве срібло, як і інші його сполуки, вживають рідше. Чимало препаратів срібла входить до Державної фармакопеї, та більшість з них, на відміну від гомеопатичних, рекомендують для зовнішнього вжитку. Використання малих доз дає можливість вводити ці препарати всередину. У рамках гомеопатії аргентум нітрикум і аргентум металікум — препарати, що діють на нервову систему, шкіру, слизові оболонки. Нам, гомеопатам, ці препарати видаються чудовими засобами для поліпшення нервової адаптації, а цього так потребують люди сучасного стрімкого способу життя. Усталена думка, ніби солодкоїжки, ласуни — лише діти, що саме вони тільки мріють про те, аби на прикрість мамам та бабусям їсти одні солодощі. Це далеко не так — багато дорослих страх як люблять цукерки, тістечка, торти. І не обов’язково всі зони ненажери чи товстуни. Жінки, як правило, легко зізнаються в таких «гріхах». Чоловіки, навпаки, у більшості випадків, відповідаючи позитивно на запитання, чи люблять вони солодощі, винувато всміхаються, наче їх «застукали» на чомусь недостойному для мужньої статі. А вини тут ніякої нема — просто, як мовив Пушкін, «такий мій організм».

КОЛИ ЦВІТЕ НЇКОТІАНА...

Міністерство охорони здоров'я СРСР застерігає: куріння небезпечне для вашого здоров'я. Напис на пачці цигарок Тікотіана — назва роду рослин з родини пасльонових — Solana- сеае. Нараховує той рід близь- J ко сотні ви&ів. Один з най- розповсюдженіших — тютюн справжній — Nicotiana taoacum L. Його культивують як технічну рослину. У заголовку — рядок з вірша Лесі Українки, де йдеться про іншу нікотіану — паіхучий тютюн, садову квітку, що поряд з петунією тщ. портулаком викликає душевну приязнь у коленого, хто має причетність до українського півдня. Ім’я цій родині рослин дав творець системи рослинного і тваринного світу К. Лінней на честь французького посла у Португалії Ж. Ніко, який прислав королеві в дарунок цей тютюн разом з насінням. Було це 1560 р. Тютюн справжній став широко популярним, бо містить у собі алкалоїд нікотин. А нікотин, як відомо, збуджує нервову систему та створює підступне враження бадьорості, підвищення працездатності, зібраності. Той факт, що всюди стали курити, нюхати й жувати тютюн — одне із свідчень людської легковажності й неспроможності бачити віддалені наслідки своїх вчинків. Недарма ж хворобливі явища, що виникають унаслідок зловживання тютюном чи спиртними напоями, називають отруєнням від браку волі. Тютюн багатий на мікроелементи, серед них дуже важливі для організму кобальт, літій, олово, свинець (кількість їх різна, вона, мабуть, залежить від умов зовнішнього середовища). Та основним токсичним компонентом тютюну вважають нікотин. Нікотинізм — це хронічне отруєння тютюном. Не можна сказати, що людство не робило спроб боротися з тим злом. Так, 1642 р. вийшла папська булла, що забороняла куріння. У Росії в допетрівські часи за вживання «зелья табачища» таврували й висилали на каторгу до Сибіру. Особливо непримиренним було ставлення до куріння тютюну у старообрядців. Сучасна наука докладає колосальних зусиль, щоб вивчити вплив куріння на здоров’я в найрізноманітніших аспектах. В цілому відповідь однозначна. Триває пропаганда шкідливості куріння. І все ж... Згадується думка відомого американського педіатра Б. Спока з його книги «Дитината догляд за нею»: він каже, що дитина часто неслухняна тому, що зауваження їй зроблено «не тим голосом». Адже коли малюк наближається до чогось дуже небезпечного, скажімо до відкритого вогню, якась особлива інтонація в голосі дорослого обов’язково зупинить його. Мабуть, шкоду від куріння проповідують «не тим голосом». Та й проповідник, хай то буде лікар чи педагог, часто не без гріха. Все це має історичні причини. Бо ж напочатку тютюн сприймали як ліки від багатьох болячок. Хоча набагато більше даних протилежного характеру. Отруєння тютюном бувають від необережності, коли на плантаціях полють чи пасинкують рослину, — великі соковиті листки задурманюють тоді голову і залишають на руках липучі зелені сліди. У красі, щоправда, таким полям не відмовиш — вони просто чудові. Особливо царський вигляд має махорка... Небезпечна також, коли не дотримуватись правил безпеки, праця на тютюнових фабриках, на виробництві, де з відходів тютюну отримують нікотин, лимонну кислоту, ароматичні масла та інсектициди. 5'.

Нікотин, як і деякі інші алкалоїди тютюну,— нервова отрута, тому картина розладів, які він викликає, досить різноманітна. Це корчі, порушення координації рухів, оніміння, головний біль та запаморочення, порушення функцій всіх органів, особливо зору, атрофічні зміни слизових оболонок, шкірні висипи. Спостереження за шкідливою дією тютюну провадяться давно. Якось мені трапилася цікава замітка в медичному журналі кінця минулого століття: «У Мельбурні багато коней, що паслися за містом, стали сліпнути. Підозра впала на тютюнове листя. Тому заради досліду в місцевій ветеринарній школі до їжі для здорових тварин стали примішувати різні трави, і виявилось, що тютюнове листя неодмінно викликає амбліопію» (погіршення зору). Акушери відзначають, що ризик народження неповноцінної дитини набагато більший у жінки, яка палить. Сумні наслідки, якщо палять батько й мати. Професор Копенгагенського університету Бу Хольма, дослідивши 3946 дітей, попереджує батьків, що чим більше вони палять, тим гірше почувають себе їхні діти. Журнал «Science Neus*> за 1985 р. повідомляє) що в дітей батьків-курців на 50 % більше шансів захворіти на рак. Та й сама можливість мати дитину у запеклих курців зменшується — хронічне отруєння нікотином призводить до розладів у сексуальній сфері. На одній із публічних лекцій про гомеопатію отримала я таку записку: «Чи можна сказати, що куріння тютюну в малих дозах лікує? Якщо так, то які хвороби?» Довелося давати доволі обширну відповідь. Із життєвого досвіду кожному зрозуміло, що доза не може бути стабільним поняттям: для того, хто не випускає цигарки з рота, декілька затяжок — це мало, а для людини, яка не палить і чутлива до тютюнового диму — то вже багато. В гомеопатії прийнято поділяти дози на великі та малі залежно від реакції організму на лікувальну речовину. Підстава для такого поділу — той відомий факт, що реакція на одну й ту ж саму речовину в однієї і тієї ж самої людини суттєво змінюється аж до переходу в свою протилежність залежно від дози. Якщо, наприклад,, речовина розширює судини, то при зменшенні чи збільшенні дози настає момент, коли судини звужуються. Лікувальні речовини, здатні викликати кровотечу, стають кровоспинними. Те саме з нікотином: мала його кількість збуджує, а велика — паралізує. Якісні зміни лікувального ефекту залежно від дози ліків — прояв закону діалектики про перехід кількісних змін у якісні. Саме якісні зміни дії ліків і є сигналом, що дозволяє лікарям-гомеопатам відрізняти велику дозу від малої. Реакцію організму спостерігають при поступовому зменшенні кількості речовини. Поки досліджувана речовина дає однотипний ефект, дозу вважають великою. Але як тільки він змінився на протилежний — дозу вже називають малою. В кількісному плані дози можуть дуже змінюватися залежно від природи речовини та індивідуальної чутливості пацієнта, обумовленої постійними й тимчасовими факторами. У принципі нікотином, як і всім набором компонентів, що входять до складу тютюну, можна лікуватися: адже отрута, як уже мовилося,— найперше джерело ліків. Виходячи з того, що доза може зробити дію отрути корисною, треба знайти таку. Чи можна дозувати тютюновий дим, я не знаю, хоч не можу заперечити, що хтось колись від чогось таким чином полікувався. Благо та зло — постійні сусіди: нікотин — отрута, а отримувані з нього нікотинова кислота й медикаменти, до складу яких вона входить (нікошпан, ніго- ксин, нікодин, нікотинамід), широко використовуються в алопатичній практиці. Вітчизняна гомеопатія має в своєму арсеналі препарати з тютюнового листя, у Франції гомеопати використовують у малих дозах і чистий нікотин, і деякі його похідні. Гомеопатичний препарат із тютюнового листя має назву «табакум». Його вживають при багатьох серйозних хворобах: стенокардії, діенцефальному синдромі, гангліонітах, мігрені, бронхітах, бронхіальній астмі, хворобах шлунково-кишкового тракту, печінки, нирок, сверблячці й кропивниці. Декому препарат допомагає подолати шкідливу звичку палити (це люди з низкою соматичних та психічних особливостей: це підвищена втомлюваність, порушення харчування, сну, нестійкий настрій, непритомність з холодним потом, слабкість у кінцівках, тремтіння, їх захитуе в транспорті). Рецептів, що допомагають кинути палити, чимало — вибирай на свій смак. Німецький дослідник Р. Вільфорт у праці про роль лікарських рослин для збереження здоров’я («Gesundheit Heilkrauter» — буквально «Здоров’я через лікарські рослини») пропонує, наприклад, такий спосіб: два-три дні яблучної дієти без будь-якої іншої їжі та питва (треба з’їсти два десятки яблук на день). У поясненні до дієти автор пише, що вона має більше шансів на успіх у тих курців, які не тільки не люблять яблук, але й мають до них відразу. ...Літо в розпалі, берег Азовського моря, ясна голубінь південного неба, тиша на морі та в низькорослій акацієвій посадці, де стоять кілька «диких» наметів любителів неорганізованого відпочинку. Біля одного з таких наметів — чийсь надсадний кашель. Звично відзначаю, що кашель вологий, і уявляю собі ледь зігнуту фігуру людини, яка прагне відкашлятись. Чужі страждання викликають у мене співчуття, та цей кашель дратує, хоча паралельно я вирішую, які ліки могли б тут допомогти. Звідки роздратування? Мабуть, тому, що я впізнаю кашель курця. Ця людина сама значною мірою винна в тому, що стала «ложкою дьогтю» в чистоті чудового південного ранку. Над нікотиновою проблемою варто серйозно замислитись. Довгі роки тютюн та алкогольні напої вкорочують людям життя, хоча всі й розуміють їхню шкідливість. Очевидно, треба шукати якісь принципово нові шляхи, щоб викоренити ці вади, і лікарі-гомео- пати готові зробити свій внесок у цю благородну справу. БЕЛАДОНИА-ОТРУЙНИЦЯ Я так надовго зупиняюся на цій дії беладонни тому, що тут ми стоїмо на одному грунті з нашими побратимами алопатами, і в нашому одностайному прийнятті таких засобів — одна з надій кращої згоди в майбутньому. Р. Юз лово «беладонна» з італійської перекладається як «прекрасна дама». Назвали проте так цю лікарську рослину не за її красу — є тисячі рослин яскравіших та ефектніших... До назви цієї причетні косметологи: з давніх-давен пропонували сік рослини для посилення блиску очей та рум’янцю на щоках (сік той розширює зіниці й судини шкіри). ш г тат!

Беладонна лікарська — / tropa be adonna L.— багаторічна трав’яниста рослина з родини пасльонових — Solanaceae, високоросла (на другий рік життя вона сягає 1 —1,5 м), з густо-зеленим міцним листям і досить скромними квітами-дзвіночками жовтаво- бурого або ж буро-фіолетового кольору. Найприваб- ливіше в рослині — чорні, блискучі ягоди, якими, на жаль, часто ласують не лише діти, а й дорослі. Уже згадуваний нами Р. Вільфорт, сучасний німецький автор книги про лікарські рослини, пише про щорічні повідомлення в газетах з приводу отруєнь ягбдами беладонни. До речі, ніби всупереч нашим звичним уявленням про тендітність, вразливість дитячого організму, він виявився стійкішим до отрути беладонни, ніж організм дорослого. Майже всі пасльонові — отруйні, а беладонна — найотруйніша з-поміж них. Так що назва «отруйниця» підійшла б їй, мабуть, більше. А ще називають її сонним дурманом, скаженою, чортовою чи собачою вишнею, пацюковою ягодою, а то й зміїною травою. У Європі вже з XVIII ст. видають спеціальні циркуляри, а в наші дні науково-популярні брошури, що попереджують про отруйність ягід беладонни. Властивість рослини викликати сонливість або, навпаки, сильне збудження відома з давніх-давен, однак уперше докладно описано лише у травнику Фокса видання 1552 р. Через високу токсичність рослина так і не одержала широкого застосування в народній медицині. Парацельс вважав, що беладонна може спричинити божевілля. Так само думав і А. Галлер, хоча в його часи беладонну вже й використовували як лікарську рослину при безсонні, епілепсії, нічному нетриманні сечі, холері, подагрі, коклюші, шлунково-кишкових, шкірних та венеричних захворюваннях. Мабуть, рекомендації щодо вживання рослини у зазначених випадках були в той час досить абстрактні, адже наукове вивчення фізіологічної дії беладонни почалося пізніше — у XIX ст. 1831 р. німецький ботанік і фізіолог Ф. Ю. Майн, а також незалежно від нього 1833 р. німецькі токсикологи Гейгер і Гессе відкрили атропін, що, як і скополамін та гіосціамін, є одним із основних алкалоїдів красавки. Наприкінці XIX ст. сенсацію викликало зілля проти тремтючого паралічу, запропоноване мешканцем болгарського міста Шипки Іваном Раєвим. Ліки були дуже сильні. Склад і спосіб приготування їх Раєв не розголошував. Королева Італії викупила у нього рецепт і запровадила у себе на батьківщині, а також у німецькому місті Касселі — шпиталі для лікування новими ліками хворих на енцефаліт. Як з’ясувалося пізніше, основним компонентом препарату було коріння беладонни. У 25 випадках із ста хворі, лікуючись тим зіллям, видужували, сорок відсотків госпіталізованих відчули значне полегшення. У решти хворих дія ліків була невиражена. Найважче було встановити оптимальні дози — як одноразові, так і розраховані на повний курс лікування: досить часто виявлялася шкідлива побічна дія медикаменту (сухість слизових оболонок, розширення зіниць, нервове збудження, тощо). Виявилося до того ж, що при гострому енцефаліті, фізичній чи психічній астенії, хворобах серця, печінки й нирок користуватися препаратом досить небезпечно. Отже, курс лікування для кожного хворого потрібно було моделювати окремо. Мабуть, саме ця обставина й стала однією з причин зневіри в беладонні, яка спершу обіцяла стільки надій. До прекрасної дами — беладонни — треба було шукати делікатного підходу. Навіть сучасний препарат сухого екстракту з її коріння — корбела — не має чітко визначеного дозування й застосовується з поступовим збільшенням дози аж до найефективнішої для певного хворого, тобто залежно від індивідуальної реакції. Розмірковуючи над таким станом речей, я завжди згадую слова Ганемана про те, що не.лише пацієнта, а й кожну лікарську речовину слід розглядати як індивід. Бо ж хіба досить сказати про беладонну або атропін, що вони спазмолітичні чи болезаспокійливі? Ні, цього вкрай мало. Необхідно ще й пояснити, в яких випадках, для кого і за яких обставин вони є такими. В кожній терапії — народній, академічній чи гомеопатичній — насамперед прагнуть використати заспокійливий, протиспастичний, знеболюючий ефект препаратів красавки, щоб лікувати безсоння, нічний енурез, бронхіальну астму, паркінсонізм, ниркові та печінкові кольки, захворювання шлунково-кишкового тракту. А звідси зрозуміло, що при будь-якому варіанті лікування користуються малими дозами, оскільки великі викликають збудження, спастичні явища, атому непридатні для терапії. Визначити цю малу дозу, тобто ту, що заспокоює, буває досить складно, оскільки однакова доза у різних пацієнтів може викликати не лише різної інтенсивності ефекти, а й, залежно від індивідуальної чутливості хворого, діяти то як підвищена, то як мала. Саме тому в одних випадках спостерігається лікувальний ефект, в інших — лікувальний ефект водночас із побічними діями, ще в інших — токсичні явища. Гомеопатам у такій ситуації допомагає розібратися принцип подібності, за яким можна визначити особливо чутливих до ліків людей. У нихультрамалі дози будуть ефективними, без побічних я^ищ. Лікувального ефекту від таких малих доз у хворих, що не мають «беладонних» рис, не помічалось. Отже, беладонну слід прописувати лише у «беладонних» випадках. Згідно з гомеопатичними настановами, до «бела- доннових» належать натури артистичні, з підвищеною нервозністю, швидкими, сильними, але нетривалими реакціями, емоції яких можуть сягати ступеню пароксизму. Один із лікарів минулого сторіччя висловився дуже рішуче: мовляв, беладонна ніколи не' допомагає ідіотам. У «беладоннових» осіб гарні ясні очі з широкими зіницями, перебіг багатьох гострих захворювань, скажімо грипу, ангіни, бишихи, такий, як при скарлатині. Лікувальним, а також профілактичним засобом при скарлатині беладрнну вважали ще до появи гомеопатії. Мабуть, це відіграло певну роль у тому, що саме з лікування беладон- ною скарлатини почав гомеопатичну практику Гане- ман. Досвід сучасних лікарів-гомеопатів потверджує — беладонна пом’якшує перебіг цього інфекційного захворювання й запобігає виникненню всіляких ускладнень. Окрім того, беладонна найуживаніша з-поміж гомеопатичних ліків при нічному енурезі. Якось один із моїх постійних пацієнтів, несміливо витягуючи з гаманця жалюгідні рештки рецепту на беладонну, попросив мене повторити цей папірець у кількох екземплярах. На мій здивований погляд він відповів: «Ви не дивуйтеся — дуже вже багато дітей вилікувалися цими ліками від «нічної біди». Всі діти, котрим допомогла беладонна від нічного енурезу, виявилися мешканцями одного села на Житомирщині, і, як воно часто буває в селах, більшість із них навіть мали те саме прізвище. Такий підібрався «беладонний» народ!

Гомеопатична практика мого батька також починалася з беладонни. Ми жили тоді на півдні України, де отруєння ягодами цієї рослини трапляються досить часто. Мабуть, клініка отруєння емоційно вплинула на батька, і, хто знає, чи не це допомогло йому відчути «беладонного» хворого, вловити всю сукупність дій цієї рослини на організм. Адже отруювались найчастіше люди з підвищеною чуттєвістю до отрути цієї рослини. Застосування препаратів з беладонни аж ніяк не обмежується вже перерахованими хворобами. Лікують нею сильний невралгічний біль, кровотечі, гострі мастити, абсцеси, алергічні дерматити й інші хворобливі явища. Особливо вразив мене ефект від застосування беладонни у випадку гормонозалежної бронхіальної астми у хворої «стероїдного вигляду — огрядної, із специфічним рум’янцем, з тілом, помережаним червоними смугами. Перехопивши мій погляд, вона мовила: «Ще зовсім недавно носила одяг сорок шостого розміру, тепер же, після двох років лікування гормональними препаратами, купую п’ятдесят четвертий...» Клініка самого захворювання під впливом багатьох ліків була позбавлена індивідуальних рис, котрі допомагають лікарю-гомеопату знаходити потрібні препарати, тож я перебувала в нерішучості, доки не звернула увагу на ясні, променисті очі хворої. А за мить ще й з’ясувалося, що жінка часто страждає від високої температури. Все це характерне саме для «беладоннової» натури. Я призначила жінці беладонну у високому розчиненні, й за два місяці хвора не лише могла вже вільніше дихати, а й дуже схудла — до сорок восьмого розміру одягу. Така дія препарату зумовлена тим, що пасльонові містять речовини, з яких виготовляють преднізолон. А саме цим гормональним препаратом постійно користувалася перед тим моя пацієнтка. Отже, беладонна сприяє красі не лише розширюючи зіниці очей, але й завдяки впливу на гормональний обмін. В особливостях гормональної системи, певно, і криється корінь підвищеної емоційності «беладоннових» натур. Шляхи зцілення рідко схожі на прямий лет стріли — вони більш подібні на зигзаги блискавки, але тим більша радість, коли сягнеш успіху.

ЗВИЧАЙНА РІПЧАСТА ЦИБУЛЯ

Як сповіщав Гален, для холериків цибуля негожа, Та для флегматиків то, каже вінзасіб цілющий. Арнольдо де Вілланова аслива людина, яка наділена мистецтвом слухати: часто почуте — навіть неправдоподібне, фантастичне, а отже, таке, що дратує чи викликає посмішку, може виявитися правдою чи навіть послужити поштовхом до чогось корисного. Так було зі мною зо два десятки років тому, коли моя знайома розповіла мені, тоді ще початкуючому лікареві, майже неймовірну історію. Ще в дореволюційні часи одному хворому, котрий страждав жорстокими приступами нирковокам’яної хвороби, лікарі призначили дієту без гострої їжі. А пацієнт увесь час просив цибулі, буквально вимолював її... Родичі не наважувались порушити заборону лікарів, вважали це примхою. Випадок закінчився трагічно. Та прохання хворого дати йому цибулі не виходило родичам з голови. Хтось із них узяв та й опустив у сік цибулі каміння, знайдене в нирках хворого. Важко описати потрясіння близьких, коли вони побачили, що сік розчинив те каміння... А моя знайома порадила співробітниці, що страждала нирковими кольками, щоденно їсти салати з цибулі. І — з повним успіхом: кольок як не було... Тоді я навіть не зуміла приховати скептичної посмішки, та розповіді не забула. Через деякий час я стала цікавитись детальніше властивостями цього овочу. І дізналася, що цибуля ріпчаста — Allium сера — ця рослина з родини лілійних — Liliaceae — культивується у всьому світі, хоч родом вона з Азії. Це родичка часнику, морської цибулі, алое, конвалії, чемериці, воронячого ока, сабадили, сарсапарили. Всі вони мають цілющі властивості. Мабуть, цілком можливо, що цибуля — одна з тих перших рослин, які людина застосовувала для лікування. Адже ріпчаста цибуля, погодьтеся, смачна. Отож і вплив її на організм легко могли помітити ще на зорі розвитку суспільства. Ми звикли в лікувальних справах рівнятися на батька медицини Гіпократа. Чи лікував він цибулею? Так, у його творах є згадки про цю лікарську рослину. Пізніше її рекомендували Діоскорид, Парацельс, Галлер. Поетичні рядки Салернського кодексу здоров’я також славлять цей засіб. Використовували цілу рослину, її сік, настойки, відвари, мазі. В часи хрестових походів за вісім цибулин можна, було виміняти полоненого. Ясно, що ті цибулини використовували не для салату. А якщо й для нього, то з особливою метою, а не! як гарнір до смаженої на рожні косулі. Дуже цінували цибулю як ліки і наші предки. З історії вітчизняної медицини відомо, що Іван Грозний прикладав цибулю до нариву на нозі. Широко вживали її і в народній медицині на Україні. її рекомендували од багатьох захворювань — від ран, гнійних процесів, простуд, цинги, хвороб печінки та нирок, бородавок, облисіння, базедової хвороби — до істеричних корчів та сказу. Діапазон підозріло широкий. Як можуть у цибулинці поєднуватися стільки якостей? Цибуля — панацея? А як дивиться на цю золотисту кульку сучасна наука? Також з повагою. Цибуля містить фітонциди, значну кількість вітамінів С, В^ РР, мінеральні речовини — сірку, кальцій, калій, залізо, цинк, стронцій, а також ефірну олію. У Харківському медінституті на кафедрі фармакології довгий час вивчали дію цибулі на людський та тваринний організми. Було запропоновано кілька препаратів для лікування ран, гнійних процесів у легенях, ангін, шлунково-кишкових та серцевих захворювань, профілактики атеросклерозу. Те, що цибулю в різному вигляді застосовують для лікування та профілактики простудних захворкн вань,— факт загальновідомий. Є такі запеклі прихильники цієї справи, що в осінньо-зимовий сезон до них просто небезпечно наближатися,— так несе від них цибулячим духом. У такі моменти починаєш розуміти, чому в штаті Небраска досі не відмінили закон, що забороняє перукарям їсти цибулю од сьомої години ранку до сьомої вечора. Декому мало просто їсти цибулю — вони ставлять блюдечка з тертою цибулиною біля дверей та вікон — на шляхах, як їм видається, вторгнення інфекції. Так колись робили хрести кіптявою свічки, принесеної з храму в страсний четвер, на коробці дверей — як захист од нечистої сили... В гомеопатії препарат із цибулі широко вживають при пораненнях, опіках, простуді, алергічних ураженнях слизових оболонок, при серцево-судинних захворюваннях, печінкових та ниркових кольках та багатьох інших болях. Називається він аліум цепа. Про запах препарату через малу його дозу не може бути й мови, а лікувальний ефект буває просто чудовий. Щоправда, він настає лише в тому випадку, коли лікар зуміє правильно оцінити, чи підходить той препарат у певній ситуації. Давайте подивимось на простому прикладі, як призначають гомеопатичні ліки. Широко відома здатність цибулі викликати сльози. Аліум цепа може бути застосований при захворюваннях з подразненнями слизової оболонки очей, гортані, бо призначення, ліків у гомеопатії, як уже мовилось, диктує закон подібності — вибирай таку речовину для ліків, яка сама може викликати подібне явиїце. Тут ідеться про сльози, виділення із носоглотки. А такі симптоми бувають при грипі, респіраторних захворюваннях, сезонному катарі. Однак препарат лікує не кожне подразнення слизових — тільки в тому випадку, коли ці явиїца посилюються в теплі та зменшуються на свіжому повітрі, коли виділення з носа їдкі, подразнюють довкола шкіру, а виділення з очей не залишають слідів на щоках, треба використовувати наш препарат. Тестуються й інші хворобливі явища — інакше гомеопатичний препарат не дасть потрібного ефекту. Так «зондуємо» пацієнта на чутливість до кожної вибраної лікарської речовини. Ось чому лікарі-гомеопати запитують часто таке, що здається абсурдним, що начебто й не має прямого стосунку до лікування. Дуже важливо, аби ті, хто звертається в гомеопатичний кабінет, знали про це та вміли відповідати на запитання, як на них впливають фактори навколишнього середовища. На жаль, часто пацієнти не завдають собі клопоту навіть спостерігати за реакцією свого організму на медикамент, який уживають. І це зовсім не означає, що препарат на них не діє.

Для лікаря, особливо гомеопата, бувають дуже важливі ці очевидні та неймовірні життєві історії — вони допомагають вибрати індивідуальні ліки для пацієнта. Навіть коли хворим поставлено однаковий діагноз, вони не просто «ревматики» чи «сердечники», а люди різної конституції, темпераменту, смаків, життєвих обставин. Однією з «родзинок» гомеопатичного методу якраз і є постійне намагання лікаря знайти індивідуальний засіб для кожного хворого. Ось чому вміння слухати — риса взагалі досить цінна — особливо необхідне нам, лікарям-гомеопа- там. КОЛЮЧА КВІТКА не можу похвалитися тим, що у мене аж надто добре ростуть кімнатні квіти, та алое виросло надзвичайне. Справжнє тобі дерево, хоча й росло в горщику на заскленій веранді. Розрослося догори кількома стовбурами, стало кошлатим, через те наш екзот отримав прізвисько «дід». Його габарити явно загрожували перебільшити просторові можливості нашої квартири. Якось про свої «тривоги» з приводу «діда» я розповіла своїй гості. Вона оцінююче подивилась на алое, потім на мене й сказала: «Ну, якщо вам не жаль, то я заберу його собі і.,, з’їм». Виявилось, що вона вже багато* років мала столітник за панацею — засіб від усіх болячок. Вона перемелювала соковиті листки на м’ясорубці, додавала трохи цукру, щоб не було гіркоти, та небагато спирту, що запобігав бродінню. А як чіплялась простуда, траплялась загальна слабість чи дискомфорт шлунково-кишкового тракту, вона вживала це зілля по чайній ложці кілька разів на день — і з незмінним, за її словами, позитивним результатом. З гомеопатії алое — досить відомий лікувальний засіб. Препарат готується із сабури — загуслого соку кількох видів рослини, найчастіше з алое соко- тринного — Aloe succotrina. Тому й назва препарату — алое сокотрине. Назва пов’язана з островом Со- котра. За переказами, його завоював Олександр Македонський саме через те, що там виробляли еабур, який застосовували як зовнішній засіб при опіках, ранах, коли довго ятрилися тріщини, виразки. У роки Великої Вітчизняної війни соком алое теж зцілювали рани, що довго не заживали. Відомо, що сабур входив до складу «еліксиру молодості». Судячи з моєї гості, котра в похилому віці зберігала жвавість молодості, з успіхом лікуючись алое од усіх хвороб, варто переглянути своє ставлення до лікувальних можливостей цієї роослини. Тоді, гомеопатом-початківцем, я вміла прописувати алое тільки при деяких формах коліту, і таке широке вживання його здавалося мені дивним. У деяких випадках, вельми неприємних для пацієнтів (ураження кишечника в них супроводжувалось невпевненістю в стискувальній дії м’язу, що закривав задній прохід), результати були просто чудові. Випадок, коли нашого «діда» забрали для приготування домашнього еліксиру, ще більше підігрів мою цікавість до цієї рослини. При ближчому знайомстві з нею я дізналась багато цікавого та повчального. Тепер, маючи тридцятирічний досвід зцілювання, подібні історії я ціную все більше. Адже не тільки вивчення фармакології чи спеціальної гомеопатичної фармакодинаміки, але будь-яка інформація, що зачіпає лікаря чисто емоційно, загострює його спостережливість, допомагає з більшим успіхом лікуг вати. Алое належить до родини лілійних. Найвідоміший вид — деревовидне алое, що росте в домашніх умовах і культивується на Кавказі, в Криму, Середній Азії. Ця відносно невелика рослина дуже рідко цвіте. Звідси й назва «столітник» (цвіте раз у сто років). Цифра сто — «кругла», тому приваблива і вражаюча. А насправді алое цвіте через п’ять-шість років. В оранжереї Нью-Йоркського ботанічного саду доводилось мені бачити відразу кілька квітучих рослин. Окрема квітка нагадує крихітну тигрову лілію пастельного кольору. У себе на батьківщині, у Південній і тропічній Африці, на Аравійському півострові та островах Мадагаскар і Сокотра окремі види алое сягають у висоту 18 м. Справжні дерева! Та є серед видів цієї рослини багаторічні трави, кущі і навіть ліани. Всі вони сукулентні рослини — добре переносять засуху. Часто їх використовують як ландшафтні, прикрашають ними алеї, парки курортних міст. У народів Близького Сходу був звичай чіпляти алое над входом у дім — рослині надавали магічного значення. У Єгипті цей звичаи живе и досі. А магічного в рослині справді чимало. Листя й сік містять ферменти, вітаміни, фітонциди, органічні кислоти, глікозиди, смолисті речовини. Це добрі ліки при захворюваннях шлунково-кишкового тракту, органів дихання, шкіри, слизових оболонок. Якйцо витримувати листя алое в несприятливих умовах (у холоді, темряві), в них утворюються особливі речовини — біостимулятори, здатні посилювати обмінні процеси в тканинах, підвищувати стійкість організму до інфекцій, допомагати швидко ліквідувати запалювальні процеси. Цю особливість рослин відкрив і ввів у лікувальну практику академік В. П. Філатов. З гомеопатичних позицій досліджував алое американський лікар-гомеопат К. Герінг. На одній з особливостей дії алое добре видно терапевтичний принцип подібності. Велика доза столітника дає добре виражений послаблюючий ефект. А в гомеопатичних дозах рослина проявляє діаметрально протилежну, зміцнюючу дію. Гомеопатичний препарат алое вживають при розладах шлунку, захворюваннях печінки, нирок, сечового міхура, в гінекологічній практиці, при деяких видах головного болю. Використання в малих дозах робить препарат нешкідливим, отже, й зникають протипоказання до його використання. Це не отруйна рослина, та при надмірному вживанні вона сприяє припливу крові до органів черевної порожнини й малого тазу, а це при деяких ситуаціях протипоказано. Про це слід пам’ятати й звертати увагу на реакцію організму при лікуванні. Це, до речі, потрібно робити навіть у випадках, коли використовують їстівні рослини — такі, як петрушка, цибулл, часник, редька, перець тощо. У нарисах з фітотерапії І. Ковальова рекомендує подрібнювати алое руками, щоб не було контакту рослини з металом, попередньо обрізавши всі колючки, і отриманий сік заливати удвічі більшою кількістю гарячого меду. При хворобах легенів часто рекомендують суміш соку алое з жирами, медом та какао. Мені не імпонують різні суміші, бо при такому лікуванні головна «діюча особа» залишається нез’ясова- ною. Та, звичайно, в мене немає сумнівів у їхній ефективності. На Україні алое називають колючою квіткою. Його сприймають як домашню рослину, і мало хто згадує про її заморський родовід. Не цвіте — так це ж столітник:.. Мало яке вікно в будинках наших міст і сіл обходиться бех цих матово-зелених колючих гілок, які відщипують у разі потреби на благо людини.

ПЕРЕСТУПЕНЬ Фагиира — переступень білий це біла лоза виноградна. Біруні атинська назва рослини — бріо- нія [Bryonia]. Мабуть, від грецького «бріо» — розцвітати, пускати пагони. В фармакогнозії Біруні, середньоазіатського вче- ного-енциклопедиста, її названо виноградною лозою. Справді, листя рослини нагадує виноградне, подібність доповнюється вусиками — ними переступень чіпляється за будь-яку опору (тин, огорожу, стіну будинку). У світі налічується близько десяти видів цієї рослини з родини гарбузових — Cucurbitacea, на території Радянського Союзу — чотири, два з яких — переступень лопухолистий (В. lappifolia) та чорноплідний (В. melanocarpa Nabiev) — занесено до Червоної книги. На Україні переступень називають адамовим коренем та нечіпай-зіллям. За біблійними оповідями, Адамом звалася перша людина (саме слово «адам» перекладається з давньоєврейської як «людина»). Корінь переступня, як у женьшеня і мандрагори, схожий на людину. Можливо, саме ця обставина й сприяла лікарській «кар’єрі» цих рослин. У стародавніх медичних трактатах, які дійшли до нас, висловлюється думка, що природа саме зовнішньою формою рослини вказує на її призначення. Форма — це сигнал, натяк. Схожість кореня з людською постаттю могла розцінюватись як особливо важливий знак. Інша назва — нечіпай-зілля — нагадує про отруйність рослини. Це особливо важливо тому, що плоди переступня схожі на ягоди пасльону, яким часто ласують діти. Про використання переступня в медицині відомо з античних часів. З лікувальною метою вживають усі частини рослини. Корінь — найчастіше для внутрішнього вживання, молоді пагінці, листя та ягоди — для зовнішнього. Гіппократ та його послідовники застосовували переступень при жіночих захворюваннях. Діоскорид — при синяках, запамороченні та судомах. Маззю з ягід користувались як депіляторієм. За повідомленням Біруні, чинбарі вживали плоди переступня для позбавлення шкіри од шерсті. За всіх часів переступень вважали сильним проносним засобом. В середні віки людство розгубило багато знань, добутих стародавніми дослідниками, немало відомостей осіло в рукописах, чекаючи слушного часу. Забобони, догми, схоластика йшли в наступ. Переступень, як і багато інших лікарських рослин, застосовували в ролі приворотного зілля. В анналах народної медицини Німеччини зберігається рецепт такого роду: «Шматочок кореня треба покласти в черевичок, приказуючи при цьому — юнаки, спішіть до мене». Переступнем лікували також нерви, пропасницю, ревматизм, набряки та астму. Сучасні сільські костоправи змазують настійкою рослини місце травми під час огляду та вправлення вивихів з метою обезболення. Популярний засіб народної медицини, переступень неодноразово привертав до себе погляди вчених. Німецький лікар К. В. Гуфеланд, великий медичний авторитет кінця XVIII — початку XIX ст., застосовував його при захворюваннях легенів. У Франції дію рослини на бронхи та легені в експерименті на тваринах вивчав батько знаменитого фізика П. Кюрі. В наш час науковці інституту тонкої органічної хімії AH Вірменської PCP, які займаються пошуками нових фізіологічно активних речовин, також зацікавилися переступнем: «Один з хімічних секторів інституту зайнятий виключно природними сполуками... Головні зусилля зосереджені на одній, особливо багатообіцяючій рослині. Це — переступень білий, по-латині бріонія альба, а по-вірменськи лоштак, тобто капловухий...» Інститутські хіміки вже виділили близько 20 індивідуальних речовин. Ті сполуки, які можна вважати діючим началом, уже виділено та ідентифіковано» (Химия и жизнь.—1981. — № 8). Основними біологічно активними речовинами переступня є отруйні глікозиди типу сапонінів — кукурбітацини, органічні кислоти, дубильні речовини, крохмаль, стероїдні сполуки. Переступень — один з найперших гомеопатичних препаратів. Він готується зі свіжих коренів, які збирають під час цвітіння. В гомеопатичну практику його ввів Ганеман, який старанно розробив показання до його вживання. Нині основною фармакологічною дією переступня вважають протизапальну. З точки зору лікаря-гомео- пата, це надто вузьке застосування: успіхи від його вживання в багатьох випадках не можуть пояснюватись таким чином. У гомеопатії бріонія сприймається як препарат широкого спектру дій, що належить до групи поліхрестів (поліхрест — термін, введений Ганеманом для позначення, як говорили в ті часи, багатоцілющих ліків). Багатоцілющість бріонії очевидна будь-якому лікарю-практикові. Звичайно, при цьому не варто забувати, що на успіх від її застосування варто чекати в «бріонійних» випадках, тобто що її можна прописувати лише при спеціальних показаннях. Наприклад, бріонія — чудовий засіб лікування поліартритів, але лише у випадках, якщо болі дають про себе знати не вночі чи в стані спокою, а в русі, мають гострий колючий характер, причому наростають під час руху (тобто відсутній досить частий фейомен «розходжування»). Головні болі також носять колючий характер, різко посилюються від руху, часто закінчуються блюванням або кровотечею з носа. Під час «бріонійного» плевриту лікар помічає намагання хворого лежати на враженому боці, що забезпечує більший спокій та меншу інтенсивність болю. Те ж саме при печінкових кольках. Бріонія — випробуваний часом проносний засіб, але в гомеопатичних дозах він буде ефективним лише при жорсткому сухому випорожненні, помилкових позовах, сухому язику з білим нальотом. Якщо хворий холеричного темпераменту, лікар з більшою певністю може чекати успіху. Хоча просто холеричний темперамент — це надто мізерна інформація для лікаря-гомеопата. Звичайно характеристики, які використовують у гомеопатії, бувають значно ширші. Наприклад, про «тип бріонії» в сучасних посібниках ми можемо прочитати таке: міцний сухорлявий жовтяничний брюнет, енергійний, але такий, що швидко занепадає духом, легко сердиться, ощадливий, сумлінний тощо. Як показує практика, всі ці подробиці мають велике значення у справі лікування: люди хворіють по-різному навіть однаковими хворобами, і їм слід добирати індивідуальне лікування. Лікарі давнини мали рацію, застосовуючи переступень як тонізуючий і заспокійливий, сечогінний і протизапальний, гормональний і зцілюючий тілесні й душевні рани засіб. Широко і великим успіхом (смертельних випадків не було) застосовував бріонію Ганеман при тифозній епідемії, що спустошила Німеччину 1813 р. Його досвід використав мій батько під час Великої Вітчизняної війни в інфекційному відділенні при лікуванні хворих черевним і сипним тифом. У гомеопатичному кабінеті Київської обласної лікарні фіксувались успіхи від застосування бріонії при найрізноманітніших захворюваннях печінки, шлунку, кишечника, бронхітах, грипі, безсонні, гормональних порушеннях і навіть деяких генетично обумовлених патологіях. Приятельку матері мені вдалося тричі вдало підліковувати бріонією: у неї розсмокталась ліпома величиною з чайне блюдце на спині, припинились печінкові кольки, які супроводжувались підвищенням температури і значним збільшенням печінки, за два тижні пройшло правостороннє запалення легенів без застосування будь-яких інших ліків. З юності мені запам’яталося усміхнене обличчя сусіди: «Біжу в аптеку по бріонію; нам аж ніяк без неї не можна». Його теща мала сварливий характер, який без періодичного вживання бріонії взагалі неможливо було витримати. Миротворчу дію бріонії було виявлено в процесі лікування нею тяжких приступів жовчнокам’яної хвороби. В повідомленні згадуваного Єреванського інституту говорилося, що корінь їхнього лоштака виростає до ЗО кг. Київська гомеопатична аптека не отримувала від своїх поставників таких гігантів. Я, звичайно, позаздрила товаришам з Вірменії. А все ж корінь, що прикрашає мій кабінет і важить не більш як пів- кілограма, приносить мені теж велику радість. За походженням він, як і мої предки по батькові,— полтавчанин, і схожість з людиною в ньому очевидна.

БАРБАРИС ЗВИЧАЙНИЙ Асоціації бувають найрізноманітні- шими. Старомодна скляна банка циліндричної форми з краями, за- Yv гнутими так, щоб зручно було зав’я- зувати її навощеним папером, викликає в моїй пам’яті згадку про барбарисове варення. Навіть з’являється у роті характерний кислуватий присмак. У такій банці зберігалось варення, зварене матір’ю передвоєнної осені. Барбарис був не гібридний — звичайний, з кісточками, але смакоти незвичайної... Завдяки отому характерному кислуватому присмакові й зветься цей кущ на Україні кисліткою. А ботанічна назва барбарису — Berberis — походить від арабського «черепашка». Ця лікарська рослина, якою користувалися ще вавілоняни та індуси, належить до родини барбарисових — Berberidaceae, в якій нараховується понад 400 видів. На території СРСР росте 12 із них, а на Україні лише один — барбарис звичайний — Berberis vulgaris. Він містить цілу низку біологічно активних компонентів, основний. лікувальний ефект пов’язують із берберином — найпоширенішим у світі рослин алкалоїдом. У медицині застосовують кору з коріння, листя й плоди. Незважаючи на поважний вік використання барбарису як ліків, межі його корисної дії ще далеко не визначено. Одні вчені вважають основною його фармакологічною дією жовчогінну, інші вбачають у ньому передусім засіб, що впливає на артеріальний тиск, серцевий ритм, скорочувальну здатність матки, а також засіб із хіміотерапевтичною й протипухлинною активністю. В 30-ті роки було описано випадки вдалого лікування ін’єкціями сульфату берберину шкірного лейшманіозу. У народній медицині барбарис здавна в пошані, його використовують для лікування печінки, кишечника, нирок, маткових, особливо післяпологових кровотеч, токсикозу вагітності, ревматизму, при малярії та інших гарячкових станах, як протиглисний засіб. Лікують ним навіть морфінізм. Щоправда, в моїй практиці я спостерігала випадок, коли у пацієнтки, яка прийняла відвар з гілок барбарису, маточна кровотеча не тільки не припинилась, а навпаки, різко збільшилась.

Жовчогінну й болезаспокійливу дію настою барбарису підтверджено практикою в багатьох вітчизняних клініках: 1-го та 2-го Московського, Казанського, Іжевського, Ленінградського, Ташкентського медичних інститутів. Це основний компонент популярного жовчогінного засобу — холелітину. Хоч барбарис не містить у собі отруйних речовин, на думку одного з дослідників гомеопатичних ліків, берберин — помірна отрута (визначення досить неточне). І плоди й листя рослини вживають у їжу, ягоди використовують у кондитерській промисловості. Хазяйновиті жінки консервують листя барбарису, як щавель, для зимових кухонних потреб. Тварини чутливіші до берберину, ніж люди. У різних людей, до речі, чутливість на нього різна. Знаю випадок, коли у дитини, котра наїлася листя барбарису, з’явилася кров у сечі, а в деяких інших дітей, як можна припустити, з тієї самої причини виявились також аналізи сечі з відхиленням від норми. Швидше всього, поїдання листя барбарису було колективним. У гомеопатичну практику барбарис введено в першій половині XIX ст. після розвідок лікаря Гессе з Німеччини. Гомеопатичний препарат берберис вуль- гаріс виготовляють із кори коріння рослини. Це улюблений засіб багатьох лікарів-гомеопатів, коли йдеться про лікування нирковокам’яної чи жовчнокам’яної хвороби, запальних хвороб кишечника, органів малого тазу, обмінних поліартритів. Берберис часто прописують,лікарі, особливо урологи, не знайомі з правилами пропису гомеопатичних ліків. Це прикро, оскільки в багатьох випадках дискредитує ліки в очах пацієнтів і лікарів, що порадили той препарат. Вибрати для лікування берберис серед інших препаратів, що призначаються в аналогічних випадках, дозволяють такі ознаки, як загальна слабкість, стражденний вигляд пацієнтів — схудле обличчя зі впалими щоками та синцями під очима, а також схильність до проносів та кровотеч. На думку одного з корифеїв американської гомеопатичної школи Дж. Кента, берберис вульгаріс допомагає хворим, особливо жінкам, з подагричною конституцією, фізично виснаженим. Кущі барбарису слугують часто як жива огорожа, висаджують його й з декоративною метою. Для мене краса квітучого куща відкрилась, як не дивно, не в натурі, а на кольоровому слайді. Ледь збільшені квіти видалися мені чарівними — навіть не вірилося, що стільки разів я вже бачила їх. А що говорити про яскраво-червоні крапельки ягід, які виблискували з-поміж густих і навіть неначе пухнастих колючок!.. Навряд щоб чиє-небудь дитинство пройшло без улюблених цукерок — барбарисок. А це ж він, колючий чагарник, дав їм ім’я!

СИЛА ДУХУ ЧАСНИКОВОГО

Забажалось козаку зеленого часнику. П иказка итаю в Енциклопедичному словнику лікарських, ефіроолійних культур та отруйних рослин, виданому Сільгоспвидавом 1951 р.: «...фітонциди із цибулі, часнику, хрону і родовика надзвичайно активні». При цих словах виринає в пам’яті маленька історія з часником, почута від приятельки-журналістки. Якось її послали на конференцію, присвячену фітонцидам. Одним з організаторів її був Б. П. Токін, відомий фахівець у цій галузі, який з 1928 р. вивчав леткі речовини та соки рослин. Він автор самого терміну «фітонциди». Як на зло, у приятельки в цей день розігрався нежить, це помітив один з провідник фахівців. Він підійшов до жінки й запитав: «Хочете швидко вилікуватись?». «Звичайно, хочу»,— одказала вона. І отримала пораду: стерти зубок часнику, отриману кашку помістити в склянку й подихати випарами. Через деякий час після «інгаляції» вона відчула щось схоже на опік. Наступного ранку з жахом побачила на обличчі досить чітко окреслене червоне коло, на якому дещо ексцентрично вимальовувався «алкогольного» вигляду ніс. Нежить, здається, минув, а от почервоніння... Косметика допомогла лише відносно — з таким носом доречніше було б іти на цирковий манеж, а не на конференцію. Одна з моїх знайомих у випадку серцевого болю вживала міцну часникову настойку, і в неї не лише минав серцевий дискомфорт, а й значно поліпшувався настрій. Слизова оболонка при цьому зовсім не страждала — ні почервонінь, ані печії... Знову ж таки доводиться згадувати стару істину, що про смаки не сперечаються, j- ле тут ідеться навіть не про смаки, а про індивідуальну чутливість, яку слід враховувати при лікуванні. З часником справа не дуже складна, бо він рідко дає надмірний ефект (хоч і таке буває). Все-таки це харчовий продукт. Не терпиш — не їж, незважаючи на його рекламу в популярній статті чи на те, що його вихваляє сусід. У гомеопатичній практиці використовують препарат з часнику (Allium sativum) — рослини з родини лілійних — Liliaceae — ще з 1852 р. Це алліум сати- вум. Гомеопати прописують його найчастіше при алергічних захворюваннях — нежиті, висипах на шкірі та слизових оболонках, розладах шлунково- кишкового тракту. Хоч треба гадати, що показання до його застосування варто розширити. Давні автору вказують на позитивну дію часнику при бронхітах ниркових кольках, геморої. Заглянувши в глибінь віків, переймемось ще більшою повагою до рослини. Відомо, що за 4,5 тис. років до н. е. єгиптяни використовували часник як ліки, а носильникам ставилося за обов’язок їсти якомога більше часнику для підтримки фізичної сили. Кілька років тому експедиція, організована ЮНЕСКО, виявила й розшифрувала тібетський рецепт часникового напою, який рекомендували при багатьох захворюваннях. Тібетська медицина авторитетна й сьогодні — вона є джерелом для поповнення сучасної фармакопеї. Широкий список захворювань, при яких тібетський рецепт радить вживати часниковий напій, мене як лікаря-гомеопата не особливо бентежить. Бо знаю випадки, коли один засіб, влучивши в головну ціль, ліквідує часові багато хворобливих явищ. Це означає, що вони були пов’язані єдиним механізмом виникнення. Ті, хто цікавиться реіцептом часникового напою, можуть прочитати про нього в книзі «Цілющі напої» (Мурах В. И., Стекольников Л. И. Целебньїе напит- ки.— Минск: Польїмя, 1984). Часник одомашнили дуже давно — близько 6 тис. років тому. Розповсюджений він дуже широко, і це, безперечно, не випадково — народ знав про його цінність. У старовинному травнику можна прочитати: «Часник вважають загальними запобіжними ліками від отрути, укусів гадюк, причепливих заразних хвороб, а найбільш від чуми». У журналі «Северная почта» за 1862 р. є повідомлення про випадок вилікування часником од сказу. А нещодавно болгарський журнал «Наука и техника за младежта» сповістив про досліди нігерійських учених, в яких вони спостерігали блокуючу дію часникової олії на синтез жирних кислот та холестерину. А звідси вже недалеко й до лікування часниковими препаратами ожиріння. Нешкідливих препаратів такого роду дуже не вистачає сучасній медицині. Не випадково такий популярний препарат алохол, до складу якого, поряд з кропивою та активованим вугіллям, входить часникова витяжка. Останню рекомендують також від гіпертонічної хвороби та атеросклерозу. В Індії вивчають вплив часникової олії при ішемічній хворобі серЦя. Результати^ поки що суперечливі, але ж ліки народжуються, як правило, не блискавично, не після перших дослідів. Не всі фармакологи ставляться серйозно до фітотерапії. Навесні 1985 р. під час поїздки за маршрутом Мадагаскар — Маврикій у складі групи радянських медиків мені довелося бути присутньою на конференції в Антананаріву. На запитання, чи вживають у Радянському Союзі лікарські рослини при серцево- судинних захворюваннях, відповідав один з провідних наших фармакологів. Він не назвав жодної рослини, лише коротко повідомив, що з деяких рослин виділено діючі начала, зокрема сапоніли, але ефективність їх незначна. Таке ставлення до нашої флори як джерела ліків, безперечно ж, неправильне. Той самий часник та його родич цибуля бувають дуже дієвими ліками у своїх «часникових» та «цибулячих» випадках. Тільки треба вміти розпізнавати такі випадки, тобто вивчити, кому, при яких скаргах та об’єктивних ознаках хвороби слід використовувати для лікування ці рослини. Кажучи сучасною науковою мовою — знайти маркери, за якими можна орієнтуватися, призначаючи лікування. Без знання відповідних показань у будь-якому, навіть найефективнішому (в експерименті) засобі можна розчаруватися. Кожна людина хворіє по-своєму. Вона навіть повніє по- своєму, вже не кажучи, скажімо, про розмаїтість серцево-судинних скарг. Досить посидіти на бульварі в людному місці та спостерігати за фігурами товстунів. І неспеціалісту стане зрозумілим, що такий «асортимент» деформацій людського тіла із зайвою вагою не може мати однієї причини. Отож і ліки від надміру ваги теж слід добирати індивідуально. Один з неприємних моментів часникового лікування — різкий характерний запах. Недарма кажуть: не їла душа часнику — не буде смердіти. Сучасні селекціонери розв’язали й цю проблему. В Японії, наприклад, виведено сорт часнику без запаху. Та кажуть, що медики там не поспішають пускати його в практику: видно, побоюються, що не буде запаху — не буде й лікувального ефекту. Часник без запаху — це якось навіть і сумно... А як же тоді український борщ з пампушками?

ЧУМНИЙ МЕТАЛ

Було колись двадцять п'ять олов'яних солдатиків, рідних братів по матері — старій олов'яній ложці... Г. X. Андерсен лово «хвороба» найперш уживаємо стосовно живих істот, хоч відомо, що хворіють і неживі —- мінерали, метали, інші речовини. Хвороба олова так вражає фіналом і заразністю, що отримала навіть ім’я найсерйознішої епідемічної пошесті — чуми. Явище перетворення білого олова, красивого блискучого металу, в сіре — порошкоподібну речовину, мабуть, знайоме людям давно, адже цей метал відомий людству ще з доісторичних часів. Та причини самого явища довго не могли збагнути, тому траплялися не лише торговельні конфлікти, коли покупець замість металевих брусків отримував сірий прах, але й справжні людські трагедії. Так загинули учасники експедиції Р. Скотта, які вирушили до Південного полюса, тільки тому, що на зворотному шляху лишилися без палива — воно витекло з металевого посуду, спаяного оловом. Багатьох жінок із-за чумного феномена звинуватили в середньовічні часи в чаклунстві й спалили на вогнищах інквізиції: незрозумілим чином псувавсь олов’яний посуд, у храмах розсипалися олов’яні труби органів. Аналогія з чумою ще разючіша від того, що «хворий» метал передає цю «болячку» — властивість розсипатися — здоровим кускам олова. Тепер причини й механізм «олов яної чуми» розгадано, знайдено способи лікування металу, і олово допомагає вирішувати технічні завдання без колишнього ризику. Олово часто називають металом консервної банки: половина його світових запасів іде на потреби харчової промисловості. У такому вигляді олово вважають нетоксичним, та не слід забувати, що вміст відкритої консервної бляшанки обов’язково слід перекласти в інший посуд, якщо його не з’їли одразу: є небезпека отруєння, особливо для людей, чутливих до елемента № 50. Гігієністи вважають, що олово та його сполуки мало впливають на працездатність тих, хто працює у відповідних галузях виробництва. І все ж «байдужим» до людського організму метал цей йе назвеш. Бувають специфічні ураження легенів — їх за аналогією з силікозом називають станіозами (від назви елемента — станум). Зміни в тканинах легенів і плеври можуть призвести до ядухи, кашлю, часто — з великою кількістю мокроти. Бувають також схуднення, слабість, підвищена дратівливість з порушенням сну, диспептичні явища, болі в животі, шкірні висипи- сверблячки. На основі токсичних сполук із вмістом олова створено препарат для боротьби з обростанням кораблів морськими організмами, а також з грибковими захворюваннями буряків та картоплі. При випробуванні препарату з’ясували і ще одну користь від нього — він виявився стимулятором росту рослин. Прояв видової чутливості: для грибків — згубно, для овочів — життєво необхідно. Мабуть, не випадково згадані овочі дуже багаті на олово. Досліди на тваринах виявили, • що дефіцит олова зменшує приріст живої ваги. З фізіологічної та медичної точок зору «чумний метал» вивчено недостатньо, але навіть наявні дані дозволяють зробити висновок, що в основі хронічної інтоксикації оловом лежить порушення енергетичного метаболізму. Лікувальний с аж олова порівняно невеликий. Р. Юз, який читав лекції в 70-ті роки XIX ст. в Лондонській гомеопатичній шкЬлі про фізіологічну та терапевтичну дію лікувальних речовин, повідомив, що в новітній (не гомеопатичній) терапії олово вважають найкращим глистогінним та протисудомним засобом. У сучасному посібнику з фармацевтичної хімії в описі елементів X V групи олово пропущене як таке, що не має медичного значення. Показання для використання олова в гомеопатії розробив Ганеман. Він вважав, що станум — така назва гомеопатичного препарату — годиться людям виснаженим, ослабленим фізичним чи розумовим перевантаженням, тривалою хворобою, тим, хто страждає опущенням внутрішніх органів, головними болями, кишковими кольками з порушенням випорожнення, глистовою інвазією, схильним до легеневих недуг. Для «олов’яного» головного болю характерні поступове наростання і таке ж саме згасання, супутні нудота, блювання, при кашлі — солодкувате мокротиння, при болях у животі — зменшення їх при натисканні (тому такий хворий увесь час намагається зігнутися). Треба думати, що саме така детальна розробка показань до його вживання дозволила зберегти олово у гомеопатичній фармакопеї. Гомеотерапевти здавна бачать у препараті олова засіб глибокої дії. Варто сказати, що станум — основні ліки в гомеопатії проти мігрені. Мені у всякому разі позбутися тієї тяжкої недуги допоміг саме цей препарат. А було то на першому році мого студентського життя, в іншому місті, де я дуже тужила за домівкою, київськими каштанами, схилами Дніпра. Мої приступи мігрені мали описаний вище класичний «станумний» характер — з поступовим наростанням і спадом інтенсивності болю та виснажливою нудотою. Коли болі були іншого характеру, станум на них зовсім не впливав, зате їх швидко знімали інші препарати — натріум муріатикум, самбукус, камфора. Лікарі-гомеопати часто спілкуються своєрідним «шифром»: «натрійний випадок», «арсенікальний характер», «нуксвомічна особистість», «аурумний настрій». Скажу більше: лікування з позицій цілісного організму і врахування конституціональних особливостей хворого привели навіть до утворення такого терміну, як діагноз ліками. Він значно ширший, ніж поняття діагнозу захворювання, бо тут одними ліками «охоплюють» декілька болячок в одного хворого. Той самий станум може вилікувати одного хворого не тільки від мігрені, але й бронхіту та панкреотиту чи панкреотиту та ендометриту. Арсенікум альбум лікує одночасно бронхіальну астму, дерматит і гепатит. Діагноз ліками у першому випадку: хвороба станума, в другому — арсенікум альбум. Отож, в* гомеопатії вузька спеціалізація не завжди виправдана й не завжди приводить до ліпших результатів. Скоріше навпаки: в деяких випадках вона стає перешкодою на шляху правильного, цілісного мислення. Штучно обмежений «своєю» областю, вузький фахівець не помітить загального характеру захворювань людини. Якщо хворого лікують кілька спеціалістів, його перевантажують ліками, а це зле в будь-якій терапії. Олово — метал консервної бляшки, це справді так. Однак я впевнена, що більшість при слові «олово» згадує не консерву, а стійкого олов’яного солдатика, долею якого переймалися діти кількох поколінь. А ще згадаймо овіяні смутком рядки Е. Межелай- тіса, що зберігають дух казки Андерсена: Раз, два... Не знає більш нічого — ні на мить — Героя олов’яна голова, Та серденько його часом щемить — З другим свинцем стрічається, бува. — Раз, два... — І олов’яний падає в траву, І не підійме більш він голови На землю, що довірила йому Надійний захист ніжної трави.

УСТРИЧНЕ ВАПНО

Тонкий, • всевладний е зв'язок па світі Між контурами й запахом квіток. В. Брюсов оли бачимо велику голову, крупні риси обличчя, бліду шкіру, а в дітей відкрите тім’ячко,— тут одразу нам видається найкращими ліками «калькареа карбоніка»,— писав професор Г. Гернзі, що завідував кафедрою фармакології Гомеопатичного інституту Філадельфії в середині минулого століття. Сучасному лікареві-гомеопату теж кортить прописати цей препарат людям з такою зовнішністю, яким би не був привід, що привів їх до лікарського кабінету. Калькареа карбоніка — препарат широкого спектра дії, а згадані зовнішні особливості людини входять до числа основних симптомів лікарської характеристики. Калькареа карбоніка — старовинна назва препарату, сучасна номенклатура ліків іменує його кальціум карбонікум, як і належить вуглекислому кальцієві. Хоча його традиційно готують із середнього шару устричної мушлі, він не є чистим вуглекислим кальцієм. У Калькареа карбоніка можуть бути домішки марганцю й вуглецевих сполук. Ганеман, описавши цей препарат в одній із своїх фундаментальних праць «Хронічні хвороби», помилково вважав за можливе таким чином — із мушлі — отримати чистий вуглекислий кальцій. Американський лікар К. Герінг пропонував відновити істину й називати ганеманівський препарат калькареа остреарум (від латинського «остреа» — устриця), але назва ця не прищепилася. Кальцій — розповсюджений елемент, він постійно оточує нас, багато його і в організмі. Й видається на перший погляд дивним робити ліками те, чого і так достатньо довкола. Карбонат кальцію — одна з найпоширеніших сполук на землі. Мармур, вапняк, шпат, кальцит — усе це вуглекислий кальцій. Та гомеопатична практика показує, що кальціум карбонікум — один з найпоширеніших гомеопатичних препаратів. Мабуть, організмові не байдуже, в якому вигляді потрапляє до нього кальцій. Малі дози його в гомеопатичному приготуванні, у вигляді розведень, глибоко впливають на кальцієвий обмін, від порушення якого людина має чимало різного лиха. Цікаво, що «гомеопатичний» кальцій може бути корис*ний і при підвищеному, і при пониженому вмісті кальцію в організмі. Про що це свідчить? Про те, що препарат дає поштовх до вирівнювання кальцієвого обміну силами самого організму, хоч механізм того процесу поки що невідомий. Ми можемо бути свідками тільки кінцевого результату цього впливу. Ланцюжок процесів, що протікають в організмі, ми, звичайно, можемо простежити, та пусковий механізм досі не розгадано. Кальціум карбонікум називають конституціональним гомеопатичним препаратом. Що це означає? Адже в показаннях до кожного гомеопатичного препарату описано особливості хворого, якому він годиться. Все це так. І разом з тим відомо, що вже на зорі медицини з метою кращого розуміння людської природи, зв’язків між морфологією і функцією органів та систем, узагальнення накопичених знань розробляють типи конституцій людини. Гіппократ ділив людей за темпераментом на холериків, сангвініків, флегматиків та меланхоліків. Ця класифікація витримала пробу часом — досі ми користуємось нею у багатьох життєвих випадках. Класифікація стародавніх індусів образніша — вони виділяли типи газелі, лані та слона. Пізніші класифікації брали за основу морфологічні й фізіологічні ознаки: лонготип, брахітип і нормо- тип — італійського лікаря Віоли, пікнічний, лептосом- ний і атлетичний — німецького психіатра Е. Кречмера, астенічний, фіброзний і пастозний — радянського фізіолога академіка О. О. Богомольця. Лікарі-гомеопати по-своєму вирішували проблему конституційного типу. Вони відштовхувалися від ліків, тобто брали за основу реакції організму на лікувальну речовину. В гомеопатичній фармакопеї чимало кальцієвих препаратів, вони мають загальні риси в показаннях для вживання. Це розлади харчування, холодна волога шкіра, часті застуди, коли людина погано переносить холод, особливо вологий, не любить молочних продуктів, яєць, схильна до послаблення випорожнень. Але було завважено, що три з них, де кальцій пов’язаний з вугільною, фосфорною та плавиковою кислотами, вживають частіше від інших і що особи, котрим вони підходять, мають чітко виражені характеріологічні особливості, відбиті в будові тіла. Тому й виділено типи — каль- ціум карбонікум, кальціум фосфорикум та кальціум флюорикум. Поділ на кальційні типи можна вважати гомеопатичною морфологічною конституціональною класифікацією. Вирізняти ці три кислоти — річ правомірна: всі вони, а точніше, їх негативні залишки, грають важливу роль у життєдіяльності. Ця класифікація має велике практичне значення, оскільки морфологічні відмінності відповідають функціональним особливостям організму. Гомеопати старших поколінь схильні були ділити людство на типи кальціум карбонікум, сульфур і лікоподіум. Вони відштовхувались від найпоширеніших спадкових поломок, що формують певний тип людей. Можливо, ця класифікація суттєво глибша, але для лікарської практики вона менш корисна, ніж кальційна. Вуглекислий кальцій входить в обидві гомеопатичні узагальнюючі класифікації конституцій, що свідчить про його значення для терапії з гомеопатичних позицій. Люди, яким підходить кальціум карбонікум, кремезні, приземкуваті, у них велика голова і схожий на перекинуту миску живіт особливо у дітей), вони легко мерзнуть (особливо спина, ступні, гомілки, причому в останньому випадку таке враження, що на ногах — мокрі шкарпетки), ласі на крейду, схильні їсти й вапно, глину, їх самопочуття погіршується, коли місяць уповні; характерний ексудативний діатез у минулому. В академічній медицині багато препаратів кальцію, причому це не одноденки, що швидко входять у моду і так само швидко зникають з виробництва, а ліки з усталеною репутацією, необхідні в багатьох клініках. Карбонат кальцію добувають для медичних потреб найчастіше з мармуру. Його офіційна назва — крейда осаджена. Ця назва карбонату кальцію нагадує мені одну кумедну історію, що потверджує всім відому істину: нема пророка у своїй вітчизні. Одна київська сім’я дуже хвилювалася за свою дитину, яка мала виражену форму ексудативного діатезу. Лікування мазями та протигістамінними препаратами бажаного ефекту не давали. Тож, дізнавшись, що хтось із моїх знайомих їде до Індії, батьки попросили при можливості порадитися з цього приводу з народним лікарем — вони знали, що в тих краях народна медицина процвітає. Рецепт на ліки їм звідти привезли. Яке ж було їхнє розчарування, коли розшифрували той рецепт: у ньому було прописано... крейду! Мої колеги пояснили їм, що це справді крейда, але в гомеопатичному розведенні, у вигляді кальціум карбонікум, що це чудові ліки для дитини, у якої ексудативний діатез, а зцілювач був, очевидно, лікарем-гомеопатом (в Індії їх тисячі). Київські лікарі-гомеопати дуже цінують той препарат. Найстаріший український гомеопат Д. В. Попов вважає, що кальціум карбонікум поряд з гомеопатичним препаратом із сірки варто давати майже кожній дитині на першому місяці життя. Якщо врахувати значення кальцієвого обміну, стає зрозумілим, що спектр патологічних станів, підвладних цим лікам, дуже широкий: від диспепсії, рахіту, дисплазії тазостегнових суглобів, ексудативного діатезу до серце- во-судинних захворювань, таких розповсюджених у наш час. Останніми роками за кордоном про калькарейну конституцію в гомеопатії написано товсті книжки, в яких використано найновіші клінічні та лабораторні дані, науково обгрунтовані «дивні» симптоми, описані піонерами гомеопатії. І все ж варто бережливо ставитися до спадщини минулого, та й самим уміти спостерігати. Важливою стороною зцілення і в наш час є безпосереднє спілкування пацієнта з лікарем. Недарма ж канадський патолог Г. Сельє сказав: «Я сподіваюся показати вам, що навіть у сучасній медицині просте спостереження біолога, природодослідника чи клініциста не застаріло й ніколи не застаріє». ГРАФІТ ЯК ЛІКИ же багато літ різну інформацію я сприймаю як гомеопат, а медичну — тим більше. У 1986 р. «Медицинская газета» опублікувала повідомлення з Єревана про те, що на кафедрі травматології та ортопедії Єреванського медінституту запропонували — замість металу — новий матеріал для остеосинтезу: графіт. Суть зводилася до того, що графіт такий самий міцний, як метал, не шкодить організмові і трансплантати з нього не треба потім видаляти. Вигода тут очевидна. Та в повідомленні є невеличка суперечність, мабуть, ніким не помічена, але все-таки суттєва. В одному місці сказано, що «гвинти й пластини з термопластичного вуглепластика сприяють швидкому й водночас щадливому мозолеутворенню», а в іншому — що «лише впевнившись у повній інертності імплантатів з графіту... експериментатори запропонували використати їх у клініці». Бути інертним і сприяти — не одне й те ж саме! Мені як гомеопату більш імпонує думка, що графітові імплантати саме сприяють кращому зростанню кісткової тканини. Графіт — найрозповсюдженіша форма вільного вуглецю на землі, на вуглецевій основі вибу- дувано життя. Така речовина, напевно, не може бути інертною. Як свідчать гомеопатичні експерименти, графіт у великий дозах — речовина досить активна і викликає зворотну реакцію організму у вигляді висипів на шкірі та слизових, здуття кишечника та болів у животі, потіння, кепського настрою тощо. Гігієністи повідомляють про графітну форму уражень легенів з розвитком ущільнень у сполучній тканині та ділянок некрозу, а також про збільшення частоти жіночих хвороб на графітних виробництвах. Тож проби на чутливість до графіту в ортопедичній клініці, звичайно ж, не завадили б. Зрозуміло, що імплантати для остео- синтезу готують не з чистого графіту — найм’якшого з мінералів, а з його сполук, не менш міцних, аніж метал. Саме ця обставина, а також шляхи й форма введення графіту в організм (у компактному стані, а не у вигляді пилу) вселяють надію, що його вплив буде здійснюватися на рівні мікродоз. Адже відомо, що одна й та ж сама речовина по-різному діє на організм залежно від ступеня подрібнення. Кремній, наприклад, інертний у вигляді піску, а як тонка пилюка — токсичний. Судячи з результатів лікування графітом у вигляді гомеопатичного порошку, можна говорити про значний його вплив на процеси обміну. Він блокує утворення грубих рубців та спайок унаслідок запальних процесів, впливає на ліпідний обмін і стан мікроциркуляції, поліпшує дренажні функції організму. Графіт — один з найчастіше вживаних гомеопатичних препаратів при хронічних шкірних захворюваннях, що залежать від серйозних внутрішніх порушень, нерідко спадкового характеру, і дуже важко піддаються лікуванню. Інтерес до графіту як лікувальної речовини виник у Ганемана в зв’язку з повідомленням німецького лікаря Вейнгольда. Подорожуючи по Італії, він звернув увагу, що робітники дзеркальної, фабрики, які часто страждають шкірними захворюваннями, вживають графіт як зовнішній лікувальний засіб. Лікар став застосовувати порошок не тільки зовнішньо, а й усередину, і результати повідомив у роботі «Графіт як лікувальний засіб від лишаїв», виданій у Мейсені 1812 р. Ганеман, а потім двоє інших німецьких лікарів- гомеопатів — Неннінг і Гартлауб — розробили гомеопатичний патогенез мінералу. Надзвичайно цікаво простежувати, як дрібний факт, випадок чи дивне явище дають можливість виявити особливу властивість якоїсь буденної чи незвичайної речовини і як потім цю властивість можна використати на благо хворого люду. Історія таких спостережень належить здебільшого до давнього минулого. У наш час такі прозріння стали рідкістю — невже ми не вміємо нині бачити й асоціювати? Чи теперішні темпи життя, злива інформації, численні контакти людей не лишають нам часу на глибокі роздуми, аналіз та синтез суті речей — для цього потрібні тиша, спокійний ритм життя, зосередженість? Для тих, кому допоможе графіт, характерні порушення харчування (найчастіше повнота поряд з в’ялістю м’язів), мерзлякуватість, пітливість, схильність до сумного настрою, шкірні захворювання та дизентерія в анамнезі. Хвороби, при яких можна й варто прописувати графіт, важко перелічити — сполуки цього елемента беруть участь у всіх життєвих виявах. У показаннях до вживання графіту та інших вуглецевих гомеопатичних препаратів — карбо вегетабіліс, карбо аніма- ліс (деревного й тваринного вугілля) —єй подібність, і суттєва різниця. Так що форма, у якій вуглець вводять до організму, без сумніву, має суттєве значення. Спайкові процеси бувають іноді дуже стійкими й через те завдають чимало клопотів хірургам: видалені при черговій операції спайки нерідко утворюються знову. Одна моя пацієнтка, яку двічі оперували з цього приводу, розповіла, що звертається до гомеопата за порадою відомого хірурга. Після другої операції він порадив більше не вдаватися до оперативного втручання, якщо буде рецидив. Пухлина розсмокталася під впливом графіту. Процес той, щоправда, тривав майже два роки, але рецидивів у наступні 15 років не було. Були в моїй практиці також випадки лікування лімфостазу, що настав унаслідок неодноразових бешихових запалень, екзем з тріщинами, хронічних запальних та виразкових процесів шлунку та кишечника, захворювань печінки, свищів різної локалізації. Корисний графіт і при лікуванні очей — від запалення рогівки, повік. Холодні ячмені (так звані халазіони) нерідко так швидко розсмоктуються, що це дуже вражає пацієнтів — навіть більш, ніж одужання від якоїсь набагато серйознішої хвороби: тут наочно видно результат. Та лікаря, який не зумів скористатися правилом подібності або не знає його, і в цих, здавалося б, простих випадках може чекати розчарування. У гомеопатів з приводу графіту є цікава думка. Вони відносять його до групи ліків, що благотворновпливають тоді, коли хвороба виникає на грунті вроджених дефектів у системах організму, які ведуть до порушень процесів обміну. Часто тим препаратом повністю вилікувати хворобу неможливо, але якщо конституція пацієнта має «графітні» риси, він сприяє дії інших ліків, начебто створює для них сприятливий фон. Графіт широко використовують у промисловості, але кожен з нас бачить його найперше як матеріал для олівця. Та й назва, яку дав йому 1789 р. німецький мінералог А. Г. Вернер, походить від грецького «графо» — пишу. До речі, є дані, що графітні стержні для письма й малювання були вже у стародавній Греції, але потім їх забули й відродили тільки в XVI ст. Нині свою працю, побут, дозвілля без них навіть важко уявити. ГІРСЬКИЙ БАЛЬЗАМ Коли скло серця розіб'ється, воно уже не стане цілим, бо ж серце — то не кістка, котру цілком заживить мумійо. X. Хамза Гема на світі вічного двигуна, нема й панацеї — засобу од усіх боля- —в чок. Про жодну лікарську речови- I ну не можна сказати, добра вона чи погана, поза об’єктом дії — людиною зі всіма її успадкованими чи набутими особливостями, що проявляються і у здорових, і у хворих. Мумійо називають не лише гірським бальзамом, але й гірським воском, і викопним медом, і камінним маслом — мабуть, тому, що досі незрозуміле його походження. Як ліки цю легендарну речовину вживають три тисячі літ. Автори праць про мумійо посилаються на такі авторитети, як Арістотель, Авіценна, Біруні. Час від часу у пресі з’являються нові припущення про те, звідки походить ця речовина, але вони не настільки переконливі, щоб вважати їх остаточними. Та всі сходяться на одному: маємо ліки, які дала природа майже в готовому вигляді. Радянський енциклопедичний словник останнього випуску дає дуже коректне визначення: «Муміио — біологічно активний продукт природного походження; смолоподібна речовина, що витікає із щілин скель. Містить різні органічні речовини та мікроелементи, вживається в народній медицині». Це визначення відповідає фактам і не зачіпає предмета суперечок учених, які прагнуть докопатися до істини. . Одні вважають, що чисте мумійо, яке має ще поетичну назву мумійо-асіль, або первинне мумійо, не містить у собі ні рослинних, ані тваринних домішок і що добувають його у важкодоступних гірських місцях, а органічні речовини потрапляють у нього, просочують його пізніше, коли воно просувається донизу. Розмаїтість домішок обумовлює неоднорідність мумійо і залежить від місцевих умов. Наприклад, антарктичне мумійо (буває й таке) пахне риб’ячим жиром. Інші .дослідники вважають мумійо продуктом складних перетворень органічної речовини, в основному посліду різних тварин, що харчуються різнотрав’ям. Найчастіше виробниками мумійо автори органічної концепції вважають мишачу породу і навіть розраховують, скільки лікувальних доз може виробити за певний час ця хвостата істота. Старі автори твердили, що найкраще мумійо — блискуче, м’яке, чистого чорного кольору, і попереджували, що способи перевірки його істинності дуже складні. Це полегшувало підробки — вони практикувалися завжди. Сучасні автори виділяють, зокрема, камінне масло Сибіру, вже згадуване антарктичне мумійо, біле мумійо Таджикистану. Останні 20—30 років ^цю речовину вивчають фармацевти, фармакологи, клініцисти. Однак мумійо ще не є офіційною сировиною, що внесена в державну фармакопею: дослідження тривають. Не варто цьому дивуватися: народження сучасних ліків — дуже трудомісткий і, на жаль, досить тривалий‘ процес. Мумійо — надзвичайно складна лікувальна речовина. Самих лише мікроелементів у ньому до ЗО, і кожний має особливе, суттєве значення для життєдіяльності організму. Як слово з пісні не викинеш, так і в медикаменті мають бути всі його складові частинй. Нема чогось, якоїсь частки — вже інша дія. Якщо, скажімо, мумійо — ліки, виготовлені самою природою майже в готовому вигляді, то поєднання в ньому різних речовин повинно бути оптимальним. Та повністю пристати на цю думку дослідники, звичайно, не можуть. Досліди в клініках тривають. Деякі висновки вже зроблено. їх квінтесенція — мумійо підсилює процеси регенерації в організмі. Іншими словами — пришвидшує процеси заживлення й росту пошкоджених тканин (тому його найбільш вивчають травматологи та ортопеди). В гомеопатії мумійо не використовують, тому я не дуже добре знаю особливості його дії на організм. Та контингент хворих, з якими я зустрічаюсь і веду бесіди про хвороби та ліки, якими вони користувались,— дуже різноманітний. Тому в мене склалось певне враження про цю лікувальну речовину. У багатьох пацієнтів мумійо поліпшувало загальний стан, сприяло швидшому зажив- ленню ран та ліквідації запалень. Ці та інші факти дають підстави припустити можливість глибокої дії мумійо на реактивні сили організму. Але такий ефект був не у всіх, хто споживав «гірський бальзам». В чім тут секрет — поки що невідомо. Якось мені трапилася можливість взяти участь у розгадуванні того секрету. Товариші із Середньої Азії, котрі добувають мумійо, запропонували мені апробувати його у своїй практиці. Вони запевняли, що мумійо буде справжнісіньке, із «заповітних» гір, дали мені літературу з цього питання. Мої знання про мумійо були незначними, а ті, хто пропонував мені співробітництво, і зовсім не знали, що таке гомеопатичний метод лікування. Вони вибрали, гомеопатичний кабінет, мабуть, тільки тому, що сюди по допомогу зверталися люди із захворюваннями, які важко піддаються лікуванню, звичайними методами. їх в основному цікавило одне: «працює» препарат чи ні. Показання до вжитку мумійо в гомеопатичному аспекті їх не цікавили. Все це відгонило рекламою, справжньої дослідницької роботи (розв’язання питань, при якій клініці, кому, в якій дозі прописувати ліки) не передбачалося. Така співпраця навряд чи була б плодотворною, і я від неї відмовилась. Мумійо безперечно має потенційні можливості могутньої лікувальної дії. Дані про його позитивний вплив на строки заживлення ран, переломів можна вважати вірогідними. Повідомлення про його неток- сичність теж, певно, мають підстави. Але, враховуючи багатий склад мумійо, можна припустити, що шкідлива побічна дія тут не виключена. Хоча б тому, що в ньому є свинець, фосфор, стронцій, сірка, хром, олово. Навіть мала кількість речовини може знайти в організмі свою мішень, викликати в окремих людей алергічні явища. Адже є люди, які не терплять навіть деяких харчових продуктів, не кажучи вже про хімічні сполуки. Деякі спостереження показують, що мумійо збуджує центральну нервову систему. Недарма ж народні зцілителі радили давати його вночі, коли набагато менше зовнішніх вражень, імпульсів, що збуджують нервову систему. В медичній літературі Є ПОВІДОМЛЄННЯ ня про тимчасовий розлад психіки — ускладнення від мумійо. Це не зменшує його цілющих властивостей, навпаки — говорить про значну дієвість. Водночас ті повідомлення кажуть нам про необхідність індивідуальних показань для призначення. Як лікар-гомео- пат вважаю, що такі показання можна було б виробити на основі явищ, які викликає мумійо, що розцінюються як побічна дія. їх вивчення дало б можливість з’ясувати, які саме системи чи механізми «зачіпає» ця речовина і як саме. Сукупність таких даних, виражених у вигляді суб’єктивної та об’єктивної симптоматики, й служили б індивідуальними показаннями для вживання мумійо. Ті показання треба було б доповнити описом конституції осіб, чутливих до ліків. Іншими словами, слід підібрати і охарактеризувати людей, у яких з великою ймовірністю могли б з’являтися побічні дії. В результаті було б складено повну характеристику препарату або, як звичайно кажуть гомеопати,— патогенез ліків. Ще один крок — зменшення дози послідовними розведеннями — перетворило б «гірський бальзам» у гомеопатичний препарат. Шлях нелегкий і не короткий, але той шлях перетворення будь-якої речовини в лікувальний препарат, як уже мовилось, ніколи не буває коротким. Мумійо не варто вважати панацеєю, та на повагу воно, безперечно, заслуговує. Багатовіковий досвід народу не повинен залишитись без уваги, до нього слід ставитися без поспіху й суєти, обережно, не опускаючи деталей, що здаються другорядними. Інтуїція та досвід — велике багатство, і дослідники чимало можуть почерпнути з тієї скарбниці, щоб використати у сучасній медицині.

БЕБЕ-СИТО - ЖОВТИЙ ЖАСМИН

У світі все складається з дрібниць, Дрібницями в житті не легковажмо. Вони, бува, вночі нас мучать важко Й дарують друзям усміх чарівний. Н. Полякова аким дивним для європейців ім’ям називають індійці добре відому їм ліану — гельземіум семперві- ренс. У перекладі це означає «скляна труна». Відомий американський лікар-гомеопат У. Гутман так описує цю рослину: «Гельземіум — вічнозелена ліана, що буйно росте в теплому вологому кліматі. Від неглибокого коріння підіймається коротке, всього в декілька дюймів, голубувато-зелене стебло, а вище, де рослина починає розгалужуватися, кора набуває багряного відтінку. Неспроможна втримати власну вагу, ліана обвиває кущі й стовбури дерев і тягнеться на п’ятдесят футів догори. Це гнучке стебло густо покрите жовтими квітами, від яких іде ароматний солодкий дурман. Ліана, поступово розростаючись, обплутує все, до чого може дотягтися, і міцно чіпляється за живі підпірки...» В цьому описі ліана виглядає досить агресивним мешканцем сельви. Скляною труною її назвали за дію отрути, що міститься в корінні. Дія ця викликає загальну прострацію і параліч м’язів при повній свідомості — у людини виникає відчуття втрати контролю над усіма м’язами. Наступає стан, схожий на летаргію. Під час громадянської війни в США між Північчю та Півднем гельземіум застосовували як наркотик замість опіуму. Індійські племена користувалися отрутою з гельземіуму як знаряддям помсти. Основними алкалоїдами рослини є гельземін та гельземінін. Перший з них діє так само, як кураре — отрута для стріл. У повідомленнях інших авторів гельземіум семпер- віренс не виглядає так грізно. Його описують як в’юнкий кущ із світло-жовтими квітами, що розпускаються рано навесні, та листками, що розповсюджують знайомий всім жасминний запах. Тому й українська назва рослини — гельземій вічнозелений, або жовтий жасмин. Саме характер запаху, мабуть, і дав підставу назвати рослину подібно до жасмину справжнього (Іазшіпиш), що культивується в країнах з тропічним та субтропічним кліматом, де його вважають символом братерства й любові. А квіти його, так само, як і квіти чубушника (РЬіІасІеІрІїиз),— його в наших широтах називають садовим жасмином — використовуються для потреб парфюмерної промисловості. Ані справжній жасмин, ні чубушник, ні гельземій — жовтий жасмин — не родичі, вони належать до різних ботанічних родин. Гельземій — із роду логанієвих (Ь^а- піасеае), він поріднений з рослинами, що містять стрихнін, блювотним горіхом, ігнацією. В цій родині нараховується до 500 видів, більшість з яких — старі рослини. А серед них, на думку деяких сучасних дослідників, найбільше лікарських. Довгий час лікарі бачили в цій рослині лише джерело сильної отрути й застерігали од вживання її з лікувальною метою. Та десь у середині XIX ст. у зв’язку з розвитком фармакології жовтий жасмин — його розрекламував лікар Претер як чудовий засіб для лікування лицевої невралгії — стали вживати як заспокійливий та обезболюючий засіб і при інших захворюваннях. Намагалися ним лікувати також малярію, тиф, менінгіт, бронхіальну астму, інші недуги, що супроводжуються спастичними явищами — запаленням сечового міхура, кишечника, матки. Французький фітотерапевт Г. Леклерк рекомендував ці ліки при серцевих та алергічних захворюваннях. У гомеопатію гельземіум семпервіренс уві в американський лікар Е. Гейл, який присвятив цій лікарській рослині цілу монографію, що вийшла 1862 р. У рецептах лікарів-гомеопатів можна побачити різні назви препарату з рослини: гельземіум та гельземі- нум. Обидві правильні, але друга вважається європейським варіантом. Гельземіум — один із стовпів гомеопатичної фармакопеї; Про його значення говорить уже той факт, що він належить до ліків, уживаних при застудах та грипі, а також прц ускладненнях після них — головних болях, запамороченні, порушеннях серцевого ритму. Звичайно, це не єдиний наш препарат такого плану — тому призначення, ясна річ, вимагає лікарського диференційованого діагнозу. Потрібно знайти засіб, котрий за патогенезом ліків найбільш відповідає усій сукупності хворобливих проявів у людини, як суб’єктивних, так і об’єктивних. Деякі симптоми патогенезу ліків називають основними, ключовими, вони особливо важливі. Іноді начебто другорядний симптом, якому сам пацієнт не надає значення, допомагає правильно вибрати ліки. Хворий, приміром, скаржиться на приступи — він, мовляв, уночі прокидається в стані тривоги і, як йому видається, дискомфорту в грудях. При цьому можуть бути серцеві болі, безпричинний страх. Такі ліки, як гельземіум, дигіталіс, гринделія та вератрум альбум мають у своїх патогенезах цей симптом. Хворий, якому може допомогти гельземіум, прагне рухатися, хоче начебто запустити в дію серце чи дихання, що зупиняється; інший боїться ворухнутися, щоб не погіршити свого стану — йому потрібен дигіталіс. Відчуття, ніби ось-ось зупиниться дихання, не вистачить повітря — симптоми, що підказують: хворому допоможе гринделія. Вератрум альбум я пропишу хворому з холодним потом на лобі, якого заполонив страх і який активно шукає допомоги. Гельземіум часто дає чудові наслідки при хворобі Паркінсона. Мої багаторічні спостереження свідчать про те, що за допомогою згаданого препарату можна досягти стабілізації процесу. Щоправда, підтримувати лікування треба роками. Та це не викликає якихось ускладнень, не дуже підриває сімейний бюджет, бо гомеопатичні ліки недорогі. Одна з пацієнток запам’яталась мені тим, що з усіх перешкод, які чинило їй тремтіння рук, вона підкреслювала розхлюпування рідкої їжі з ложки по дорозі від тарілки до рота. Вона пішла з рецептом на гельземіум і не з’являлася багато місяців. З’явившись знову, на запитання, чому її так довго не. було, відповіла: «Я прийняла прописані вами крупинки — і все стало гаразд. А нещодавно знову виникли труднощі з їжею, і я вирішила прийти». Спазми й парези, слабкість будь-якої групи м’язів — ці хворобливі явища, що часто співіснують або чергуються,— можуть бути зменшені чи усунені препаратом. За спостереженнями, гельземіум добре лікує захворювання, що починаються чи загострюються при низькому барометричному тиску, при переході від холодної погоди до теплої. Про конституційні особливості людей, котрим допомагає препарат із жовтого жасмину, німецький лікар-гомеопат Г. Ортлоф пише: «Гельземіум — розніжена людина помірного клімату з блідим кольором обличчя, такі часто зустрічаються в місцевостях з частими туманами чи на березі моря, а також серед міських жителів, що астенічно реагують на хворобливі подразнення». Влітку 1986 р., оглядаючи експонати в оранжереї ботанічного саду Нью-Йорка, я несподівано помітила табличку з написом: «Гельземіум семпервіренс». По дерев’яних щаблях вилась мирна на вигляд рослина, пагони якої сягали півтора-двометрової довжини. Квітів не було. Моя супутниця була дещо здивована тим, що я стільки уваги приділяю такій непрезентабельній рослині,— адже навколо були куди цікавіші представники тропічної флори. Звідки їй було знати, що я сприймала цю подію як зустріч із старим другом після довгої розлуки... КРЕМНЕЗЕМ Дії кремнезему належить велике майбутнє. Л. Пастер ^ ЧЕгр* ремній — другий за поширеністю (після кисню) елемент на землі. 3 ним пов’язують значний період розвитку людства — кам’яний вік, вік кремінних знарядь праці. Здавалося б, кремній у різних його видах — піску, гірського кришталю, опалу, яшми, скла, просто кремінного каміння — речовина, інертна по відношенню до організму. Проте після знайомства з результатами вивчення ролі елемента в життєдіяльності тварин і людини це уявлення одразу ж змінюється. Досліди на тваринах показали, що дефіцит кремнію в організмі викликає низку серйозних порушень. У курчат, наприклад, пригнічується ріст, вони погано оперю- ються, у них не роговіють дзьоби, змінюється колір гребінчика і навіть колір м’яса; у щурів деформується скелет, порушується пігментація. Старіння характеризується зниженням вмісту кремнію в багатьох тканинах — кістках, судинах, шкірі. Кремній в організмі всюдисущий, та особливо багато його в сполучній тканині. Цей елемент взаємодіє з колагеном, фібрилярним білком, який є основою сполучної тканини, забезпечує їхню міцність і тургор.

В організмах нижчих в еволюційному плані тварин кремнію більше, ніж у вищих. У багатьох морських тварин — губок, зірок, радіолярій — він є основою скелету. А рослинам (на кремінь особливо багаті папоротники, хвощі, осоки, злаки) він забезпечує стійкість стебла. В. І. Вернадський вважав, що, поза всяким сумнівом, жоден живий організм не може існувати без кремнію. Цей елемент утворює ряд сполук, аналогічних до сполук вуглецю, його сусіда по четвертій групі Періодичної системи елементів Д. І. Менделєєва. Саме ця подібність дозволила письменникам-фантас- там створити низку творів про «кремінне» життя, хоча вчені вважають, що існування кремінних істот у сонячній системі досить сумнівне. Та біологу важливо пам’ятати про цю подібність: вона може бути провідною ниткою пошуку нових біологічно активних речовин — потенційних ліків. Кремнієві сполуки служать людям тисячі років. Та про агресивність цього елемента стало відомо недавно. Зміни в організмі людей, які дихали кремінною пилюкою, описували, але ніяк з нею не пов’язували. Наприклад, австрійський лікар-патолог К. Ро- китанський вважав пошкодження легенів кремнієм особливою формою туберкульозу. Тільки пізніше в медицині з’явилося таке поняття, як хвороба піско- струминника, або силікоз (від латинського «сіліціум» —■ кремній). «Повість про життя» К. Паустовського розповідає про подію, що однієї зими схвилювала киян, — вихід ‘заміж за сіамського принца Марусі Весницької, гімназистки жіночої Фундуклеївської гімназії. «Чоловік Марусі був третім сином короля. У нього була дуже мала надія на сіамський престол. Та після смерті братів він виявився єдиним спадкоємцем і несподівано став королем. Так весела київська гімназистка Маруся Весницька стала сіамською королевою. Придворні ненавиділи королеву-іноземку. її існування порушувало традиції сіамського двору. У Бангкоку на вимогу Марусі провели електричне освітлення. Це переповнило чашу ненависті придворних. Вони вирішили отруїти королеву, яка зневажила давні звичаї народу. В їжу королеві почали потроху підсипати розтерте в найтонший порошок скло від розбитих електричних лампочок. Через півроку Маруся померла від кровотечі в кишечнику».

Набуть, Маруся Весницька мала кремнієву конституцію в гомеопатичному розумінні, і скляний порошок виявився для неї індивідуальною отрутою. Важко уявити, щоб дрібнюсінький порошок, та ще з їжею, міг так травмувати кишечник, викликати смертельну кровотечу. Жінки кремнієвої конституції, до речі, часто бувають витончено красиві. Подрібнений або розчинений кремній та його сполуки стають іноді досить небезпечними для здоров’я. Природно, що туди, де небезпека, спрямовано лікарський інтерес. Продиктований він прагненням знайти захист від пошкоджень, а також спробою обернути небезпеку в її протилежність: саме з біологічно активних речовин і отримують найефективніші ліки. Історики медицини не дуже впевнено пишуть, що спроба використати кремнієві сполуки як ліки належить Парацельсу і що вони були рекомендовані при захворюванні нирок, сечового міхура та нервових розладах, а також при набряках і затримці молока. Та пізніше про це забули, і кремній знову залучив до арсеналу лікувальних засобів у XIX ст. Ганеман. Отже, подрібнений, розтертий кремнезем виявився активно діючою на організм речовиною. Після серії дослідів з метою з’ясувати особливості його дії на організм та розробити на цій основі показники для його вживання елемент цей було введено до гомеопатичної фармакопеї під назвою силіцеа. Вперше опис патогенезу ліків опублікував у другому виданні «Хронічних захворювань» Ганеман. Гомеопатичний кремнієвий препарат готують із гірського кришталю. Показники для застосування гомеопатичного препарату з кремнію схожі на ті явища, що їх спостерігають гігієністи, вивчаючи вплив елемента на силіко- зонебезпечних виробництвах. Це враження лімфатичних шляхів та вузлів, щитовидної залози, пери- бронхіальних та периваскулярних тканин, розвиток пневмосклерозу мозаїчного характеру, нефропатії, синдрому Рейно, інших порушень з дисфункцією сполучної тканини. У довіднику про шкідливі речовини в промисловості (Л.: Химия, 1976) підкреслено, що дія кремнію на різних індивідуумів неоднакова. Час розвитку силікозу різний — від кількох місяців до десятків років — залежно від ступеня фіброгенності пилу, запиленості виробничої атмосфери, супутної дії інших факторів, що можуть збільшити силікозонебезпечність, і, нарешті, від індивідуальної чутливості організму. Тому навіть в однакових виробничих умовах одні можуть захворіти на силікоз у перші ж роки, інші тільки через багато літ, а треті завершити працю на такому виробництві без явних ознак захворювання. З точки зору лікаря-гомеопата саме ті, хто хворіє на силікоз раніше від інших, найкраще піддаються лікуванню малими дозами кремнію. Це мерзлякуваті, схильні до застуди, до всіляких гнійних захворювань, процесів з утворенням спайок люди. Ті, хто переніс колись рахіт, мають порушення харчування у сімейному анамнезі. За характером це люди з великим запасом енергії, настирливі, але нерідко з комплексом неповноцінності і тому до визначеної мети рухаються, як правило, не прямим шляхом. І ще одна обставина — вже астрономічного характеру — має значення для застосування силіцеї: це погіршення самопочуття на молодику. Результати вивчення впливу місячних фаз на земне життя дозволяють сприймати цей симптом як об’єктивну реальність. Дані гомеопатичної конституційної характеристики були б корисними при доборі кадрів на силіко- зонебезпечних виробництвах. У гомеопатії силіцеа вважається важливим стимулятором сполучної тканини. До таких самих висновків прийшли вчені, які досліджують біологічні властивості кремнієвих сполук. Останні справляють протизапальну, обезболюючу, температурознижувальну дію, збільшують активність деяких медикаментів. Аморфний кремнезем застосовують як адсорбент і обволікаючий засіб при опіках і пролежнях. Лікувальні мінеральні води «Боржомі» та «Джермук» багаті на розчинні кремнієві сполуки. Але тонкощі дії кремнію на організм далеко ще не розгадані. Очевидно, для повнішої оцінки активності елемента треба вивчати широкий спектр доз, особливу увагу звернувши на мікродози. За останні роки такі роботи почали в кількох науково-дослідних сибірських інститутах. Отримано цікаві дані. Так, іркутські вчені, досліджуючи вплив кремнію на організм, зіткнулися з деякими парадоксами. Серед розмаїтості кремнійорганічних сполук вони виявили речовини з протилежною дією на розвиток експериментального фіброзу легенів. Це наводить на думку про можливість синтезувати кремнійор- ганічні сполуки, що регулюють ріст з сполучної тканини. З точки зору гомеопата ними можуть стати дози кремнезему чи інших сполук кремнію в потенційованому гомеопатичним способом вигляді. Враховуючи багаторічний гомеопатичний досвід, М. Г. Воронков, Г. І. Велчан, та Е. Я. Лукевіц, автори книги «Кремній і життя» (Рига: Зинатне, 1971), вважають, що кремнезем міцно ввійшов у гомеопатичну практику. Вже в мінімальних дозах він здатний відновити порушений кремнієвий обмін і функції сполучної тканини. Із задоволенням згадую випадок, коли мені вдалося нормалізувати за кілька тижнів рівень артеріального тиску з допомогою високого розведення силіцеа молодій жінці з великим стажем захворювання. У гомеопатичній практиці численні випадки лікування кремнеземом застарілих, в’ялих гнійних процесів, спайок, хронічних бронхітів, алергічних уражень органів дихання та багатьох інших. Це ще й дієві протисклеротичні ліки. У Китаї видано патент на «таблетки довголіття». Перелік та дозування інгредієнтів, що входять до препарату, зберігають у таємниці, але відомо, що один з них — кремній. І я вірю, що кремній справді-таки може бути одним із найважливіших факторів довголіття. ГЛІД Старіння — то найдраматичніша закономірність поміж усіх біологічних явищ. М. М. Е ману ель лід — широко відома лікарська рослина. Вірогідних даних про те, чи лікували глодом в античні часи, нема, хоча цю рослину й описали Діоскорид та деякі інші вчені, щоправда, без поділу на окремі види (це зробив лише К. Лінней). У середньовічні часи глід використовували не лише як серцеві ліки, а й при неладах у кишечнику, ниркових кольках, при кашлі і як протигарячковий засіб. Були навіть міркування про те, щоб замінити хіну витяжкою з його коріння. У наш час глід вважають помічним в основному при серцево-судинних захворюваннях. Багато країн мають патентовані серцеві препарати (наприклад, такі, як кардіовален), що містять у собі глід. Ще використовують його як легкий гіпотензивний, заспокійливий засіб. Та по-справжньому шанобливого, серйозного ставлення до нього немає — хіба що з боку тих, кому він допоміг, чи хто вилікувався з його допомогою. Чого гріха таїти, я в своїй гомеопатичній практиці теж цю рос7іину спочатку використовувала рідко. Та коли маєш чималу лікарську практику, то крім успішних результатів назбируються й невдалі, причому в пацієнтів, котрі продовжують звертатися по допомогу. Ось і доводиться активно розширювати й поглиблювати свої знання, збільшувати терапевтичний арсенал. Саме такі обставини змусили мене серйозно зацікавитися глодом. Для гомеопатії ліки ці порівняно нові. Почали його застосовувати наприкінці минулого століття. Тільки після Міжнародного гомеопатичного конгресу 1900 р. в Парижі, де американський гомеопат Арнульфі зробив доповідь, присвячену препаратові кратегусу (латинська назва глоду), на нього почали звертати більшу увагу. У Північній Америці, Німеччині, Швейцарії ставились досліди на добровольцях та на тваринах, щоб уточнити патогенез ліків цього препарату. В найповнішому вигляді його описав 1925 р. Д. Кларке. Досліди з’ясували, що індивідуальними показаннями для призначення глоду є такі болі, коли серце «тисне», тривожно на душі, пригнічений настрій, навіть відчай, німіє ліва рука, знижується розумова працездатність, частішає сечовиділення з малою кількістю сечі. Окрім того, існує думка, що ці ліки підходять більш людям літнім або тим, хто переніс якусь важку недугу, перенапруження чи зловживав спиртними напоями. Дехто з гомеопатів називає кратегус ліками для старого серця. Варто, однак, сказати, що «старе» серце може бути і у молодої людини. Недарма ж мовиться, що людина має такий вік, як її судини. Атеросклероз може початися досить рано. Судячи з оцінок гомеопатів, котрі досліджували глід, помилково було б вважати його тільки серцевими ліками. Впливає він і на шкіру, слизові оболонки гортані, дихальних шляхів та всього шлунково-кишкового тракту, на дихальний апарат. Випробування реакції організму робили з допомогою тинктури глоду. Такі досліди, на мою думку, дуже важливі й потрібні, але недостатні. Вивчення лікувальної речовини в тинктурі, що являє собою міцний вихідний розчин, з якого готують розведення, завжди «змазує» індивідуальні риси реакції організму. На масивну дозу відреагує майже кожен, а для патогенезу ліків важливіша реакція людини, чутливої до речовини. Розумію, якими міркуваннями керувалися колеги: глід — малотоксична рослина, отож, щоб отримати «відповідь» від практично здорової людини, потрібна відносно висока доза, тобто — тинктура. Результативнішим з точки зору основної концепції гомеопатії мені видається інший шлях: досліджувати розведення кратегуса, але на великій кількості піддослідних. Виявлені при цьому симптоми будуть специфічніші, ніж при використанні тинктури, хоча й кількість людей, які зовсім не зреагували на лгки, значно зросте. Певна річ, чим менш токсична речовина, менша кількість людей зреагує на неї. «Цього разу ви мені виписали чудові ліки — я став молодим, нема тих жахливих сердечних болів і серцебиття, що мучили мене при будь-якому напруженні, а іноді і в спокої,— навіть думати про них перестав». Так сказав мені пацієнт, котрому я в енні його відвідини виписала кратегус, причому у вищому розведенні, ніж рекомендують гомеопати, що робили досліди з тинктурою глоду. Глід — Crataegus L.— належить до родини розових — Rosaceae. Росте він по всій Європі та Азії, у Північній Америці і Африці. В родині нараховується близько 50 видів, з них на Україні — 24. У медицині використовують листя, квіти й плоди. Вивчено глід, на жаль, поки що недостатньо. У ньому є глікозиди, органічні кислоти, ацетилхолін, дубильні та деякі інші речовини. Гомеопатичний препарат готують із свіжих дозрілих плодів глоду колючого — Crataegus oxyacantha L. Росте глід, як відомо, у вигляді кущів та дерев, у пору цвітіння він просто розкішний, плоди їстівні, найчастіше криваво-червоні, та бувають і жовто-оранжеві. З підсмажених плодів готують замінник кави. Кущі глоду використовують для живоплоту — на це прямо вказує його німецька назва «хагдорн», що походить від «хаг» — огорожа і «дорн» — шип. Я чомусь завжди уявляла собі, що колючі зарості, через які має пробиратися принц, аби розбудити сплячу красуню, були із терну, шипшини і глоду. ПІЗНОЦВІТ - КВІТКА МЕДЕІ Пелюстки пізноцвіту — як бузок синій- синійу Твої очі так схожі на квіти осінні. Твої очї — мов осінь в моєму краю, Так повільно отруюють душу мою. Г. Аполлінер атинська назва пізноцвіту осіннього — Colchicum — походить від Колхіди, куди з Середземномор’я переселився один із видів рослини. Як свідчить давньогрецький міф, дочка царя Кол.хіди Еета Медея, з чиєю допомогою Я сон здобув золоте руко, була чарівницею, що володіла таємницями отрут. Пізноцвіт дуже отруйний: його дію порівнюють з миш’яком. Толе назва «колхікум» пов’язана не тільки з місцем «прописки» того зілля, але і з заняттями царівни. Колхікум належить до родини лілійних — Liliaceae, більшість його видів має особливий фізіологічний календар: вони цвітуть восени, а плодоносять навесні. Давньоримський лікар Діоскорид описав пізноцвіт, та до лікувальних рослин його не відніс — очевидно, через велику токсичність. У ранньому середньовіччі рослину використовували як засіб від паразитів, а з XVI ст.— і як ліки, щоправда, переважно у суміші з іншими речовинами. Ліки з насіння пізноцвіту під назвою кашмірського гермадаетилю привозили з Індії та арабських країн. З ними конкурували лікувальні суміші, до складу яких входили різні частини пізноцвіту європейського походження: «води Гуссона», «рідина Лаваля», «пілюлі Беккереля» тощо. Парацельс рекомендував пізноцвіт лише для зовнішнього застосування, бо траплялося чимало випадків отруєнь. Шкодить це зілля й багатьом тваринам, особливо молодняку. Кози та вівці менш чутливі до отрути, та молоко тварин, що з’їли рослину, отруйне. В Італії, де тримають багато кіз, а пізноцвіт росте в багатьох областях, випадків отруєнь траплялося чимало. Так отруйні луги в дні осіннього смутку: Череда п’є повільно пізиоцвіту отруту,— читаємо у Г. Аполлінера. З лікувальною метою використовували майже всі частини рослини, найчастіше насіння, де, як показали подальші дослідження, міститься найбільша кількість алкалоїдів. Пізноцвітом пробували лікувати подагру та ревматизм, бронхіальну астму, жовтяницю, водянку, захворювання кишечника та нирок. Був це запобіжний засіб від заразних хвороб, особливо від чуми. Для цього цибулину рослини носили з собою в кишені. Колхіцин, як і хінін, виділили в чистому вигляді 1820 р. професори Паризької фармацевтичної школи П. Пелльтьє та Ж. Кавенту. Однак самі вони вважали, що це — відомий уже алкалоїд вератрин. Лише 1833 р. німецький токсиколог Ф. Л. Гейгер довів самостійність виділеного ними алкалоїду. Структурну формулу колхіцину було розгадано лише 1945 р. Хімічна структура алкалоїду дуже складна та незвична — в ній міститься цикл із семи атомів вуглецю. Пізніше такі цикли було виявлено в антибіотиків та деяких інших продуктів. Пізноцвіт став одним із джерел нового розділу органічної хімії — вчення про семичленні цикли. Довго вважали, що пізноцвіт — рослина з одним алкалоїдом, та пізніше їх було виділено близько 20. В медицині поки що використовують лише два: колхіцин і колхамін. Дія їх схожа. Колхамін, щоправда, менш токсичний: одні дослідники вважають, що в 7 — 10, інші — в 30—40 разів. Коли вивчаєш матеріали про пізноцвіт, створюється враження, що ця лікарська рослина ще дуже мало вивчена. Хоча на деякі її властивості, скажімо, такі, як вплив на поділ клітин, онкологи покладають великі надії. Заважає, щоправда, розвиток загальнотоксичних явищ. Навіть при використанні мазей, які почали застосовувати досить давно, токсичність виявляється часто. А шляхів подолання цих ускладнень онкологи поки що не знайшли. Ботанікам та генетикам поталанило більше: за допомогою колхіцину вдається отримати поліплоїдні рослини, вигідні тим, що всі їхні органи відзначаються великими розмірами. Цей метод розробили генетики в 1936—1937 рр.— він так і називається колхіциновим. о гомеопатичної точки зору колхікум досліджували німецькі лікарі-гомеопати Ж. К. Рейль та І. Е. Штапф (останній був одним з улюблених учнів Ґанемана). З 1822 р. Штапф почав видавати журнал «Архів гомеопатичного мистецтва зцілення», в якому друкувалися звіти про випробування багатьох лікувальних речовин. Гомеопатичний препарат готують із свіжих, зібраних навесні цибулин пізноцвіту осіннього — Colchicum autumnale L. І в традиційній медицині, і в гомеопатії препарат з цієї рослини нажив собі славу «суглобних» ліків. Віденський терапевт Й. Шкода був досить високої думки про ці ліки. Він вважав, що медицина не знає проти суглобного ревматизму жодного засобу, кращого за колхіцин. У моїй лікарській практиці найвдаліші, випадки з цим препаратом були при лікуванні жіночих захворювань Сучасна медична література часто повідомляє про лікування колхіцином і колхаміном. Як правило, пишуть про патології, що важко піддаються лікуванню: амілоїдоз, періодична хвороба. Відгуки у клініцистів позитивні, та поряд з оптимістичними оцінками звучить один і той же самий рефрен — токсична дія на різні органи. Активно продовжують вивчати цізноцвіт онкологи. Гомеопатичний препарат токсичних ефектів не дає, та вдало застосовувати, його все ж не так просто: мабуть, його лікарський патогенез ще недостатньо розроблено, у ньому мало індивідуальних рис. Хоча, наприклад, такий своєрідний симптом, як нудота од їжі, що вариться, є, мабуть, тільки в його патогенезі. Симптом цей вельми достовірний, та, як і всякий окремо взятий симптом, не обов’язковий у всіх випадках, де колхікум міґ би бути ефективним. Вибір препарату, як я вже говорила, здійснюється не на підставі окремих симптомів, а в усій їх сукупності. Окремий симптом, особливо із числа «дивних», г- це лише стрілка, що вказує напрям пошуку. Київські лікарі, які використовують у своїй роботі гомеопатичний метод, зробили спробу допрвнити лікарський патогенез колхікуму, випробувавши його дію на собі, як це робилося на перших етапах розвитку методу. Препарат було взято в тому ж самому розведенні, яке використовують для лікування. Розраховували на загострення від ліків, що з’являється, як відомо, тільки в осіб, чутливих до даної речовини, Юі

й відбиває індивідуальні його якості, найважливіші в характеристиці ліків. Серед нас, лікарів-добрсволь- ців, чутливих до колхікуму, виявилося мало. Та й симптоми загострення вписалися в уже відомий патогенез тих ліків. Було помічено нудоту, послаблення шлунку з болями в кишечнику, частіше сечовиділення, гострий запах сечі. Ми, гомеопати, бачимо в пізноцвітові дуже цікаві ліки, в яких ще далеко не повністю розкрито всі цілющі можливості. Колхікум та його похідні входять до державної фармакопеї багатьох країн, а також у «Міжнародну фармакопею», яку видає Організація Об’єднаних Націй. До Британської фармакопеї колхікум внесено ще 1618 р. Широко використовують пізноцвіт у декоративному садівництві. Краса його квітів не потребує реклами. Він тим більш ефектний, що цвіте у вересні- жовтні, коли всі рослини з яскравими квітами вже відійшли. І якщо вамг читачу, доведеться бути в селі Гребінники на Одещині, обов'язково загляньте в невеликий заказник та помилуйтеся дикими заростями цієї надзвичайно цікавої рослини, таємниці якої буде, безперечно, розгадано й використано для лікування багатьох складних недуг. Переливання крові вчені Спочатку перевірили на собі. Вчені випробували учення На власній долі своїй, далебі. (Б. Слуцький} полини Жує полин солом1 яний бичок„ бринить бджолина музика мажорна. Ліна Костенко кий розкішний у вас чорнобиль,— кажу я бабі Сані, показуючи рукою на високий, з мене ростом цупкий кущ полину на межі. «Чорнобиль? — дивується баба Сана.— А в нас кажуть — забудьки... їх наче у борщ кладуть. А на фермі слабеньких ікурчат інкубаторних відпоювали. Так добре п’ють, хоч страх якии той полин гіркий. І коровам од фасцільозу давали...» У кас — це на Полтавщині. «Чому забудьки?» — думаю собі. Назву люди не дають абияку. Щось-таки вона означає, з чимось пов’язана... Із забуттям, втратою свідомості? Згадую розповідь колеги, як колись, у голодні роки, в сім’ях, де варили борщ з полину (чорнобилю), малих дітей іноді вражало щось схоже на падучу хворобу (епілепсію). Коли борщ переставали варити, минала й «чорна» хвороба. Звично мобілізувавши гомеопатичні знання, розумію, що в полтавській назві рослини зафіксовано, очевидно, здатність полину викликати корчі з втратою свідомості. Бо ж усі три види полину, котрі використовуємо в гомеопатії, є протисудорожними, анти- спастичними засобами — тобто ліками проти корчів. Усе вірно: мала доза лікує припадки, велика викликає їх. Звичайно, далеко не від кожного борщу з чорнобилем хапають корчі. У дітей, мабуть, це трапляється частіше — вони, напевно, чутливіші до нього. Отож, чорнобиль, чи забудьки, він же й полин, можна вважати умовно їстівною рослиною, як, скажімо, деякі гриби. Пол ини належать до великої родини складноцвітих — Asteraceae. Чимало їх, полинів,— більш як 400 видів, і майже половина з них зустрічається в СРСР. Сучасні фармакологічні довідники з фітотерапії надають полину досить скромне місце в арсеналі ліків. Рекомендують його при захворюваннях шлунково- кишкового тракту для поліпшення травлення, апетиту. А між тим у гіркуватого придорожного зілля славне минуле, що веде літочислення від часів папіруса Еберса. Родова назва рослини артемізія — Artemisia L. Походження цього наймення у Салернському кодексі здоров’я Арнальдо де Вілланова пояснює так: Мати численних трав, наречена словом еллінським. Дію цієї трави, кажуть, відкрила Діана, Що Артемідою зветься у греків; звідси і назву Тую дістала трава, відкривачки отримавши ім’я. Полин помічний при пологах (саме таку дію зілля відкрила Артеміда — вона була ке лише богинею мисливства, а й покровителькою майбутніх матерів). Для стародавніх греків та римлян артемізія насамперед — гінекологічні \іки. Родопомічним засобом полин вважали також на Русі, Кавказі, в Китаї.

Отож, рослину розцінювали як таку, що допомагає людині ввійти у світ, стоїть біля джерел життя. Мабуть, недарма жерці Ізіди, богині материнства та плодючості, в святкові дні ходили з гілками абсинтум маринум (Absintum marinum) — полину морського. Вважалося, що вінки на голові чи на шиї — то обереги від поганого ока й приступів епілепсії. Вважали навіть, нібито рослина володіє такою могутньою силою, що може вберегти від нещастя не лише окрему людину, але й цілу державу. Рекомендували полин при всіляких інтоксикаціях: отруєнні грибами, цикутою, алкоголем, укусах змій тощо. У середньовічних травниках рослина займала (одне з чільних місць. Список хвороб, підвладних її благотворному впливові, був досить великий: холера, чума, водянка, ревматизм, цинга, малярія та інші гарячкові стани. Парацельс радив полин при морській хворобі. Розмаїття патологій дещо шокує, та разом з тим і дає інформацію для роздумів. Слава про полин як рослину, що збуджує апетит та знімає втому, й привела, вірогідно, до використання його в їжі. З нього робили приправу до гусячої печінки, використовували для маринадів та солінь, молоді листочки домішували до бісквітного тіста, виготовляли полинові напої. Полинове вино згадує ще Діоскорид. Найбільше напоїв з домішкою полину — вин, лікерів тощо — готували минулого століття. Най- відоміші з них — це абсент і вермут (у перекладі з німецької вермут — полин, артемізія абсинтум — латинська назва полину гіркего). Вживання цих напоїв призводило до сумних наслідків: вони викликали запаморочення, рвоту, зриви вагітності, непритомність і корчі, що не можна було пояснити тільки впливом алкоголю. Навіть з’явився термін «полинова епілепсія». А 1900 р. у Франції писалось про виступи громадськості проти абсенту. Найстійкіша та досить давня репутація полину як глистогінного засобу. Ще 1830 р. аптекар із Дюссельдорфа виділив з цитварного полину сантонін, пов’язавши з ним глистогінні властивості. Росії належала світова монополія з поставок сантоніну на світойий ринок. У степових районах країни збирали цитварний полин, а Оренбург і Чимкент стали центрами його переробки. У європейських джерелах цитварний полин згадується з XIV ст. До того види полину в медичних посібниках розрізнялися не завжди чітко. У працях Аві- ценни є вказівка саме на цитварний полин. Гіркувате, буйне зілля здавна славиться як санітарно-гігієнічний засіб. Ним окурювали повітря біля хворих заразними недугами, у воєнно-медичних книгах часів Тридцятилітньої війни його радили застосовувати од паразитів. З тією ж самою метою застосовували його для прання білизни. «Тридцятилітньої війни я не пам’ятаю,— сказав мій приятель, лукаво посміхаючись,— але під час другої світової мама завжди клала мені полин до ліжка як засіб від бліх. Класти його в собачу постіль теж добре, в усякому разі значно безпечніше для господаря постелі, ніж інсектициди. Цзю-терапія — метод припалювання певних ділянок шкіри — вибрала своїм знаряддям саме полинові сигарети, мабуть, не випадково. Полин — офіційна сировина для ліків у багатьох країнах світу. Адже має вона в собі глікозиди, ефірні олії, смолисті, білкові речовини, органічні кислоти, вітаміни В6, С, К. Хімічний склад різних видів полину істотно відрізняється. Ефірні олії полину біліючого, персидського та астраханського мають у собі більш як 90 % камфори і можуть бути сировиною для її виробництва. Полини лимонний та холодний використовує парфюмерія. Полин альпійський — декоративна рослина. Багато видів — полини білоземельний, білий, чорний, понтійський — у степових та напівстепових районах складають основу пасовищ (хоча полини цитварний та астраханський для багатьох тварин токсичні). Цікаво, що токсичність одних і тих самих видів різна,— це залежить від умов довколишнього середовища. Кормовий полин можна використовувати для фарбування вовни в зелений колір. В арсеналі гомеопата — три препарати з полину: цина, артемізія та абротанум. Перший з них вживаємо найчастіше, особливо при глистовій інвазії. Але — не тільки. Всі полинові препарати можуть бути ефективними при нервових захворюваннях: тиках, хореї, нічному нетриманні сечі, при сноходіннях та епілепсії. їх використовують також при простуді, катарах верхніх дихальних шляхів, бронхіальній астмі, коклюші, шкірних* шлунково-кишкових захворюваннях, хворобах очей. Цину застосовують у дитячій практиці частіше, ніж для дорослих — це пояснюється підвищеною чутливістю до рослини в дитячому віці. Недарма од чорнобильного борщу більше страждали діти.

Не дивуитеся, якщо лікар-гомеопат запитає вас на прийомі, чи любите ви запах полину. Запитання це ділове — треба з’ясувати чутливість пацієнта до рослини. Адже малі гомеопатичні дози будуть дієві тільки в тому випадку, коли їх дадуть людині, не байдужій до вибраної лікувальної речовини. Звичайно, у\ікар вибирає полин як ліки не лише за цією ознакою. Він користується цілою низкою як суб’єктивних, так і об’єктивних чинників. Для «цин- них» пацієнтів, наприклад, характерні блідий носо- губний трикутник, нічний скрегіт зубами, примхлива неспокійна поведінка, спастичний характер болю, певний тип судорожних приступів. У гомеопатичних дозах полин не викликає ні токсичних, ані інших шкідливих дій, тому продається у відділі готових форм кожної гомеопатичної аптеки. Лікувати епілепсію, бронхоспази чи астигматизм без лікаря, звичайно, не варто, а спробувати боротися з аскаридозом можна й самому. На щастя, цей запах добре пам’ятають навіть жителі міста. Дуже розповсюджена і примітна в цьому відношенні трава. Згадайте у Майкова: «Трав степових пучок сухий, він і сухий духмяно мліє!». Гіркуватий аромат південноукраїнського полину, сірого, сухого та низькорослого, знайомий мені з дитинства. Для мене це — трава засухи. Та буваючи у відділі лікарських трав Центрального республіканського ботанічного саду АН УРСР, я зрозуміла, що це дуже гарна рослина — і зовсім не сіра, а срібляста, схожа в масі на пухнастий килим і цілком придатна для квіткових бордюрів. Отож, гіркі полини і корисні, й гарні. Десь по тобі гривасті коні мчать, Десь над тобою лебеді ячать, Канівські стріли свищуть, як овлури, Вітри гостюють та важкі буй-тури. А ти встаєш із-під крутих копит, Свій дух міцний, як ілюзорний щит, Підносиш знов, хоча й століття лине, Дерзкий полине, мій гіркий полине! Радіаційні краплі смерті й зморення Всихають люто біля твого кореня, Всихає зрада з криками осінніми, І виростає рута, що посіяна; А ти стоїш, як воїн у завої, Могутній квіте сивини земної! (А. Малишко)

ЦЯ СЕРДИТА РОДИНА КРОПИВНИК

Я зірвав кропиву, У букет кропиву присусідив. І — о диво! — зелена,, могутня, соковита рослина Освітила букет. А сила її грубувата Відтінила всю тонкість сусідки її незабудки, Показала тендітність, малинову задуму гвоздики Та підкреслила ніжну, рожевую «ракову шийку». В. Солоухін абуть, я не погрішу проти істини, коли скажу, що багатьом до душі телепередача «Що, де, коли?». У змаганні поміж «знавцями» й телеглядачами симпатії мільйонів глядачів на боці «знавців». В одній з весняних передач 1984 р. у досить критичній для «знавців» ситуації — легке, на радість уболівальників, запитання: що годиться і в самоварі, і в горщику, і в тканині, і як ліки? І раптом хибна відповідь: ревінь замість кропиви. В чому справа? Невже молодь так погано знає загальновідомі рослини? Звернімося до спеціальної літератури. Виявляється, родина кропивних — Urticaceae — включає до 50 видів, в СРСР росте 10, здебільшого це бур’ян. У медицині використовують кілька видів: к. дводомну — Urtica dioica, к. пекучу — U. urens, к. вузьколисту і к. коноплевидну — U. cannabina L. Невже «знавці» не читали «Принца і лебедів» Ан- дерсена — великого казкаря? Із чого плела принцеса сорочки для своїх зачаклованих братів? З кропиви. Вигляд вони мали, напевно, не дуже елегантний та, як відомо, своє призначення виконали, зруйнували чаклунство. Не знаю, з чякої тканини шиють костюми для діючих осіб із п’єс про середньовіччя, та на вигляд цей одяг нагадує популярні на Україні кропив’яні мішки, в які зсипають картоплю. Гадаю, що шати цих принців мали вигляд ненабагато кращий. У книзі В. Шененбергера «Соки рослин — джерело здоров’я» є такі цікаві рядки: «В останній рік війни під моїм началом було 1,5 гектара кропивного поля. Вирощували кропиву за наказом господарчого відомства, бо з її стебел мали намір одержати додаткове волокно для тканини, з якої шили військову форму». Це було в останній рік першої світової війни. «Музо, прослав кропиву...»,-— так починається оповідь про цю рослину в «Олепінських ставках» В. Солоухіна. Важко сказати щось краще після такого похвального слова кропиві. Навіть не похвального — а панегіричного. Солоухін називає її травневою цілющою, поживною їжею — і не лише для людей, а й для домашніх тварин. Він згадує про її консервуючі якості, які використовували рибалки (вони вкладали улов у кропиву для кращого зберігання), про те, що з неї робили тканини. А головне — детально описує лікувальні можливості рослини. Розповідає, як йому вдалося переконати своїх співрозмовників, що стебла кропиви, поставлені на столі у високу вазу, дуже гарні на тлі тесової стіни. Щоправда, в цьому випадку письменник знехтував природним прагненням понюхати букет, а неможливість це зробити (хто ж захоче обпекти собі носа!) знижує ступінь естетичної насолоди. На Україні пучком кропиви миють глиняний посуд. Виходить не просто щітка, а щітка з дезинфікуючими властивостями. Хто користується нею, попередньо ошпаривши окропом, а хто й свіжозірваною, знаходячи в цій процедурі подвійну користь — гігієнічну та цілющу. Кропива — дуже розповсюджена рослина, тож туристам, геологам, науковим експедиціям варто запозичити цей спосіб миття — жир змивається навіть холодною водою. Кропива містить багато біологічно активних речовин. Це вітаміни С, К, глікозид уртицин, камеді, ефірна олія, білкові речовини, цукор, мурапщна кислота, гістамін, солі заліза, сірки, кремнію, кальцію. Такий склад дає кропиві повне право знаходитися в рубриці речовин, що впливають на тканинний обмін,— вона туди й потрапила у посібнику з фармакотерапії М. Д. Машковського*. Хоч показання до її вживання, наведені в цьому посібнику, досить скромні — її рекомендовано тільки як кровоспинний засіб. Цю лікувальну якість кропиви найчастіш використовують тепер у гінекології та акушерстві. * М аги к о в с к ий М. Д. Лекарственньїе средства: В 2 т,— М.: Медицина, 1985.

А лікувальний «стаж» кропиви значний. Діо- скорид рекомендував її при багатьох захворюваннях — запаленні легенів, затримці сечі, шлунково- кишкових розладах, наривах, кровотечах, лишайних висипах на шкірі, травмах. Лікувальні властивості рослини підтвердив Гіппократ. У середньовіччя кропиву прописували при отруєнні свинцем, епілепсії і найчастіше — при камінні в печінці й нирках. Дуже популярна ця лікарська рослина серед вітчизняних травників. Вони радили, приміром, вживати насіння кропиви, зварене у вині, при камінні в нирках, сухе розтерте листя з чорним хлібом — при проносах, настій із сухої трави — від золотухи. У Воронезькій губернії нею лікували сухоти, в Сибіру — як протигарячковий засіб. Навіть холерних хворих шмагали й натирали кропивою. Сучасна фітотерапія рекомендує настої, витяжки, відвари, свіжий сік із різних частин того сердитого зілля при порушенні сольового обміну, як сечогінний, цукрознижувальний засіб, а також такий, що стимулює шлунково-кишкову секрецію, заживляє рани, лікує опіки. Кропива — добре джерело вітаміну С для худоби, а особливо для птиці, яка їсть її з задоволенням (а ось коні, до речі, не їдять її зовсім). Такі «примхи» природи! Це нагадує фармакологам про те, що експериментальну тварину слід вибирати свідомо, стандартів і тут немає. Якось улітку в селі з професійної цікавості запитала я жінку, яка несла сніп свіжої кропиви: «Свиням?». «Ні,— відповіла вона,— індикам». А глянувши поперед себе, я побачила з десяток індичат, що стояли на паркані, похитуючись, щоб утримати рівновагу. Як уздріли господиню з ношею — не злетіли з паркану, а просто попадали їй під ноги, коли вона підійшла до хвіртки. Так нетерпляче можна чекати тільки щось дуже бажане. Не обминули кропиву увагою і косметологи — вони радять вживати її при випаданні волосся, появі ранньої сивини, для надання свіжості шкірі обличчя. Тож не варто дивуватися, побачивши зображення того бур’яну на елегантних флаконах з шампунем (хоча й можуть закрадатися деякі сумніви, чи зберігається стимулююча дія кропиви у мильному розчині. Але це вже на совісті парфюмерів).

Використовують кропиву і в гомеопатії. Препарат готують з кропиви пекучої — Urtica urens. Наша сердита знайома — добрий приклад для пояснення правил пропису ліків у гомеопатії — принципу подібності. Всім добре відомі висипи на шкірі від кропиви. Гомеопатичний препарат з рослини лікує також висипи, викликані іншими факторами — їжею, ліками, холодом, сонячними променями, хвилюванням, речовинами, породженими самим організмом,—у тому випадку, якіцо ці висипи схожі на опіки кропивою. У рослині маємо справу з великою дозою кропивної отрути, в гомеопатичній дозі — з малою: при виготовленні гомеопатичного препарату настій піддається багатократному розведенню. Уртика уренс ефективна не тільки при кропивниці, але т при інших захворюваннях — бронхіальній астмі, подагрі, нирковокам’яній хворобі, захворюваннях сечового міхура та шлунково-кишкового тракту, кровотечах із різних органів. Кропив’яна отрута не належить до небезпечних, та в чутливих до неї людей, навіть коли вони жаляться чи їдять її в юшці, салаті, плові, можуть бути висипи, а заодно сверблячка. Пече все тіло, погіршується самопочуття, підвищується температура, частішає сечовиділення. Можуть з’явитися й кашель з виділенням мокротиння, порушення роботи кишечника, болі в суглобах, маточні та носові кровотечі. Гадаю, що такі явища, можливо, в легкій формі, не такі вже ü рідкісні у любителів зелених борщів або в тих, хто прагне лікувати шмаганням кропивою хворі суглоби. Просто далеко не кожен уміє спостерігати різні впливи на свій організм. Варто сказати, що ті, хто постраждав від «спілкування» з кропивою, часто пізніше зазнають її цілющого впливу. Одна пацієнтка розповідала, як страшенно вона розсердилася на свого чоловіка за те, що той без попередження стьобнув її кілька разів по ногах пучком кропиви. Дуже пекло, зате потім болі в колінних суглобах значно поменшали. Надалі ця інформація допомогла використати гомеопатичний препарат з добрим результатом. Тож не обов’язково треба пектися кропивою, щоб вилікуватись. Вона прекрасно діє і в малих дозах, що містяться в зграб- неньких крупинках. Ще цікавіший «кропившій» випадок розповіла мені попутниця дорогою із Москви по до Києва. Жахлива харчова кропивниця, що не піддавалася лікуванню ніякими антигістамінними препаратами, зникла після того, як жінка випила дві склянки міцного відвару кропиви. Щоправда, після такого лікування різко підвищився протромбіновий індекс (цей показник вона періодично перевіряла із-за схильності до тромбоутворення). Тут же, до речі, вона повідомила, що на Кавказі з кропиви... варять кашу, додаючи трохи кукурудзяної крупи. Я всі квіти навмисне минав, Непотрібним вважав-бо їх дивом, Я шукав ті місця, де кропива Підіймалась, неначе стіна. Обпікався зеленим вогнем, їй обрізував ніжки коЛючі, Та млинці потім іли пахучі,— Був наш харч отакий день за днем... А тепер в мене, інші смаки — Усміхаюся квітам щасливо. На задвірках лишилась кропива, Пекучка, мов ті грізні рокш (В. Сер гін} ГІРСЬКА КРАСУНЯ Жовтів, поглинаючи хмари, пісок, Цвіло передгроззя бровами чагарника. І небо спеклося, упавши з висот На кущ кровоспинної арніки. Б. Пастернак рніка — Arnica, що належить до родини складноцвітих (Asterà- сеае),— одна з найпопулярніших лікарських рослин. У гомеопатичному журналі за 1876 р., який виходив у Петербурзі, про неї сказано: «Арніка, що* віддавна була улюбленим засобом гомеопатів, значно старша за гомеопатію, і деякі найактивніші дані про їг коригсть повідомили лікарі негомеопати». Німецький лікар Г. Мадаус, що довгі роки накопичував матеріали про цілющі рослини й сам проводив фармакологічні дослідження, пише, що античні письменники не згадують про це зілля. Інші автори вважають, що птаркіка Діоскорида і арніка — та сама рослина. У перекладі «птаркіка» — чхальна трава. А про арніку відомо, що її подрібнене листя вживали як нюхальний тютюн. Є підстави взажати, що в народній західноєвропейській медицині траву вживали вже в середні віки. Детальні відомості про її застосування у давні часи знаходимо в німецьких джерелах. Так, А. Галлер вважав, що вона надійно розсмоктує кров, що згорнулася. А. Гуфеланд рекомендував рослину при фізичній чи нервовій перенапрузі, а також як серцеві ліки, при паралічах та епілепсії. Віденський лікар Коллін повідомляв про тисячу випадків вдалого лікування переміжної пропасниці. Він вважав арніку засобом, не гіршим у цьому відношенні од хінної кори. Є відомості про застосування рослини при гнильній пропасниці та кривавому проносі (1814). Арніка була улюбленими ліками Гете. За словами його секретаря, поет вишуканим чином описав ту рослину, підносячи до небес її цілющі властивості. Вона зцілювала, рятувала його в тяжкі хвилини життя, вона була останніми ліками, котрі вжив 83-річний митець. Як лікарський засіб арніку згадують Сервантес у «Дон Кіхоті» та А. К. Дойл у «Загубленому світі». У послужному списку цього зілля числяться найрізноманітніші недуги: од кровотеч, травм, карбункулів до ревматизму та епілепсії. Однак з другої половини XIX ст. область вживання цих ліків скорочується; майже обмежившись колом швидше гігієнічних, ніж лікувальних препаратів: рослина входить до складу кремів, розчинів та промивання ран, очей, для росту волосся. Відомий німецький гідротерапевт С. Кнейп — його водні процедури останнім часом знову стають популярні — полюбляв вживати арніку як засіб для обезболювання при пораненнях, ін’єкціях, синцях. У наш час ця трава є лікарською сировиною у 27 країнах світу. Вона значиться в розділі кровоспинних засобів. З неї виділено такі дієві речовини, як арніцин, лютеїн, інулін, смоли, органічні кислоти, вітамін С, цукри, дубиХьні речовини. Дослідження, проведені в нашій країні у 50-ті роки С. А. Томиліним, з’ясували, що препарати з квітів арніки гірської в малих дозах тонізують і стимулюють центральну нервову систему, а у великих дозах діють седативно, запобігаючи розвитку корчів.

Радянські фармакологи Д. Турова та E. Н. Сапожникова, співробітники ВІЛРу, рекомендують препарати з квітів арніки як засіб, іцо тонізує нервову систему і є кровоспинним препаратом, особливо при маткових кровотечах, зв’язаних з гормональними порушеннями. Йдеться, мабуть, про малі дози арніки. Відомий український травник О. П. Попов дає значно ширший перелік захворювань, при яких можуть допомагати ці ліки. Його рекомендації перекликаються зі старими народними традиціями. «В народі арніку гірську використовують досить широко. Препарати з неї вживають усередину при бронхіті, грипі, подагрі, хворобах серця, корчах, епілепсії, струсі мозку, апоплексії, а також як сечогінний засіб. Зовнішньо ці препарати застосовують як сильний кровоспинний засіб при обширних пораненнях, синцях, невралгічних болях»*. Та вживати арніку слід обережно — у великих кількостях вона може викликати токсичні явища: нудоту, блювання, ядуху, спад серцевої діяльності. Звичайно, як і багато інших рослин, арніка може бути причиною алергічного ураження шкіри, очей, дихальних шляхів, інших органів. Такі випадки мені доводилось зустрічати. Одна пацієнтка із Закарпаття сказала мені з сумом: «У нас є добра трава од моєї хвороби — арніка гірська — та мені її не можна вживати — викликає кровохаркання». Хвора мала хронічне гнійне захворювання легенів — бронхоектатичну хворобу. Арніка гірська — Amica montana L.— ендемік гір; росте в дикому вигляді здебільшого у Карпатах (це європейський гірсько-лісовий вид) у місцях, розташованих не нижче як 500 метрів над рівнем моря, в лісах та на субальпійських лугах. Хоч є спроби її окультурити (в Ленінграді, наприклад, її культивують уже понад 200років), але промислових плантацій немає. Рідкісну цю рослину занесено до Червоної книги, де відзначено, що арніка, яка росте у Карпатах, рідко — в Білорусії, Литві та Латвії, нині під загрозою знищення. Площі заростей скорочуються внаслідок надмірних Заготівель з лікарською метою. Остання фраза звучить якось неймовірно. Медики в ролі руйнівників природи? Однак цифри красномовно свідчать: тонни сухих суцвіть поставляють не тільки для внутрішніх потреб, але и на експорт: Про тонни сировини при гомеопатичному лікуванні, звичайно, не може бути й мови» Дуже багато людей знають цю квітку — її зображення можна зз’стріти не тільки в книгах про лікарські трави та ботанічних атласах, а й на поштових маркахг вітальних листівках. Мила, приємна яскраво-жовта чи оранжева квітка не випадково схожа на ромашку, нагідку чи оман — вони належать до однієї (дуже розповсюдженої!) родини складноцвітих. Арніка так разюче схожа на оман, що збирачі рослин нерідко помиляються. Помилилась і я, подорожуючи по Чечено-Ін- гушетії. Із-за крутого повороту побачила враз гірський схил, суцільно вкритий золотистим килимом яскраво- оранжевих квітів. Спочатку думала, що це зарості арніки, та, розглянувши екземпляр рослини, переконалась, що помилилася. Арніка любить інші гори — західні. З лікувальною метою використовують цілу рослину. Та найчастішу — суцвіття. Вважають* що фармакологічна дія суцвіть та коріння різна. Красномовна німецька народна назва рослини — фалькраут (трава падіння). Точніше не придумаєш! Травма та її наслідки — найчастіший привід для призначення арніки з гомеопатії. І не тільки травма в прямому і вузькому розумінні — синець, забите місце, поріз, поранення, струс. Сферу вживання ліків швидше можна позначити ємким сучасним терміном — травматична хвороба, що характеризується певним комплексом метаболічних зрушень. А вони можуть настати не лише внаслідок падіння, удару чи струсу, але й при пологах, пломбуванні зубів або спонтанному розриві якогось органу чи судини, при значних фізичних перевантаженнях, тривалому перенапруженні чи то голосових зв’язок, очей чи органів травлення, при отруєнні тощо. Отож висновок такий: арніку можна з успіхом: застосовувати при досить різних хворобах — від підшкірного крововиливу й гепатохолециститу до інсульту, сипкого тифу, епілепсії. Цікаво, що арніка може ліквідувати наслідки навіть дуже задавнених травм. Тому ЇЇ часто доводиться прописувати навіть у наші дні учасникам Великої Вітчизняної війни. Дуже часто причиною їх страждань є фронтова травма, особливо контузія чи поранення із значним пошкодженням м’яких тканин. Організм не забуває їх, а тільки компенсує на певний час. З віком компенсаторні механізми вичерпуються й виникають хворобливі явища на грунті колишніх пошкоджень. Однак призначення арніки буде успішним лише тоді, коли маємо «арнікальні» особливості випадку,— про них можна довідатися з гомеопатичної клінічної фармакології. Звідти лікар дізнається, іцо цей гомеопатичний препарат більше «пасує» людям, схильним до повноти, тим, у кого легко з’являються синці, хто засипає в транспорті, не любить руху донизу та дотиків, спить на низькій подушці. Крім того, арнікальні люди мають добру натуру. В. І. Даль писав: «Арніка, вжита всередину гомеопатично, звернула на себе мою пильну увагу, як дивовижний засіб при всіляких синяках». Арніка й справді дивовижний, та не єдиний засіб при травмах. Такі трави чи рослини, як нагідки, маргаритка, звіробій, болиголов,— теж джерело «травматичних» гомеопатичних ліків. КАМФОРА Кровь унимсіет камфорой врачебное сословье! Ш. аль-Кайрувані т* иїв» весна, кафедра терапії внутрішніх хвороб медичного інституту. Груїта студентів п’ятого курсу у вестибюлі клініки чекає * викладача, який веде практичні заняття. Поруч проходить професор Є. Б. Букрєєв, зупиняється й відразу з нашої невимушеної поведінки розуміє, що ми вже на «виході». Упіймавши поглядом мене, запитує: «Ось ви — куди йдете спеціалізуватися?». «На хірургію»,— відповідаю. «Ну, навіщо це вам? — здивовано, з відтінком осуду каже.— Вам би в балет...» Невелика й не дуже міцна з виду, я вже звикла до таких розмов і не захищаюсь, мовчу. Мені вже казали те саме в деканаті, навіть про балет. Чому я йду на хірургію? Мабуть, це спадкове — батько прийшов у гомеопатію після десятилітньої хірургічної роботи. Хірургом він був добрим, оперував легко й швидко — в нього чутливі, «розумні» руки, л омеопатія захопила його своєю ефективністю, гуманністю, красою. Лише тому він залишив хірургію. Я послухалася його поради — треба пізнавати випадки, що підлягають оперативному лікуванню, вміти швидко «відчувати» хворого й гостро усвідомлювати відповідальність за його життя. Хірургічна клініка, на його думку, навчає цьому швидше від інших. Та була ще одна, моя власна причина, чому не хотілося йти в терапевтичну клініку. Причину цю я сама вважала несерйозною, та вона все ж тайкома впливала на хід подій. Я завжди страждала від камфорного запаху, який домінував у терапевтичних клініках у мої студентські роки. А може, мені так здавалося. Я його просто боялась, як до речі, й запаху мазі Вишневського — з ним доводилось мені постійно стикатися і в хірургічній клініці (у відділенні, де я проходила субординатуру, було багато опікових хворих). Мені було незручно зізнатися в такій дивині навіть самій собі. Тільки набагато пізніше вже лікарем-гомеопатом, я зрозуміла, що це не дивина й не примха, а підвищена чутливість до смоляних запахів. Негативне ставлення до камфори мимоволі розповсюдилося й на гомеопатичний препарат з цієї речовини. Бо до того всього ще з дитячих років чула таке, буцімто камфора шкодить дії гомеопатичних ліків. І її ін’єкції при гомеопатичному лікуванні такі ж самі небажані, як вживання кави, алкогольних напоїв та прянощів. Тривалий час ця речовина не викликала в мене професійної цікавості, хоча я знала, що багато педіатрів при тривалих розладах шлунку в дітей користуються камфорою Рубіні (50%-ний розчин камфори в 95%-ному алкоголі). її вживання може викликати токсичні явища, тож у такому вигляді її не можна зараховувати до істинних гомеопатичних ліків, які в жодному випадку не повинні викликати чогось подібного. Це теж віднаджувало мене від камфори: я звикла працювати з високими розведеннями гомеог- патичних ліків. Р. Рубіні — італійський лікар-гомеопат. Він лікував своїм препаратом холерних хворих в Італії та Швейцарії в 1854—1855 рр. з великим успіхом: смертність серед його пацієнтів була в десять разів меншою порівняно з офіційно зареєстрованою в ту епідемію (4 і 42%).

Лікувати камфорою холеру пропонував ще Гане- ман у праці «Досвід нового принципу для віднаходження цілющих властивостей лікувальних речовин», що побачила світ 1796 р. Ганеман вважав камфору засобом, досить складним для вивчення: «Дія цієї речовини на здорове тіло досить загадкова, її важко визначити з тої причини, що первісна дія змінюється раптово й легко змішується з реакцією організму». У його рекомендаціях для вживання камфори є навіть сугіеречності принципового характеру. Ганеман сприймав камфору, кажучи сучасною мовою, як хіміопрепарат, вважаючи, що вона діє на збудника хвороби. «Вона (камфора.— Т. П.) більше від інших ліків здатна вбивати своїми парами нижчі організми й таким чином може швидко знищити холерну міазму, котра, очевидно, являє собою живі істоти, вбивчі для людини і недоступні нашим відчуттям». Так міркував Ганеман, хоча, треба зазначити, холерний вібріон на той час ще. rie було відкрито. Істинний же гомеопатичний препарат ніколи не виступає в ролі хіміопрепарата, він нікого не вбиває, а сприяє боротьбі самого організму з хворобою, мобілізує його захисні сили. Хоч механізм лікувальної дії камфори при холері Ганеман пояснив не з гомеопатичних позицій, все ж сама ідея лікувати нею цю хворобу виходила з принципу подібності — з порівняння клінічної картини холери й патогенезу ліків — реакції на них здорового організму. Матеріалів для такого порівняння було предосить. Камфорою як лікувальною речовиною цікавились лікарі багатьох поколінь. Одні вважали її «підігрівальним» засобом, інші — «охолоджуючим». Такі протиріччя й викликали, можливо, у деяких дослідників бажання проводити власні експерименти. 1768 р. хірург з Едінбурга В. Александер в «Експериментальних есе» опублікував результати аутоекспери- менту, що мало не коштував йому життя. Судячи з усього, ця робота була відома Ганеману. Сам Ганеман та лікарі з його оточення також ставили аналогічні експерименти. На основі тих результатів було визначено гомеопатичні показання для вживання камфори. Вони описані в IV томі «Хронічних хвороб» Гане- мана. Камфора — улюблениця А. С. Залманова, автора дуже теплої і повчальної книги «Таємнича мудрість людського організму». З часу її видання в нашу медичну практику міцно ввіишли скипидарні ванни, але думку про універсальність камфори не було підхоплено. Можливо, тому, що сама ця думка не оригінальна й запозичена у Ф. Распая, французького природодослідника, який бачив у камфорі своєрідну панацею й рекомендував уводити її в організм різними шляхами: курінням, нюханням, ковтанням, втиранням. На думку Залманова, камфора, маючи могутній вплив на периферичну систему кровообігу завдяки високій капіляроактивності, сприяє виведенню з організму шлаків (кінцеві продукти обміну або токсини, що утворюються в організмі). Основне джерело камфори — камфорний лавр. Росте він у тропіках та субтропіках. Північні країни, зацікавлені в місцевій лікувальній сировині, вели пошуки своїх камфороносних рослин. Такими виявилися ялиця (піхта) сибірська, камфорний базилік, деякі види полину. У пижмі, аїрі* розмарині також в невелика кількість камфори. У нашій країні надії покладалися на полин та камфорний базилік, бо ялиця містить не правообертову камфору, як інші камфороносні рослини, а її оптичний лівообертовий ізомер, що довгий час вважався біологічно неактивним. Та пізніші дослідження реабілітували лівообертову камфору. Камфороносні рослини перестали вирощувати, а ялиця, основне дерево Західного Сибіру, стала джерелом камфори для медичних потреб. Залманов віддавав перевагу камфорі з ялиці (чи не тому, що вона «родичка» скипидару?) Гомеопатичний препарат згідно фармакопеї готують з правообер- тової камфори — можливо, це сила традиції). Для лікаря-гомеопата, як уже мовилося, дуже важливо з’ясувати індивідуальну чутливість до факторів навколишнього середовища, особливо до тих речовин, які застосовують у гомеопатії. Такі дані часто найкоротшим шляхом ведуть до вдалого призначення ліків. Власний організм — чудове джерело спостережень. Згадавши своє неприйняття камфорного духу, я стала цікавитись, як же ставляться до нього інші люди. В юності мені здавалося, що запах камфори неприємний усім,— адже є запахи, які неприємні всім. Але тут я помилилася. Більшість опитаних пацієнтів, які добре знали той запах, відповідали: «Запах, як запах». Але не всі! «Що ви,— сказала мені одна медхічна сестра,— це ж аромат лісу. Я, коли приходжу на: роботу, одразу ж кажу: дівчата, в кого у призначеннях камфора — я буду робити». «Приємний запах»,— відповідали декотрі. «У мене од витирання обличчя камфорним спиртом з’явився набряк, сильні головні болі, а після ін’єкції почервоніння й набряк були такими, що виникла підозра на рожисте запалення». «Чудово,— думаю собі,— недарма в гомеопатії її рекомендують саме при бешисі». Цю пацієнтку гомеопатична камфора у високому розведенні вилікувала бід загострення хронічної пневмонії, нормалізувала артеріальний тиск і значно поліпшила серцеву діяльність. Щоправда, перші прийоми викликали короткочасний головний біль з відчуттям пульсації в скронях і жару в обличчі. В одних пацієнтів камфора, прописана з приводу гаймориту, синуситу, отиту, викликала тимчасовий розлад шлунку та різі в кишечнику. А в тих, хто звертався з приводу захворювання кишечника, робота шлунку одразу нормалізувалась без усілякого загострення. Вибір розведення — один з найскладніших моментів у гомеопатії. Чимало лікарів—гомеопатів минулого століття вважали, що камфору треба прописувати у великих, як вони висловлювалися, матеріальних дозах. Мій досвід цього не підтверджує. Сама я при застудах і надмірній втомі вживаю камфору у високому розведенні. Вона виявилася для мене чудовими ліками, чого й варто було чекати, враховуючи моє ставлення до її запаху. Зустрічала я і «камфорсїдів», які вживали роками камфорні порошки по кілька разів на день і запевняли мене, що не можуть без цього обійтися. Останнім часом камфору стали рідше застосовувати в клініках — її замінили сучасніші серцеві препарати. Це не тільки віяння часу, але недбстатнє знання добрих старих ліків. Гомеопати також вживають її рідше, ніж можна було б, виходячи з лікарського патогенезу. У кожної людини свої «стосунки» з багатьма речовинами (особливо це стосується рослин), і на те є свої причини. Одного разу, гуляючи берегом маленької річки з чотирирічним хлопчиком, я побачила зарості аїру. Зірвавши стебло, дала малому понюхати. «Смачно»,— сказав він, розтираючи пальчиком сік на місці розриву стебла... А я згадую, як обережно заходила в дитинстві до сільської хатини в день трійці, на зелені свята, коли долівка була встелена травами: не хотіХося наступати на лепеху (так на Україні в багатьох місцях називають аїр), її запах дурманив мене, викликав нудоту. Я вибирала місця з м’ятою і «васильками»... Тепер-то я розумію, чому: аїр — це також камфороносна рослина. І серце здригнулось від болю, І сльози жалю та печалі Упали на чаші рослин тих, Де білії птахи кричали. А в небі, в пилюці білявій, Немов сурмачі посивілі, Стояли камфорові лаври, І в мідні литаври гриміли. (Ш Заболоцький) вовчий тютюн У темних хоромах хвойного лісу дощовики ростуть пізноу до морозів. Д. 77. Зуєв итаємо у Солоухіна: «Спочатку всі гриби називаєш «вовчий тютюн», а потім, дізнавшись, що то — порхавки, будеш називати їх порхавками, а потім розберешся, що й вони бувають різні: просто порхавка, порхавка шипувата, порхавка голчаста, порхавка грушовидна, головач круглий, головач довгастий». Ці гриби називають ще циганською пудрою — їхні тонюсінькі спори темніші від пудри сорту «рашель», що для смаглявої шкіри, величають чортовою табакеркою або й ще образніше — так, що й повторювати тут не з руки. Розумітися на грибах досить складно, хоча й здається, як роздивляєшся їх десь в альбомі, що все просто й зрозуміло. Недарма літньої та осінньої пори на виїздах з великих міст стоять «грибні» стенди з поясненням, які гриби можна брати, а які — небезпечно. Як правило, порхавки на цих стендах не фігурують ні в тій, ні в іншій графі. Якось, керуючись не тими стендами, а книгами природознавців, вирішили мй назбирати молоденьких порхавок. А було їх у лісі таки рясненько, сліпу- чобілі їхні зграйки виглядали дуже привабливо. Сказано — зроблено. Повний кошик легеньких кульок привезли ми додому. Не відкладаючи в довгу шухляду, приступили до роботи — стали їх чистити. Але тут її втрутилася каша старенька нянечка, оголосивши, що ми привезли бозна-що, й категорично повстала проти споживання таких підозрілих грибів — і на гриби не схожих! Сповнені ентузіазму, ми настоювали на своєму, тим більше, що не могли вважати її великим знавцем грибів,— окрім білих, вона взагалі ніяких інших грибів не визнавала. Тоді, зовсім несподівано для нас, вона сама взялася їх готувати, а нам порадила знайти якесь інше заняття. Готувала вона ті гриби досить довго. Нарешті поставила страву на стіл: «Можете їсти — я вже їх скуштувала, і нічого зі мною не сталося...». Ось чому вони так довго готувалися! Катерина Олексіївна на собі випробувала, чи, бува, гриби не отруйні... Порхавки здалися тоді смачнішими од усіх можливих грибів на світі. Вони мали витончений смак, нагадували омлет із незрівнянним грибним ароматом. У науці порхавкам не поталанило, хоча про використання їх у народній медицині відомо давно — з XVI ст. .Та склад їх досі дуже мало досліджений. Це тим більше дивно, що багато з тих грибів фігурують як лікарська сировина — наприклад, головня кукурудзяна, ріжки чи плісняві грибки. У 30-і роки нашого століття німецький дослідник Шайдле провів низку дослідів на тваринах. Він встано? вив, що порхавка — Воvista має в собі отруту, яка розширює судини, а підшкірні ін’єкції витяжок з різних видів цих грибів викликають ядуху, крововиливи в підшкірну клітковину, м’язи, слизові оболонки та нирки. У щурів їжа з тих грибів викликала збільшення матки. Але саму діючу речовину виділити не вдалося. Враховуючи, що гомеопатичні препарати з порхавки, головні та ріжків часто прописують при маткових Кровотечах, я з особливим інтересом прочитала інформацію про трюфелі у восьмому номері журналу «Химия и жизнь» за 1983 р. Там повідомлялося, що в цих грибах виявлено речовини, що являють собою стероїдний статевий гормон — аналог того, який синтезується в людському організмі. Порхавка і трюфелі — гриби, що значно різняться між собою, і все- таки вони поєднані в групу організмів, які посідають осібне місце в системі органічного світу — між тваринами і рослинами. Гомеопатичний препарат бовіста готують із спор далеко не гомеопатичного розміру гриба — порхавки гігантської — Ьусорегсіоп Ьоуізіа. Серед них трапляються велетні діаметром 50 см, масою до 9 кг. Тіло їхнє — мов к}гля, а ніжки практично немає — тільки невеликий конус, що сидить на підземній грибниці. їстівними ці гриби бувають тільки молоденькими — поки вміст кулі не почне набувати жовтуватого, а пізніш бурого забарвлення. Цей бурий вміст тіла гриба і є найприкметніша його частина — спори, що легкою хмаркою вилітають із отвору, що утворюється в час дозрівання на «маківці» кулі. Сприяють цьому і вітер, і звірі, а в близьких до житла лісах — люди: кожен, знаючи властивість порхавки, так і дивиться, щоб наступити на неї ногою, притиснути пальцем. Якось одна дуже стривожена мама привела до мене свого восьмирічного сина, який був у мене під медичним наглядом. У хлопчика на великому та вказівному пальцях правої руки червоніло дві плями, схожі на сліди від опіків. Мати була впевнена, що нічого гарячого син не хапав. Ми з нею проаналізували попередній день — неділю. Справа була простісінька: сім’я їздила на вихідний до лісу, малий «стріляв» порхавками, й сліди на пальцях залишились там, де він торкався дозрілого гриба. А мені стало очевидним, що малі дози бовісти мають допомогти малому «мисливцеві». Так воно й сталося. Хлопчик позбавився ексудативного діатезу, а заодно й невротичних реакцій, що помітко заважали йому в шкільному житті. Цей випадок вживання ліків з «вовчого тютюну» не дуже типовий.' Частіше лікарі-гомеопати прописують їх при екземі, алергічних дерматитах, локалізованих на тильному боці кисті утвореннях тріщин, кірках на фоні значного набряку. Один пацієнт, намагаючись якомога точніше описати стан своїх рук у період загострення хвороби, сказав, що його пальці схожі тоді на товсті сосиски. Досить влучне порівняння! Хворі, які чутливо реагують на спори дощовика, схильні до загальних набряків, венозного застою, пасивних кровотеч, особливо маткових та носових. Уранці після сну на їхніх обличчях часто видно відбитки складок постільної білизни; ножиці, ручки сумок, ремінці, пояси так само залишають сліди на їхньому тілі. Крім шкірних захворювань, препарат бовіста лікує порушення ендокринної сфери, хворобливі явища, пов’язані з застоєм у венозних капілярах,— серцеві та головні болі, парестезії, наслідки отруєння чадним газом.

Цей препарат є також кровоспинним засобом, він добре заживляє рани. Якось під час відпустки доля закинула нашу невелику компанію в маленьке гірське селище Алтаю — Улаган. Регулярного руху транспорту в той час там не було — райцентр перемістили в розташований ближче до гірничодобувної промисловості Акташ. Ми залишилися чекати оказії. Працівники місцевої бібліотеки впустили нас до підсобної кімнати, де виявилася чудова піч з плитою. Ми як слід зігрілися з дороги й дуже смачно пообідали смаженими печерицями, назбираними тут-таки, на подвір’ї, незважаючи на твердження алтайців, що їстівні гриби у них не ростуть. То була така величезна, майже правильної округлої форми розетка згуртованих докупи грибів, що ми не відразу наважилися їх зрізати — до того вони були гарні. Тож поняття про їстівні гриби в різних місцях різне. Румунська кухонна книжка, наприклад, пише про страви з молодих порхавок як про звичайнісіньку їжу. БОРЕЦЬ - ШОЛОМ ЮПІТЕРА Отрута жовтецевих не настільки страшна, як про неї думають. У. Джерард орець — російська ботанічна назва аконіту — Aconitum, рослини з родини жовтецевих — Ranunculaceae. Я виросла в сім’ї лікаря-гомеопата і з раннього дитинства знаю, що аконіт — гомеопатичні ліки, які найчастіше прописують при простуді, грипі. З цією назвою у мене пов’язані позитивні емоції,, а назва «борець» здалася мені чомусь жорсткою і дещо здивувала. Але сталося це значно пізніше, коли я сама стала лікарем-гомеопатом і захопилась ідеєю дошукуватись до суті речей, особливо лікарських засобів, які використовуються в гомеопатичній фармації. Виявилось, що аконіт має багато назв, і більшість з них відлякує: вовкобій, козяча смерть, чорний корінь, чорне зілля, каска, голубим залізний капелюх. Є, щоправда, й інші: конячка, туфелька, капюшон. За Теофрастом, назва «аконіт» походить від міста Аконе, передмістя якого вважалось батьківщиною одного з видів цієї рослини. Згідно з міфом, Геракл вивів Цербера, сторожового пса підземного царства, якраз біля цього міста. ...вивів-таки з-під землі. Тоді Кербер у люті скаженій Гавкотом тричі повітря прозоре довкіл колихнувши, Тричі блідавою піною бризнув на поле зелене. Піна, гадають, коріння пустила; черпнувши врожайних Соків тієї землі, набула смертоносної сили. Пнеться й по> схилах те зілля цупке, живуче, яке аконітом Назване серед селян... Так описує цю подію в «Метаморфозах» Овідій. Аконіт — багатолітня рослина, всього бідомо близько 300 видів, понад 60 —- на території Радянського Союзу. Всі вони отруйні, хоча ступінь отруйності у різних видів не однаковий. До їх складу входять курареподібні алкалоїди, основним з яких є аконітин, виділений 1838 р. німецькими токсикологами Ґейгером і Гіессе. В Гімалаях із аконіту готували стрільну отруту. В античному світі його, як і цикуту, використовували для страти. Діоскорид писав про токсичність аконіту для скорпіона. Мабуть, цей приклад здавався особливо вражаючим: гинув навіть сам скорпіон — володар смертельної отрути! Про те ж саме йдеться в фармакогнозії Біруні: «...це трава, що вбиває собак, барсів, свиней, вовків, якщо покласти її в їжу. Дехто вважає, що якщо наблизити її до скорпіона, то вона ослаблює його». А. П. Чехов описав отруєння на Сахаліні людей, які вживали печінку свиней, що отруїлися борцем. З часом було встановлено, що не для всіх видів тварин аконіт отруйний: ізюбри, плямисті олені, косулі можуть поїдати його безкарно. Коні — лише у вигляді сіна, свіжий аконіт для них небезпечний. «Жоден кінь навіть не підійде до тих синіх квітів, що Вас так тішать»,— сказав мені наш супутник під час переходу через один з алтайських перевалів, не поділяючи мого захоплення цією рослиною. Він не був лікарем-гомеопатом і не міг зрозуміти, що бачити живий аконіт у природному для нього середовищі для мене — видовище чарівне.

Дізнавшись, що в сухому вигляді аконіт нетоксичний, я подумала про те, наскільки мав рацію Гане- ман, який настоював на виготовленні гомеопатичних ліків зі свіжих рослин. Деякі лікарі-гомеопати вважають, що аконіт особливо ефективний у високогірних районах. Рослина гір — для горян. Ще в минулому столітті писали, що властивості рослини залежать від місця, де вона росте. Це підтверджується й сучасними дослідами. Хвороби або схильність до певних хвороб також залежать від місця проживання. Аконіт — улюблена лікарська рослина східної медицини. Його широко використовували індійські лікарі, які «лікують отрутами». В Китаї й Тібеті аконіт називали «цар-травою», дуже цінували його лікарські властивості. Але, знаючи його високу токсичність, піддавали довгій обробці перед вживанням. Середньовічна Європа розглядала аконіт тільки як отруту. Багато травників, вважаючи його найотруйні- шою з рослин, навіть застерігали від вживання цієї трави. Перші спроби використати аконіт з лікувальною метою відносять до XVIII ст. Ним намагались лікувати переміжну пропасницю, очні хвороби і навіть проказу (лепру). А. Галлер рекомендував його при гарячкових станах, що супроводжуються висипами,— це нагадує певною мірою гомеопатичні показання до вживання аконіту при гострих захворюваннях. К. В. Гуфеланд вважав його корисним при невралгії, подагрі та епілепсії. У XIX ст. коло використання аконіту поширюється на .шкірні та злоякісні захворювання, крововиливи й пневмонії. Можна припуститися думки, що досить часті й добре описані випадки отруєння аконітом сприяли тому, що на нього звернули увагу лікарі, які володіли мистецтвом вживання малих доз,— адже саме їх цікавили засоби, що викликали в організмі хворобливі зрушення, схожі з відомими хворобами. А картина отруєння аконітом справді нагадує судинні кризи, інфекційні хвороби. Клінічна картина отруєння розкрила загальний характер дії аконіту, а деталі його впливу на організм було, з’ясовано в багатьох дослідженнях, проведених лікарями-гомеопатами з неток- сичними дозами, — так було встановлено його специфічну фармакодинаміку. Гомеопатичний препарат готують із збірного виду — Aconitum napellus, представленого кількома видами, що водяться в горах Європи. Аконіт швидко й міцно ввійшов у гомеопатичну практику, викликаючи захоплені відгуки лікарів. Відомий англійський гомеопат Р. Юз писав, що якби гомеопатія не зробила нічого для терапії, окрім розкриття властивостей аконіту, то й тоді вона могла б бути задоволеною. У малих дозах він виявився ефективним при гострих, що швидко розвиваються, хворобах з вираженим судинним компонентом: інфекційних захворюваннях, кропивницях, ларинго- й бронхоспазмах, гіпертонічних кризах, стенокардії, що супроводжуються тривогою, страхом. З накопиченням досвіду в характеристиці його дії з’явилась і більш детальна симптоматика. Наприклад: загострення стенокардичних болів у холодні зоряні ночі або погане самопочуття під час північно-східного вітру. Наявність таких симптомів дозволяє лікареві з великою впевненістю призначити ті чи інші ліки. Французький гомеопат Л. Сімон писав: «Клініка показала, що аконіт особливо діє при стражданнях, які викликаються переляком чи сильним моральним потрясінням» (тобто обставинами, котрі ми тепер визначаємо коротким, як постріл, словом — стрес). Найчутливішими до аконіту виявилися люди рухливі, неспокійні, які легко піддаються фобіям і починають хворіти у вечірні години. Хрономедицина, що розвивається, підтверджує реальну цінність для клініки деталей такого роду. У радянську фармакопею було внесено два види аконіту — каракольський (А. кагакоіісиш) та джун- гарський (А. Боо^агісит). Настойка аконіту входить також до складу препаратів ангіноль та акофіт, запропонованих радянським лікарем М. І. Лещенком. Азотнокислий аконіт використовують для електрофорезу. До французької гомеопатичної фармакопеї, крім аконіту, входять аконітин, аконітинова кислота та азотнокислий аконітин. На Далекому Сході спиртовий настій аконіту, виготовлений у домашніх умовах,— досить поширений обезболюючий зовнішній засіб, що застосовується при ревматизмі, невралгічних та м’язових болях. При випадковому прийомі всередину бувають тяжкі отруєння з колаптоїдним станом. Так що недаремно аконіт — борець: він діє разюче і як отрута, і як ліки. _-е засіб гомеопатичної швидкої допомоги. Один з перших російських лікарів, що відчув дію розріджених, як говорили в той час, гомеопатичних ліків, В. І. Даль зупинив аконітом приступ крупу у свого сина. В «аконітних» випадках так само швидко можна ліквідувати серцевий біль, кропивні висипи, приступи шкірної сверблячки. Аконіт — дуже гарна рослина, деякі її види розводять як декоративні. Є серед них і в’юнкі. Проходячи якось на ркнку тим рядом, де продають квіти, я почула пропозицію купити туйку. Я зупинилася, щоб глянути, яка ж вона, але розглядати практично не було чого. Сухуватий корінець з кількома коротко обрізаними стебельцями. Іншої назви рослини власниця коріння не знала, вона лише запевняла, що він дуже прикрасить мій сад. Цікавість узяла гору, я придбала корінець, і, на мою радість, з нього виріс кущик аконіту з синіми квітами. Таким був сюрприз долі. Покопавшись у фітотерапевтичних посібниках, я знайшла серед інших карпатських назв акоціту й такі, як тоя звичайна, тоя полонинська, тоядь. Тоя легко трансформувалась у зрозумілішу для центральної України «туйку». Так, сховавшись за незрозумілу назву, аконіт пробрався до мого .саду.

ЛИХОДІЙ У БАГРЯНЦІ

Та червоний мухомор не переплутаеш пі на мить з жодним грибом — ані здаля, ані зблизька. В. Солоухін різь землю пройшов, червону шапочку знайшов...». У цій загадці мають на думці, мабуть, красноголовця. Однак є ще й інші гриби з червоними «капелюхами»: кілька видів сироїжок, лісовий красень мухомор. Його всі знають, та більшість людей виявляють якийсь майже інстинктивний страх, зустрівшися з ним у лісі. Недарма Д. П. Зуєв назвав його лиходієм у багрянці. В естетів мухомор викликає радість, у людей практичних — прикрість, що він не їстівний.

~ v я завжди дивлюсь на мухомор з захопленням та вдячністю: адже він позбавляє людей від страждань. Гомеопатичний препарат агарикус готують із свіжого плодового тіла гриба мухомора червоного — Amanita muscaria, що належить до родини амані- тових — Amanita. Він порятував мене від наслідків обмороження рук і ніг, що трапилось у воєнні роки та зробило мої пальці дуже чутливими до холоду: з настанням зими вони робились пекучими сардельками. Щоправда, таке тепле ставлення до мухоморів з’явилося в мене пізніше, бо, вживаючи в юному віці прописаний батьком агарикус, я не підозрібвала, що ліки приготовлені з цього отруйного гриба. Нині захоплююсь результатами від вживання мухоморного препарату вже у моїх пацієнтів. Він допомагає у випадку різних тиків, хореї, гіпертонічної хвороби, неврозоподібних станів, алергозів. Якось мені пощастило досить швидко зняти гіпертонічний криз. Приятелька подзвонила і з тривогою повідомила, що у її матері значно «підскочив» артеріальний тиск, що вони вжили заходів, які в такій ситуації давали раніш добрі наслідки, але стан матері й далі непокоїть її. Я попросила дати хворій трубку і замість звичної повільної, навіть трохи сором’язливої мови почула збуджений голос, що переривався не зовсім доречним у такому випадку голосним сміхом. Той сміх нагадав мені деяких дітей, котрі при гостях поводяться збуджено, прагнуть стати центром загальної уваги. їм дуже допомагав агарикус — його вживають саме тоді, коли є такий «дивний» симптом: недоречна, пустотлива поведінка. Агарикус, на щастя, був у домашній аптечці моєї приятельки — ліки швидко проявили свою благотворну дію. А я була щаслива, що мені прийшла на пам’ять ця асоціація з дітьми, й ще раз оцінила досвід тих лікарів-гомеопатів, які віддавали належне так званим рідкісним симптомам. Вони не так уже й часто трапляються в практиці, та дуже точно і швидко допомагають вибрати потрібний засіб. Одним із любителів рідкісних симптомів був професор фармакології Філадельфійського гомеопатичного інституту Г. Гернзі. Мій батько, лікар-гомео- пат з обширною практикою, теж завжди вчить звертати особливу увагу на подібні симптоми, дивитись на них, як на коштовності. У нього в запасі завжди є дивовижні приклади для ілюстрації моментальних вдалих призначень ліків, коли він використовував рідкісні симптоми. У гомеопатичну практику препарат агарикус увів Ганеман — він описав його дію ще в 30-ті роки XIX ст. в одному з розділів «Хронічних хвороб». 1863 р. в Австрії під керівництвом Златоровича було проведено повторне дослідження дії цієї лікарської речовини. А через шість років Шмідеберг і Коппе виділили з мухомора мускарин. Його стали вважати головною отрутою гриба, але потім це не підтвердилось: картини отруєння цілим мухомором і мускарином суттєво відрізнялися. У 70-ті роки нашого століття токсикологію мухомора вивчали в Швейцарії, Англії, Японії. Було виділено ще два токсини: іботенову кислоту та мусцимол. Останній стали вважати основною отруйною речовиною гриба, хоч, як гадають учені, картину психогенної дії червоного мухомора поки що до кінця не з’ясовано. Мабуть, лікарі-гомеопати ще в боргу перед препаратом із мухомора, використовуючи далеко не пов- ною мірою його лікувальні властивості. Варто подумати про можливість його застосування при поліневритах та поліартритах з вираженим больовим синдромом, хворобах печінки та нирок, деяких формах алкоголізму. Ми говоримо безапеляційно: мухомор отруйний,— відштовхуючись від себе, від людського організму. В. Солоухін у «Третьому полюванні» пише: «Для нас, звичайно, мухомор отруйний, та час уже нам перестати міряти природу по собі». З цим можна повністю погодитись. Однак якщо цікавитись речовинами з точку зору їх придатності для лікування людей, то така мірка буває просто необхідна — щоб уникнути можливих помилок. Екстраполяція одержаних у дослідах на тваринах результатів на людину не завжди може правильно зорієнтувати фармакологів — через різну чутливість та способи знешкодження тієї чи іншої речовини у людини та тварин. Деякі вчені, приміром, вибрали гризунів, здебільшого щурів, моделлю для з’ясування метаболізму етанолу в людини. А потім з’ясувалося, що деякі оптимістичні прогнози, зроблені на підставі їхніх експериментів, зовсім не підтвердились: знешкодження алкоголю в цих тварин та людини різні в якісному та кількісному плані. Експерименти на тваринах можуть служити лише передумовою для з’ясування можливої дії на людину.

Отак і з мухомором. Тижневик «Неделя» та журнал «Химия и жизнь» писали про те, що мухомори є лікувальними для лосів, і закликали грибників не нищити їх, наче вороже військо, не топтати ногами, не збивати палицями. Письменник М. І. Сладков знаходив у білок серед їхніх грибних запасів і мухомори... Навряд чи білки — погані біологи: мабуть, вони знають, що роблять. Найчутливіші до грибної отрути діти, старі та люди з серцевими й нирковими хворобами. Одурманюючу дію мухомора використовували шамани саамських племен — вони перед своїм ритуалом пили вариво з мухоморів. Воно викликало особливе збудження, людина ставала, як зараз прийнято говорити, неадекватно веселою, відчувала приплив психічних та фізичних сил, впадала в екстаз, починала смикатись, у неї паморочилась голова — аж до втрати свідомості. Одним словом, в неї «вселявся біс». Г. Ма- даус, автор фундаментального посібника з лікарських речовин рослинного походження, повідомляє, що навіть сеча суб’єктів, котрі вживали мухоморну настойку, має таку ж саму оглушливу дію на організм, навіть профільтрЬвана через нирки чотирьох людей, що послідовно пили цю біологічну рідину. Гриби досить часто вживають у народній медицині, хоч більшість посібників з фітотерапії нічого на цю тему не повідомляють. Чи тому, що гриби дещо «двозначні» рослини (вони мають у своїй фізіології натяк на тваринний світ), чи через токсичність, часом велику, скажімо, у мохомора чи блідої поганки. Гомеопатія тут в осібному становищі — вона оперує малими дозами лікарських речовин і не вносить ризику в терапію, а її препарати завжди готують лише в аптеках, що забезпечує точну стандартизацію ліків. До ре^чі, гомеопатія використовує для зцілення навіть бліду поганку. її назва — аманіта паліда — звучить як екзотичне ім’я естрадної зірки. Парацельс вважав мухомор профілактичним засобом проти туберкульозу й діабету. Він та інші автори рекомендували ті ж самі ліки при злоякісних наривах, скрофульозі, ревматизмі та багатьох інших недугах. Дуже популярні були натирання на основі мухомора. В 1960 р. фахівці з Ташкента запропонували 10 %-ну мухоморну мазь для лікування променевих дерматитів. Кількість шкідливих факторів у навколишньому .середовищі, на жаль, з розвитком науково-технічного прогресу збільшується, зокрема загроза променевих уражень. Отож про ташкентський досвід треба поміркувати, особливо лікарям-гомеопатам — в їх арсеналі є препарат з мухомора для внутрішнього застосування. Про їстівність червоного мухомора ніхто навіть з ревних грибників не повідомляє. Хоч його родич, пантерний мухомор — Amanita pantherina — після очищення «капелюшка» од шкірочки з наростами та старанної теплової обробки можна вживати. Кажуть, що на смак вони нагадують грудинку курчати або відвареного кальмара. Але це не з мого власного досвіду. Є ще й інші їстівні види мухоморів: сіро- рожевий — A. rubescens та цезарський гриб — A. caesaria. Тут корзинки скрип, А червоних — тьма! Тут відерця дзвін. Онде ще і ще... Там, де білий гриб,— Та врожай такий — То й землі уклін. Тільки білим честь. (В. брмаков)

РОМАШКИ

Ти — жінка, ти є книга поміж книг, Ти — златослов, що згорнутий сувоєм; В його рядках слова і думи — роєм, В його листах — шал віршів запальних. В. Брюсов наш час, коли емансипація стала надбанням величезної кількості жінок, стає зрозумілим, що вона виправдана далеко не в усіх випадках життя. Біологічні відмінності слабкої та сильної статі відіграють значну роль у повноцінному й щасливому житті обох половин роду людського. ї в діагностиці хвороб та їх лікуванні — також. Маю на увазі не гормональне лікування, де специфіка очевидна, а лікування хворобливих станів, властивих усім людям — як жінкам, так і чоловікам. У гомеопатії існує неписаний розподіл ліків на «чоловічі» й «жіночі», хоча це не означає, що «жіночі» ліки ніколи не пропишуть чоловікові, і навпаки. Препарат з ромашки лікарської — Matricaria chamomilla — чи не «кайжіночіші» гомеопатичні ліки. Мабуть, цю особливість ромашки помітили давно. «Матрикаріа» походить від латинського «mater» — мати. Гомеопатичний препарат назвали родовим ім’ям рослини — хамомілла. Дітям вона так само підходить, і це природно, оскільки в перші роки життя дитини її зв’язок з матір’ю — найміцніший з усіх можливих і послаблюється тільки напочатку чи й на час завершення пубертатного періоду. Педіатри добре знають, який величезний вплив не менш як до 16 років справляє організм жінки на дитину. Недарма чимало педагогів відзначали, що тепло матері особливо необхідне людині до десятирічного віку. У гомеопатії ромашка — передусім заспокійливі ліки, і вживають її в тих випадках, коли маємо справу з крайньою дратівливістю: людина без причини гнівається, мучиться безсонням, капризує. «Хамоміль- ні» пацієнти не терплять болю — вони голосно скаржаться, стогнуть, бігають по кімнаті. Діти розкидають іграшки, злостяться, плачуть, хочуть, щоб їх носили на руках. Вживають ці ліки й при захворюваннях, що супроводжуються гарячковим станом, з ознобом та гарячим потом, яскравим почервонінням однієї щоки. Це може бути при грипі, бронхітах, гострих колітах або коли в дитини важко прорізуються зуби. Такі діти видаються невихованими, але це не завжди так. Ромашка може бути також корисною при судомі, бронхоспазмі, спастичних болях у животі. Р. Юз писав, що ця скромна і звичайна рослина рано привернула увагу Ганемана. Засновник гомеопатії з’ясував дію ромашки на практично здорових людей і описав показання до її використання в одній із статей 1805 р. Інтерес Ганемана до ромашки цілком закономірний — адже це випробуваний часом фітотерапевтичний засіб. Усі знають, що ромашка аптечна — лікарська рослина. Та більшість із нас при слові «ромашка» згадує велику, ефектну білу квітку із сонячно-жовтим осередком та білими пелюстками, на яких, відриваючи їх, ворожать: любить — не любить... Мабуть, і Андрій Вознесенський писав ці рядки не про лікарську ромашку: «На ромашках роса, Як в буддійських піалах». Мова тут, очевидячки, про королицю звичайну — Leucanthemum vulgare Lam. А ось Е. Межелай- тіс має, очевидно, на увазі скромнішу, саме лікарську ромашку: : и з’явилась З ромашковим дивом жовтуватим, Сонячний подарувала атом. Я гадаю так тому, що в королиці перш за все впадають в око білі красиві пелюстки, і від того вся квітка здається білою, а ромашка лікарська саме жовтувата завдяки жовтій серединці. Це однолітня рослина з гіллястим стеблом та численними зібраними в кошик квітами, що складаються з жовтого випуклого денця та віночка дрібних білих пелюсток. Ворожити на них можуть хіба що гномики. Ромашку лікарську називають ще обідраною — Matricaria reculita. Інша лікарська ромашка взагалі не має білих пелюсток. Це ромашка безпелюсткова, або пахуча — Matricaria suaveolens. Вона іноземка, що оселилася в наших краях наприкінці минулого століття. Ростуть ці квіти по кілька разом чи невеликими заростями у дворах, на вулицях, обабіч доріг, поміж посівами, а також культивуються як лікарські рослини. Всі згадані ромашки належать до родини складноцвітих — Asteraceae (але до різних видів). Ромашки — дуже пахучі квіти, тому їх використовують як дезодоранти, і не лише в косметиці, але також і в кулінарії. Далматська — Pyrethrum сіпе- rariifolium, персидська — P. roseum та кавказька — P. coccineum ромашки — інсектицидні рослини. Фармакологічна дія ромашки лікарської досить різноманітна: протизапальна, кровоспинна, антисептична, болезаспокійлива, протисудомна, потогінна. Токсичну дозу не встановлено, хоч у осіб з підвищеною чутливістю, вважають сучасні фармакологи, вона може викликати головний біль і загальну слабість. У практиці мого знайомого, лікаря-психотерапев- та, був цікавий випадок. До нього по допомогу звернулась молода жінка. Скаржилася на підвищену знервованість, нестабільність настрою, поганий сон. Вона раптово, ні сіло ні впало, починає гніватися, присікуватись; а то зненацька з’являється почуття гіркої образи — і все це, як вона сама зізналася в спокійні хвилини, без будь-яких причин. Характер симптомів та риси істеричності в поведінці були явно «хамоміль- ними», і лікар вирішив прописати гомеопатичний препарат з ромашки. Та помітивши золотавий відтінок волосся пацієнтки, вирішив з’ясувати, чи не користується вона цією рослиною для миття голови. «Так,— відповіла жінка,— я постійно вже багато років мию голову відваром ромашки». Щоб допомогти хворій, виписувати рецепт не було потреби — лікар просто порадив їй відмовитися від миття голови тим відваром. Для цієї жінки навіть зовсім незначна доза виявилася токсичною. А якби лікар не знав гомеопатичної характеристики хамомілли, мабуть, довго довелося б хворій шукати заспокійливих ліків, а шкідливий фактор продовжував би своє діло. У дитинстві мені здавалося, що всім білявим дівчатам миють голову відваром ромашки. Мені також мили — як же інакше. А опісля заплітали волосся в десятки тоненьких кісок — щоб воно було хвилясте. І пахла тоді голова нуднуватим ароматом прянощів. Тепер усе простіше: маємо в продажу шампунь «Ромашка» з повідомленням на флаконі про його універсальність, здатність надати волоссю свіжий вигляд, а шкірі приємний аромат. Чи шампунь «Бебе» з екстрактом ромашки (не подразнює очі та ніжну чутливу дитячу шкіру)... Ромашка лікарська містить хамазулен, органічні кислоти, серед них нікотинову та саліцилову, кумарини, каротин, цукор, деякі глікозиди. Основні лікувальні властивості рослини приписують хамазулену. Потомствений фітотерапевт Н. Г. Ковальова пише: «Хамазулен та його синтетичні аналоги застосовують при лікуванні бронхіальної астми, ревматизму, алергічних гастритів та колітів, екзем, опіків рентгенівськими променями та інших хвороб». Болгарські вчені довели позитивну дію хамазулену при багатьох запаленнях, особливо тих, що виникають внаслідок опромінення, а також при променевих ураженнях. Стародавні автори призначали ромашкові ліки при епілепсії, злоякісних наривах, застарілих виразках, ревматизмі, жіночих хворобах. Велике значення надавали ромашці північні народи — адже вона така схожа на сонце! її вважали особливо помічною тоді, коли зривали квітку на Іванів день. До речі, сучасні заготівельники не враховують з різних причин таких тонкощів. Та хтозна, чи не таїть у собі строге дотримання часу збирання лікарських рослин глибокого змісту. Адже ми знаємо,, наприклад, про великий вплив на рослини складу грунтів. Використовуючи вибірність місцезростання й особливості росту, геологам удалося виділити десятки рослин-індикаторів, що вказують на залягання корисних копалин. У народі, безперечно, знали про це давно, але часто дані зберігались у вигляді казок та легенд, на які представники науки не завжди схильні звертати увагу як на джерело інформації. Мені дуже подобається висловлювання радянського вченого-фізіолога П. В. Симонова в його статті «Передісторія душі»: «Версія про те, що наука йде за мистецтвом як щось вище та розвинутіше у порівнянні з художнім освоєнням дійсності, не має жодних підстай» (Наука и жизнь.—1984, —№ 2). Художнє освоєння дійсності буває надзвичайно цінним та вірогідним. У вірші А. Григор’єва я, наприклад, бачу чудовий опис «хамомільної» жінки: І загадковість зоряна, І льодяна гординя,— То пристрасть невпокорена, То сонячна дитинність. То раптом сонце бризкає Із-під ласкавих брів, То холодом пронизує їдких, колючих слів. КЛОПОГІН Віднині найкоштовніше в людині — мозок — перетворено в лабораторний зал. Як циклотроц, гуде він. По його переплетених трубах мчить думка... Е. Межелайтіс ослина з такою малосимпатич- ною назвою належить до родини жовтецевих — Ranunculaceae. Латинська її назва — циміцифу- га (Cimicifuga L.) — походить від латинських «цімекс» (клоп) та «фуга» (втеча). Називають рослину так тому, що її уникають рослиноїдні клопи, що псують нам апетит, передаючи свій вельми неприємний запах багатьом ягодам. рьотанік моррісон, що описав цю рослину в XVII ст., назвав її христофорофою травою — Chri- stophoriana canadensis, але ця назва не прижилася. За класифікацією К. Ліннея, рослина називається «актеа рацемоза». Квіти її зібрані в гроно, як у винограду. Рацемоза означає «подібна до виноградного грона». Тож існують дві назви по-латині: цимі- цифуга та актеа рацемоза. Гомеопатичні препарати так і зберігають ті найменування. Кому яке до вподоби. У медицині використовують кілька видів рослини. Клопогін грононосний — Cimicifuga racemosa, з якого готують гомеопатичний препарат,— рослина північноамериканського походження. У народній медицині це були ліки від зміїних ужалень та для полегшення пологів. Довгий час в Америці та Англії то був специфічний засіб од ревматизму й хореї. Рослині приписували також дигіталісоподібну дію. Для потреб гомеопатії її вивчали американські лікарі Т. Ф. Аллен, К. Гемпель та Е. Гейль. Детальна характеристика ліків дана в «Енциклопедії» Т. Ф. Аллена. У моїй практиці траплялося чимало випадків, коли ліки з клопогону були досить помічними. Про один такий випадок хочу розповісти. Хлопчик трьох- чотирьох років з вираженим системним алергозом з’їв непридатну для нього їжу і в тяжкому стані потрапив до відділу реанімації. У нього були болі в животі, рвота, висока температура, втрата свідомості, корчі. Його виходили, та пізніше, вже удома, у нього почалося сильне збудження з слуховими та зоровими галюцинаціями, він не міг заснути, відмовлявся від їжі. Звичайні заспокійливі ліки не можна було давати через алергічний фон, і мати звернулася до гомеопатів. Дитині послідовно давали аконіт, вератрум аль- бум, беладонну, гіосціамус без жодного ефекту. Він метався по квартирі, заглядав у всі закутки, де йому ввижалися різні жахи, вимагав, щоб з ним ішли погуляти, хоча був пізній вечір і вже стемніло. Ци- міцифуга одразу змінила поведінку хлопчика, він перестав бігати, задавати тривожні запитання, а незабаром ліг і спокійно заснув. Мати не вірила своїм очам. Вранці, коли дитина прокинулась, вона відразу ж попросила дати ті ліки, які мати давала йому ввечері, перед сном: «Дай мені фугу, інших ліків я не хочу». Важко сказати, як орієнтувався малий, та навіть коробочку з циміцифугою він зумів відшукати самостійно серед інших ліків, так само упакованих. Мабуть, його зосереджене на той час сприйняття зафіксувало й розмову матері з лікарем, і особливості коробочки з крупинками, які його вгамували. Зміна в самопочутті дитини настала дуже швидко, як кажуть медики, «на вістрі голки». Така дія гомеопатичних ліків не є чимось винятковим — у гострих випадках це буває досить часто. Думка, начебто дія наших ліків досить повільна і що вони в гострих випадках непридатні, помилкова. Хоча причини виникнення її зрозумілі: більшість наших пацієнтів — з великим стажем захворювання. У таких випадках, ясна річ, чекати миттєвого ефекту не варто, для цього потрібен певний час, тривалість якого залежить від реактивності хворого, характеру і давності хвороби, вдалого добору ліків. Однак «натяки» на те, що препарат підібрано правильно, можна помітити у більшості випадків досить швидко. Тут грає роль і досвід лікаря, і спостережливість пацієнта. Часом однією з перших відчутних ознак дії препарату є загострення від ліків, виражене чи то в посиленні симптомів хвороби, чи у появі якихось хворобливих явищ, що були у пацієнта раніше. Перший варіант загострення від ліків пацієнти здебільшого розцінюють правильно й чекають позитивного ефекту. Другий варіант викликає тривогу — хворий думає, що ліки викликають алергію, і часто, не порадившися з лікарем, виходячи з власного досвіду «спілкування» з негомеопатичними ліками, перестає лікуватись. А це досить прикро, бо загострення від ліків у гомеопатії в будь-якому варіанті — прогностично сприятлива ознака. У мене були пацієнти, в котрих перші вживання камфори чи карбо вегетабіліс викликали болі в кишечнику та послаблення шлунку, арсенікум і рус — сверблячі шкірні висипи, антимоніум тартарикум — нудоту. Але всі ці явища були короткочасні, а лікування в кінцевому наслідку — успішним. Дуже важливо, щоб люди, які у нас лікуються, знали, що гомеопатичні ліки не викликають алергічних явищ. І загострення трапляються далеко не завжди, поліпшення може бути без болісної реакції організму на препарат. Іншою ознакою, що вказує на правильність добору ліків, може бути зміна характеру скарг пацієнта чи зникнення будь-якого болісного явища, на яке пацієнт не звертав уваги як на другорядне.

Циміцифуга — здебільшого «нервові» ліки. Вона буває особливо корисною у випадках, коли захворювання пов’язане з гормональними порушеннями. В основному це ураження статевих органів, щитовидної та підшлункової залоз. Для призначення препарату дуже важливий такий симптом, як гостре відчуття голоду чи погіршення самопочуття натщесерце. Вважають, що гостре відчуття голоду притаманне сильній половині роду людського і що саме гнів чоловіка необхідно пом’якшувати вчасно поданою їжею. Його треба погодувати перед тим, як затівати з ним будь-яку серйозну розмову, шлях до серця чоловіка, мовляв, лежить через шлунок. З позицій лікаря-гомео- пата я не можу цього підтвердити. Циміцифугу частіше прописують жінкам. Навіть «найефірніші» істоти, які, здається, взагалі нічого не споживають, часто бувають запальні, нетерплячі, несправедливі, коли голодні. їх також потрібно вчасно годувати. Діти часто теж мають поганий настрій, коли голодні, хоча самі не можуть визначити причини своєї вередливості. Сліпа любов та благополучне життя призвели до того, що у багатьох дітей, яких примушують їсти, виробився негативний рефлекс на їжу. Ось так і утворюється замкнене коло. Це особливо часто трапляється в сім’ях, де багато дорослих та мало дітей. Лікує циміцифуга й гострі м’язові та невралгічну болі, деякі психічні порушення, наслідки алкоголізму. У мене немає досвіду вживання цих ліків в акушерстві, та американські колеги тих часів, коли гомеопатичне лікування в їхній країні було досить розповсюдженим, характеризували препарат як чудовий допоміжний засіб при пологах. Можливо, це варто б згадати та забезпечити тим гомеопатичним препаратом акушерів? Ефективних засобів у їхньому арсеналі достатньо. Але ж не можна ризикувати, коли на карту ставиться здоров’я одразу двох людей. Клопогін грононосний гомеопати взяли з арсеналу алопатії. У США, Бразілії, Венесуелі його досі вживають як серцевий, заспокійливий, протиастма- тичний і такий, що стимулює скорочення матки, засіб. У Японії клопогін смердючий — Cimicifuga foe- tida L.— засіб од пропасниці та загальнозміцнюю- чий препарат. У нас на Далекому Сході настій клопо- гону даурського — C. daurica — рекомендовано для лікування гіпертонічної хвороби. Вивчається вплив клопогону борщівниколистого — С. heracleifolia — на тонус матки. А в Колумбії клопогін серцелистий — С. cordata — вживають, так би мовити, за його прямим призначенням — як засіб від постільних клопів. Клопогін смердючий — також інсектицидний засіб. Клопогін простий — С. simplex — широко розповсюджена кормова й медоносна рослина Сибіру та Далекого Сходу. Завдяки яскравим квітам жовтецеві, в їх числі клопогін,— визнані декоративні рослини. Циміцифугу ми прописуємо хворим досить часто, однак ті ліки, гадаю, матимуть ще більшу популярність у майбутньому. Бо поряд з благами технічного прогресу невпинно наростає і його негативний вплив. В обстановці постійного «цейтноту», зливи інформації, коли, за словами литовського радянського поета Е. Межелайтіса, «мозок перетворено ' в лабораторну залу», людині нелегко буває адаптуватися. Кількість неврозів^ судинних дістоній астенічних та депресивних станів зростає. Циміцифуга в багатьох випадках може допомогти організму подолати ці хвороби або навіть запобігти їм. Одна з моїх пацієнток з такою теплою і вдячною усмішкою вимовляє слово «циміцифуга», що інших компліментів у моїх очах клопогону й не треба. БОБИ СВЯТОГО ІГНАЦІЯ З труднощами, нарешті, горе відкрило шлях голосу. М. П. Вергілій р* гнація — один з найпопулярні- ших та найулюбленіших у гомеопатів усіх часів та широт препарат. Сировиною для нього є ^ висушені плоди (боби Ігнація) — тропічної рослини Strichnos ignatii Berg з родини логанієвих — Loganiaceae. * Боби святого Ігнація — так прийнято називати цю рослину в англомовних країнах. А у нас вона зветься ігнацією (у деяких російських гомеопатичних книгах зустрічаємо назву «гіркий грудощник»}. Це невелике дерево з широкими овальними блискучими листками та плодами, що нагадують мандарини, сірувато-жовтого кольору. І в плодах, і особливо в насінні, яке справді нагадує боби, багато алкалоїдів — до З %, в основному стрихніну — надзвичайно сильної отрути. І при тому деревце має таку мирну назву! Бобами святого Ігнація рослину назвав колись місіонер патер Камеллі на честь засновника ордена єзуїтів Ігнація Лойоли. Туземна назва рослини — ігазуд. Звіт Камеллі, привезений до Європи, говорив про те, що йому були відомі і токсична, і лікувальна дія ігнації. Наприкінці XVII ст. ігнація застосовувалась як ліки від пропасниці та для зміцнення шлунку. У дисертації Штейна за 1797 р. показання до її вживання були ширшими, хоч автор застерігав, що в недосвідченій руці цей засіб подібний до меча в безумній правиці. Боби Ігнація, крім стрихніну, містять ще й діабо- лін. З обох цих алкалоїдів колись готували знамениту отруту для стріл — кураре, теж поставлену нині на службу медицині. Ми знаємо, як сильно й глибоко можуть змінити людину гострі чи постійні хвилювання. Під їхнім впливом виникають найрізноманітніші соматичні та психічні захворювання, причому шкідливий фактор, як правило, «навалюється» на найбільш слабку, «кульгаву» систему людини. Психічна травма може мати такі ж самі серйозні наслідки для здоров’я, як і фізична. Ігнацію прописують при найрізноманітніших захворюваннях у тому випадку, коли причиною їх є психічна травма, особливо така, що пов’язана з життєвими невзгодами, які зачіпають самолюбство. Це можуть бути невдале кохання, ревнощі, хвороби, втрата близьких, комплекс неповноцінності, пов’язаний з фізичною травмою, що спотворює людину, тощо. Ліки ці підходять особам інтравертивним, тим, хто ховає глибину, а іноді й сам факт переживання. Такі люди найбільше страждають від душевних ран: недарма ж кажуть, що висловлене горе — половина горя. У такому стані люди здатні на вибухи гніву, навіть на істерику, ця дратівливість наче накопичується в них, перш аніж виплеснутись назовні. Так само, як і циміцифуга, ігнація більше підходить жінкам та дітям. Кожен лікар-гомеопат має на своєму рахунку ви- лікувані цим препаратом випадки зобу з явищами 140 тиреотоксикозу, діенцефальної патології, заїкування, втрати голосу, шкірної сверблячки, різних ангіоспазмів, захворювань печінки та шлунково-кишкового тракту. З’ясування причин хвороби чи обставин, що загострюють її,— важливий момент у роботі лікаря- гомеопата, бо воно нерідко скорочує шлях до пошуку дієвих ліків. Звичайно, у більшості випадків одна причина не визначає вибору ліків, але вона є важливою ланкою в лікарській диференціальній діагностиці. Причина хвороби далеко не завжди лежить на поверхні, до неї потрібно докопатися, розшифрувати випадок. Для ігнації важливими симптомами є стискуючий характер болю, м’язові корчі, взагалі схильність до різних спазмів — гортані, бронхів, горла, стравоходу, кишечника, описаних пацієнтом як відчуття, наче клубок стоїть у згаданих місцях. Один з моїх вдалих випадків лікування цим препаратом носив, я б сказала, навіть екзотичний характер. Пацієнт, учасник Великої Вітчизняної війни, мав кілька поранень і контузій. Після чергової контузії у нього під час сміху почали виникати сильні спаз- муючі болі в потилиці. Лікування у невропатолога ефекту не дало. У той час, коли я почала йому допомагати ігнацією, хворий нічим не лікувався. Це було років через двадцять після контузії. Про результати зцілення я дізналася випадково, із запізненням років на десять. Ліки виявили свою позитивну дію дуже швидко, повністю позбавивши хворого від такого неприємного, болісного стану. Пацієнт скаржився на фізичну травму, але я розсудила таким чином. Саме хворобливе явище, що виникло внаслідок контузії, продовжувало травмувати людину довгий час, пануючи над усім: адже це досить прикро — не мати можливості сміятись... Тип хворого і стискуючий характер головного болю, що також говорили про «ігнаційність» випадку, дозволили зробити правильний вибір. Іншого пацієнта, який страждав кропивницею, мені вдалося вилікувати ігнгуцією тільки тоді, як з’ясувалося, що хвороба виникла після ґострого душевного хвилювання (хоч препарат і не належить до гомеопатичних антиалергійних засобів). «Я навіть не можу якось легко поділитися своїм горем з кимось, воно стоїть клубком у грудях. Навіть своє рідне місто, де всі вулиці слізьми скропила, із-за цього залишила...»,— так звучала одна сповідь у моєму робочому кабінеті. Багатьох таких людей могла б підтримати ігна- ція в їхніх стражданнях — допомогти їм не впасти в забуття, а зміцніти духом. Ігнацію, як і циміцифугу, можна зарахувати до гомеопатичних нервових адаптогенів. КОЛОКВІНТ-КОЛОЦИНТ Як мене ображаєш, то образа моя буде гостра І гірка, на смак буде такою, Як образа від колоквінту. Ібн Дурайд кі лікувальні засоби ви могли б порекомендувати для нашої роботи?» — запитала мене одного разу лікар-ревтгенолог. Раніше якось ніколи не думалось про цей аспект використання гомеопатичних ліків. Адже рентгенівське дослідження — це діагностичний метод, а з цією метою гомеопатичні засоби раніше не використовувались. Мені запропонували конкретне завдання: порекомендувати такі засоби, якими можна було б знімати спазми, що ускладнюють рентгенологічне дослідження шлунково-кишкового тракту. З цією метою використовують, як правило, таблетки аерону та ін’єкції метацину чи атропіну, але хворі не завжди їх добре сприймають. До того ж ін’єкції — не дуже зручний та бажаний спосіб введення ліків. Гомеопатичні препарати приваблюють нешкідливістю й зручним способом введення в організм. Однак і тут існує деяка складність: адже в будь-якому випадку наш препарат треба добирати індивідуально, інакше бажаного ефекту не буде. Отож лікар, який обстежує, має цікавитися клінічними даними більш, аніж це часто буває в діагностичних відділеннях, повинен знати лікарську характеристику препарату та вміти робити диференційований діагноз — тобто вибрати ліки саме для того пацієнта, якого досліджують. У висновках київського рентгенолога Н. І. Яцені, що зацікавилась, як зняти спазми гомеопатичними засобами, мені завжди імпонував клінічний відтінок. Відчувається, що лікар знайомиться з хворим не тільки під екраном. Це було запорукою успіху. І ми вибрали гомеопатичні ліки, розробили критерії для диференціації, реальні у роботі рентгенолога. За три з лишком роки праці у київських рентгенологів Н. І. Яцені та І. В. Ткач склалися добрі враження про результати застосування гомеопатичних препаратів у рентгенодіагностиці. Позитивні наслідки вони отримали в половині випадків, використовуючи тільки три препарати. Як і передбачалося, найефективнішим виявився колоцинт. Ефект від його застосування відчувався не пізніше як через 12, а найчастіше — через 4 — 6 хвилини, іноді й раніше. Для деяких пацієнтів колоцинт виявився надалі не тільки діагностичним, а й лікувальним препаратом. Та не для всіх. Це заслуговує уважного аналізу, бо дещо проливає світло на механізм дії гомеопатичних ліків. Виникає думка, що природа створила колоцинт саме для боротьби з усілякими спазмами. Головними показаннями для його застосування є спастичний характер болів, зменшення їх, коли сильно здушити хворе місце, погіршення самопочуття од хвилювання, а також поява хвороби у зв’язку з негативними емоціями, особливо з почуттям гніву. Вже одна поза пацієнта, коли він сидить зігнутий та притискує до грудей руки або якийсь предмет, може свідчити про те, що людина виявиться чутливою до колоцинту. Колоцинт — рослинні ліки, що дійшли до нас із античного світу. Колоквінт, або .колоцинт, — Сійгиііиз соІосупШІБ — належить до родини гарбузових — СисигЬИасеае. Росте в Північній і Західній Африці, культивується на Егейських островах, на півдні Іспанії, в Індії, а в нашій країні — в ботанічних садах Середньої Азії та Кавказу, а також у Москві та Лубнах. Це дитя пустель, досить витривале і навіть агресивне. Араби називають колоцинт травою смерті, бо навкруг нього гинуть здебільшого всі інші рослини. Плоди досить отруйні, мають гострий гіркий смак, недаремно у нього є назви «гіркий огірок», «гіркий гарбуз», «гірке яблуко». До того ж у рослини огидний запах. Бербери готували з її плодів смолу й мастили нею мішки з водою, щоб віднаджувати верблюдів, які, почувши питво, намагалися розірвати їх. В і- фриці колоцинт додають до барвників при рарбу- ванні приміщення — для захисту від комах. Склад рослини мало вивчено — з неї виділено лише глікозид колоцинтин. Колоцинт часто згадується у працях Діоскорида, Гіппократа, Парацельса, Бока, Маттіолуса. Ним лікували бронхіальну астму, подагру, серцеві, нервові, жіночі хвороби. Був він і дуже популярним проносним засобом — ця його якість згадується навіть у Вет- хому завіті. Плоди рослини досить токсичні. При отруєнні спостерігаємо посилення перистальтики, явища геморагічного гастриту, гломерулонефриту, колапс. Колоцинт випробовували Ганеман та його соратники. При пізніших дослідженнях члени Австрійського гомеопатичного товариства спостерігали багато загострень і поряд з цим — випадкових зцілень, осмислених постфактум. Я завжди радію, коли зустрічаю випадок, клініка якого схожа з лікарським патогенезом колоцинту. Це швидкодіючі ліки, що просто вражає хворих. Щоправда, деякі пацієнти, особливо з тих, хто довгий час страждав від хвороб, не вірячи, що їх можуть вилікувати якісь там крихітні крупинки, висловлюються в такому дусі: «Не знаю від чого, та болі зникли...». Із старих гомеопатичних журналів відомо, що в аптечках сибірських місіонерів були гомеопатичні ліки для «творіння чуд». Ну що ж, якщо в них був колоцинт, то він і справді здатний творити чудеса! РОСЛИНА З ПОХМУРОЮ РЕПУТАЦІЄЮ Карою звично тоді вона слугувала в Афінах; Вмер так великий Сократ, — випив отруйну цикуту. Одо із Mem ова тут — не про цикуту, а про її «свояка» з родини зонтичних (Umbilluceae) — болиголова плямистого (Conium maculatum L.). Як з’ясувалося у пізніших дослідженнях, великого філософа скарали напоєм саме з цієї рослини. У стародавній Греції цикутом називали болиголов. Його використовували як офіційну отруту — давали засудженим на смерть. У виборі отрути була деяка гуманність — болиголов убиває безболісно. Смерть Сократа описав його учень Платон у «Федоні». Судячи з опису, у передсмертні години засуджений нічого, окрім холоду, не відчував. Назва «коніум» походить, згідно з однією версією, від грецького «конос» — запаморочення, з другою від «коне» — убивати. У працях ученого-енциклопе- диста із Середньої Азії Біруні є румська назва болиголова, що перекладається як «той, що вбиває». Однак з часів Гіппократа болиголов вважають і лікарською рослиною. Коріння, траву та насіння його рекомендували для зовнішнього і внутрішнього вжитку при нервових, жіночих хворобах. Чимало лікарів сприймали рослину як специфічний засіб проти деяких форм раку, особливо молочної залози, простати, шлунку. У XVIII ст. між двома придворними лікарями австрійської ерц-герцогині Марії Терезії — Штерком і Гаєном — розпалилась дискусія з приводу того, чи підходить болиголов для лікування злоякісних пухлин. У свідки брали найбільші медичні авторитети. Та сторони залишились при своєму: Штерк хвалив болиголов, а Гаєн твердив, що користі від нього мало. У російській та англійській народній медицині рослину також рекомендували при пухлинних процесах — як для внутрішнього, так і для зовнішнього вживання у вигляді припарок із листя. Інтерес онкологів до цієї рослини не пригас і донині. Дехто з них вважає болиголов досить перспективним для створення на його основі протипухлинних препаратів. Болиголов — дуже розповсюджена рослина, її зарості можна зустріти по всій Європі, в Західному Сибіру, Ірані, Африці. Відмінні ознаки — червоно- бурі плями на нижній частині стовбура (саме тому й називають рослину болиголовом плямистим або крапчастим) та неприємний мишачий запах. Рослина містить багато алкалоїдів. Головним із них вважають коніїн, що має нікотино- та курароподібну дію. Виділив цю речовину 1831 р. Ф. Гейгер. Це перший синтетичний алкалоїд. Його синтез здійснив 1886 р. А. Ладенбург. Картина отруєння болиголовом добре відома, тому, певно, й вдалося встановити, що давньогрецька цикута — то і є коніум. Нинішня цикута має в собі інший алкалоїд — цикутин — з відмінними від коніїну властивостями. Отруєння людей могли траплятися й через подібність болиголову до інших, їстівних зонтичних рослин — кропу, дуднику, петрушки чи моркви. Відомі й випадки отруєння великої [рогатої худоби на пасовиськах, забур’янених болиголовом. Характерні ознаки при отруєнні: полотніє обличчя, стає важко ковтати, починається висхідний параліч, пригнічується центральна нервова система (без втрати свідомості). При контакті зі* шкірою можливі дерматити. У своєму гомеопатичному арсеналі маємо препарат із болиголова, який готують із свіжої, квітучої трави (він називається коніум макулятум). Це дуже дієвий засіб, особливо для категорії пацієнтів, які переступили вже середній вік. А оскільки літніх людей стає все більше, буде зростати й попит на коніум. Такий віковий акцент стає зрозумілим, коли знайомишся з основними симптомами патогенезу цих ліків. Це слабість, запаморочення при повороті голови та вкладанні в постіль; людина тремтить, у неї погіршуються пам’ять, слух, зір, з’являються ущільнення в ендокринних органах, порушення в сексуальній сфері. Коніум гомеопати часто називають засобом для холостяків та старих дів. Цінною рисою гомеопатичних ліків є відсутність вікових обмежень при їх призначенні. В гомеопатичному кабінеті літня людина не ризикує почути, що є добрі медикаменти для її хвороби, та їй, мовляв, їх уживати не можна. Будь-який препарат можна прописати хворому різного віку. Ритм прийому ліків, ступінь їх розведення також не зв’язані з віком. Велике щастя для лікаря — мати можливість допомогти літній людині, підтримати її самостійність, усунути фізичну залежність ^ід інших людей. Багато вдалих випадків із своєї лікарської практики я вже забула, багато ще буде забуто, та задоволення, яке отримала, побачивши одну із своїх пацієнток, 92-річ- ну П-ву, не забуду, мабуть, ніколи. Вона йшла порівняно швидко вздовж краю тротуару, трималася досить рівно і впевнено. А за кілька місяців до того син привів її до мене на прииом. Із його розповіді я дізналася, що сама виходити на вулицю мати не може, бо від слабості у неї паморочиться голова і вона падає навіть у квартирі. При наступному візиті син повідомив, що мати перестала падати, почувається досить певно. І жива ілюстрація цьому — її походеньки в якихось, очевидно, господарських справах... Звичайно, прописують коніум і хворим інших вікових категорій. Мастопатія, лімфаденіти, судинні дистонії, шкірні хвороби лікують цим препаратом і у дітей, і в молодих людей. Розроботку патогенезу ліків почали Ганеман та його сучасники і продовжили наступні покоління лікарів-гомеопатів. Як бачимо, із страшної отрути при зменшенні дози болиголов стає чудовими ліками, що повертають багатьох людей до активного способу життя. У дитячі роки зарості болиголова були для мене цілим лісом. П’ятирічній дівчинці двометрові гіганти, звичайно, здавалися справжніми деревами. Ми, діти, називали цю рослину бугилою. Пізніше такої назви болиголова я ніде не зустрічала, і досі не відаю, що ж то за слово таке — дитяча видумка чи місцева назва рослини. В тому лісі мого дитинства стояв чадний аромат, було там дуже страшно. Тепер я добре знаю, що це не страшна, а корисна й дуже потрібна медицині рослина. СУПЕРЕЧЛИВИЙ ЙОД Враз дихнуло йодом, глибиною у і здригнулись, загойдались хвилі, і зімкнулось море наді мною у наче мушля, нутрощі відкрило. Е. Межелайтіс ажко знаити ще такии елемент, повний загадок та протиріч, як йод... Більше того, ми так мало про нього знаємо й так погано розуміємо основні віхи в історії його мандрувань, що досі незрозуміло, чому ми лікуємо з допомогою йоду і звідки він взявся на землі»,— так писав академік О. Є. Ферсман. Не тільки геохімікові, але й медикам до кінця невідомо, чому ж ми лікуємось йодом. Єдине більш-менш прояснене місце в біографії йоду — застосування його при захворюванні щитовидної залози, бо вона відіграє особливу роль в обміні цього елемента в організмі. Йод містять майже всі тканини, половина його припадає на щитовидну залозу. У 1854 р. французький хімік Шатен виявив пряму залежність захворювання щитовидної залози від вмісту йоду у воді, грунті, харчових продуктах. Його думку опротестували авторитетні медики, які висловилися за інші, дуже численні й різноманітні причини пошкодження цього органу. І лише через кілька десятиліть німецькі вчені Бауман та Освальд довели справедливість тверджень Шатена. Стало прописною істиною, що люди, які живуть у місцевостях з дефіцитом йоду в довколишньому середовищі, ризикують захворіти на зоб. Та подальше вивчення метаболізму йоду показало, що взаємини організму з цією речовиною набагато складніші. Болгарські вчені у книзі «Хвороба від ліків» пишуть: «Особливо цікава струмогеина (струма — зоб.— Т. П.) дія сполук йоду. В той час як збільшення щитовидної залози у зв’язку з дефіцитом йоду, широко розповсюджене в ендемічних районах, порівняно легко можна пояснити браком для синтезу тиреоїдних гормонів, важче зрозуміти появу зоба з гіпертиреойодизмом і без нього при навантаженні сполуками йоду» *. Досліди сучасних біохіміків свідчать про те, що гормонам щитовидної залози підвладні основний обмін, ріст і диференціація тканин, діяльність центральної нервової системи, кровотворення, опір інфекціям. Зрозуміло, що порушення функції щитовидної залози,*діяльність якої тісно пов’язана з йодом, викликає глибокі розлади фізіологічного стану організму. Розмаїтість ролей цього елемента в організмі повністю вкладається в уявлення гомеопатів про його терапевтичні можливості. На думку одного з провідних гомеопатів кінця минулого століття Р. Юза, щойно відкритий йод виявився першорядним терапевтичним засобом, який має великі перспективи в майбутньому. Патогенез тих ліків вивчали Ганеман, Гартлауб, К. Ф. Трінкс та С. Д. Гросе. Ганеман вважав, іцо це «героїчні» ліки, застосування яких вимагає великої обережності. Як окрему речовину йо$ виділив при селітроварінні 1811 р. французький хімік Б. Куртуа. Вивчення його почалося на рік пізніше. Хрещеним батьком йоду став Ж. Л. Гей-Люссак. Він і назвав нову речовину за кольором пари («іодес» грецькою — фіолетовий). З другої половини XIX ст. його широко застосовують у медицині. У 60-х роках М. І. Пирогов запровадив спиртову настойку йоду в хірургічній практиці при лікуванні ран. Лікували ним зоб, сифіліс, запалення дихальних шляхів, жіночі хвороби, отруєння свинцем і ртуттю. Нині препарати йоду служать не тільки для лікування, а й для діагностикгі як рентгеноконтрастна речовина. Ганеманова засторога про те, що лікуватись йодом слід обережно, виправдалась. У тих, хто довго ним лікувався чи має до нього підвищену чутливість, стали помічати ускладнення — подразнення шкіри й слизових оболонок, особливо очей, дихальних шляхів, пожовтіння зубів, схуднення. Ці явища отримали назву йодизму. При хворобах нирок, туберкульозі легенів, фурункульозі та деяких інших захворюваннях препарати йоду протипоказані. До числа гомеопатичних препаратів входять йод, його сполуки з натрієм, калієм, кальцієм, барієм, золотом, миш’яком та сіркою. Є в гомеопатії також препарати з морських водоростей та губки — вони містять багато йоду. Морські продукти здавна вважали лікувальним засобом для ти^с, хто хворіє на зоб. Палену губку першим застосував як протизобні ліки в XIV ст. Арнольдо де Вілла^юва. Лише тоді, як з’ясували роль йоду в захворюваннях щитовидної залози та ввели його в лікувальну практику, вживання губки зменшилося. Гомеопатичні препарати безпечні, навіть цілющі для людей, чутливих до йоду. Симптоми йодизму демонструють ті хворобливі явища, які молена вилікувати згаданим препаратом. Якось у моїй практиці був простий на перший погляд випадок, що виявився досить каверзним.

До мене звернулися з приводу хронічного гаймориту в старшокласника. Гомеопатично гайморит лікується досить добре, інших скарг у пацієнта не було. А пацієнтом був юнак правильної будови тіла, він захоплювався спортом, був спокійний, дисциплінований. Швидкий успіх лікування здавався гарантованим — а його не було: декілька візитів виявилися зовсім безрезультатними. Хворий змушений був звертатися по допомогу до отоляринголога, та поліпшення було тимчасове. Розслідування випадку йшло явно неправильним шляхом. Скориставшися з того, що хлопець приходив на прийом разом із батьком, на якого був дуже схожий, я вирішила зробити спробу отримати недостатню для мене інформацію «спадковим» способом. І дуже швидко з’ясувала, що батько не терпить йоду. Враховуючи кальційні риси в конституції пацієнта, я прописала не елементарний йод, а його сполуку з кальцієм. Ефект наступив відразу. За повідомленням батьків, наступні два роки загострення хвороби не було. Свої конфліктні стосунки з йодом батько юнака з’ясував уже в дорослому віці, причому явища ііодиз- му, що тривали в досить тяжкій формі, були правильно витлумачені тільки після повторного епізоду. Отож, недарма спадкові фактори, різні сімейні особливості занесено до характеристики гомеопатичних ліків. Цікаво, що не тільки хвороби чи особливі риси старших можуть вносити ясність у діагностику і лікування захворювань молодших членів сім’ї, але й навпаки. Останнє буває внаслідок омолодження хвороб. Наші, приміром, бабусі чи дідусі в пізнішому віці, аніж їхні діти і внуки, починали хворіти нирковокам’яною хворобою чи цукровим діабетом. Як свідчить досвід лікарів-гомеопатів, до йоду чутливіші люди темноволосі й темноокі, схильні до схуднення при доброму й навіть підвищеному апетиті, самопочуття яких поліпшується під час їжі або відразу після неї. ‘ Я не темноволоса й не темноока, та й мені довелося постраждати від йоду. Було це в студентські роки під час практики з хірургії. Дуже строга операційна сестра Марія Яківна, аби уникнути недобрих наслідків нашої легковажності чи невміння добре мити руки перед операцією, змазувала всім кисті рук спеціальним настоєм йоду підвищеної міцності. Побачивши наступного дня* як я, наче рукавичку, знімаю з рук шкіру, вона більше не стала застосовувати до мене свого варварського дійства. А придивившись до моєї особи, навіть віддавала мені перевагу, сприяючи моїй участі в операціях. Лихо не без добра. ВУГІЛЛЯ Попіл і крое затамує, І для печінки він — радість. Арнальдо де Вілланова дна з витівок Тіля Уленшпігеля полягала в тому, що він пообіцяв міським властям за один день вилікувати всіх хворих, які були в міській лікарні,— і виконав обіцяну. Тіль обійшов усіх недужих і кожному шепнув на вухо, що завтра всі будуть зцілені новими ліками, виготовленими з попелу найбільш хворого з них. А таким вважатиметься той, хто вранці не зможе встати й вийти з лікарні. На ранок усі хворі покинули, звичайно, палати — диво раптового зцілення було продемонстровано. У ті часи, коли палали багаття інквізиції, вірогідність виготовлення ліків таким способом була досить реальна. Ліки, які видумав Уленшпігель, мабуть, не були випадковими. Вугілля — старовинний засіб народної медицини, що перейшов з неї до наукової. Мені з раннього дитинства пам’ятається така приповідка: «Нічого, що пирЬкок підгорілий, — зате живіт не болітиме». Нинішній препарат карболен, що складається з тваринного та рослинного вугілля, прописують при неполадках у шлунково-кишковому тракті здебільшого як сорбент. Останнім часом ці властивості вугілля використовують у гемосорбції — лікувальному методі при таких серйозних хворобливих станах, як системна червона вовчанка, ревматоїдний артрит, амілоїдоз, уремія. Ідея методу — вилучення з крові шкідливих елементів — у результаті фізико-хімічного процесу поглинання їх вугіллям (чи іншими сорбентами). Кров наче фільтрується через ВЗ'ГІЛЛЯ, звільняючись від сполук, що утворюються в організмі внаслідок хвороби. Головне значення в цьом}' методі надається механічному контакту елементів крові з гранулами активованого вугілля. Виходячи з гомеопатичних знань та досвіду, я б не приділяла вугіллю таку скромну роль. Гадаю, що на частину хворих, яких лікують гемосорбцією, вугілля справляє значно більшу дію. У гомеопатії є два препарати з вугілля: карбо веге- табіліс та карбо анімаліс. Перший готують з деревного вугілля, найчастіше березового чи букового, другий — із перепаленої волової шкіри чи кісток. У кістковому вугіллі є значна частка солей фосфору. Обидва препарати застосовують при тяжкій патології. Відомий сучасний лікар-гомеопат з Індії Д. Ченд називає карбо вегетабіліс таким, що воскрешає з мертвих. Американський гомеопат минулого століття Е. Неш вважав, що карбо вегетабіліс разом з гомеопатичним препаратом із миш’яку здатен вирвати пацієнта з пазурів смерті. Ясна річ, вугільні препарати далеко не завжди застосовують при обставинах, близьких до трагічних. Однак найчастіше показані вони хворим ослаблим, із зниженою реактивністю, серцево-судинною недостатністю. Французький лікар-гомеопат Ж. Шаррет вважав, що для «вугільних» хворих характерним є погіршення асиміляції внаслідок порушення ферментативних процесів, венозного застою, особливо в системі воротної вени. їм шкодить жирна їжа, зокрема свинина, здоба, молоко. Це люди психічно пригнічені, боязкі, що легко піддаються відчаю, мерзнуть і разом з тим потребують свіжого повітря. їхнє життя часто обтяжене глибокими хвилюваннями, виснажливими захворюваннями, вживанням великої кількості медикаментів, алкоголізмом, курінням. Обидва вугільні препарати особливо потрібні геронтологам та педіатрам. Як не парадоксально, але за деякими фізіологічними процесами ранній вік рідниться з похилим. Чи то старий стає, як малий, чи навпаки. Це враження з практики. Цікаво також, що здуття живота, відрижка, печія та інші диспептичні явища, що проходять від карболену, з успіхом лікують крупинками гомеопатичного вугілля. А це теж свідчення того, що дія вугілля — складніший процес, ніж прийнято вважати. В. І. Даль, який залишив по собі пам’ятник у вигляді «Толкового словаря живого великорусского язьїка», був лікарем-окулістом. Проживаючи в 30-ті роки в Оренбурзі, він мав можливість переконатися в дієвості гомеопатичних препаратів. Причиною тому послужив випадок з його тестем, якому в складній ситуації допомогли гомеопатичні ліки. Щоб перевірити дію настільки малих доз лікувальних речовин, Володимир Іванович вирішив на собі провести досліди, схожі на ті, які роблять лікарі-гомеопати, з метою скласти лікарські характеристики. Його вибір упав на деревне вугілля. І результати дослідів остаточно переконали лікаря в користі нового лікувального методу: організм дуже виразно відповідав на вживання потенційованих за способом Ганемана крупинок деревного вугілля. В юності, по закінченні Дерптського університету, Даль був супротивником гомеопатії, тож навряд чи став би він «підігравати» на її користь. Професійні захворювання людей, що працюють у вугільній та металургійній промисловості, де використовується деревне вугілля, за переконанням ліка- рів-гомеопатів, слід лікувати карбо вегетабіліс та карбо анімаліс. Гігієністи відзначають, що антракозом — вугільним ураженням легенів — найчастіше хворіють люди, які починають працювати в цій галузі промисловості до 20 чи після 40 років. А це ще раз підтверджує висновки лікарів-гомеопатів про те, що вугільні препарати якраз дуже підходять хворим у ці вікові періоди. Мені неодноразово доводилося спостерігати загострення від ліків після перших прийомів гомеопатичних препаратів. Після прийому карбо вегетабіліс у високому розведенні хворі відчували підвищену дратівливість, погіршення роботи кишечника, деякі інші хворобливі явища. Мабуть, вони дуже здивувалися б, якби знали, що карбо вегетабіліс — просто наймінімальніша порція деревного вугілля. Одна пацієнтка мені сказала: «Це дуже сильні ліки, я стала вживати їх не так часто, як ви сказали». Вона скаржилася на багаторічну мляву дію кишечника. Надалі в неї все налагодилось. Гомеопатичне загострення від ліків — тимчасове і прогностично позитивне явище. Нині мало хто пам’ятає праски та самовари, всередині яких розпалювали деревне вугілля. Розвозили й продавали його по дворах перемазані чорнолиці дядечки з гучними голосами: «Вугілля, вугілля, кому вугілля?» Все замінила електрика. Та білизна і чай мали тоді особливий аромат — можливо, то був аромат дитинства... Таким самим ароматом війнуло на мене від мішків з тим деревним вугіллям, яке продавали поряд з екзотичними фруктами і травами біля ма7*.агасійських поселень під час моєї подорожі по Мадагаскару.

БАГНО БОЛОТЯНЕ

І одного дуже розумного кагилюна (Хома не вірячий трапився тут) переконувала, що хміль та лист багна — чудовий засіб від простуд. Дж. Паттерсон електричці дві жінки пенсійного віку вели неквапну розмову. Спочатку вони ділилися враженнями від книги Д. Джарвіса «Мед та інші природні продукти», потім перейшли до питань бджільництва. Одна з них виявилась аматором-бджолярем. Обидві жінки захоплювались мудрістю бджід: «Такі маленькі — а такі розумні! З отруйних квітів меду не беруть». Я не стала втручатися в бесіду повідомленням про те, що бджоли зовсім не мають на увазі нашу людську користь, коли беруть мед, і, між іншим, збирають нектар також і з отруйних квітів. Таке, наприклад, багно, — мед, зібраний з його квітів, отруйний. Картина отруєння медом з багна, який називають п'яним, справді нагадує глибоке алкогольне сп’яніння. Від квітів цієї рослини йде сильний дурманний запах, тому у безвітряну спекотну погоду в заростях багна можна справді «сп’яніти». Тією властивістю рослини користувалися іноді пивовари й трактирники, додаючи її в пиво для більшої «хмільності». Зарості багна болотяного — Ledum palustre L.— займають обширні території у лісовій і тундровій зонах європейської частини СРСР, Сибіру та Далекого Сходу. У північній частині України за останні роки внаслідок осушення боліт та заміни природних лісів штучними насадженнями кількість «п’янкого зілля» значно зменшилась. Його ще називають головоломок, болотяним болиголовом. У латинській назві «палюст- ре» означає «болотяний», а перше слово деякі автори пов’язують із словом «ладан», враховуючи ароматичні властивості цієї рослини. Оскільки багно — дитя півночі, античний світ цієї рослини не знав. У датських та німецьких травниках вона згадується з часів раннього середньовіччя. У працях Ліннея багно названо лікарською рослиною. Квіти і молоді пагінці вживали від пропасниці, подагри, дизентерії, шкірних захворювань та як сечогінне.

С. собливо часто рекомендували його від коклюшу. У вітчизняній народній медицині ці ліки популярні здавна, зокрема, у вигляді чаю при «грудних» хворобах, ревматизмі, золотусі. Академік Петербурзької АН ГІаллас, який подорожував різними землями Російської держави наприкінці XVIII — на початку XIX ст. докладно описав рослину у книзі «Флора Росії». Широко використовують цю рослину й у ветеринарії. Щоправда, з лікуванням корів треба бути обачним. Бо вони, виявляється, досить чутливі до отрути з цієї рослини. Вважають, що основне діюче начало того зілля — ледум-камфора. Дію багна вивчав ще Ганеман. Він згадує його у своїй першій гомеопатичній статті, надрукованій у журналі Гуфеланда. Лікувальний ефект багна при коклюші та шкірній сверблячці він пояснював тим, що рослина сама могла викликати аналогічні явища у здорових людей. Патогенез ліків вміщено в «Чистому лікознавстві» Ганемана. Серед основних симптомів, характерних для леду- му,— сильна реакція на укуси комарів, мошкари, москітів у вигляді набряку, свербіння, жару, бажання притиснути хворе місце до чогось холодного. Препарат часто виписують при подагричних болях у стопах (у таких випадках пацієнти часто скаржаться: стопи пече так сильно, що доводиться в будь-якому місці, навіть на вулиці, знімати взуття й ставати на холодну землю чи тротуар). Якось до нас у період, коли саме лютувала мошкара, приїхала гостя з Ленінграда. У неї не тільки з’явилися набряки від укусів комах,— вона стала буквально задихатися так, що якби не ледум, без виклику «Швидкої допомоги» не обійшлося б. Одній з моїх пацієнток із сильною задишкою, що розвинулася внаслідок неодноразових запалень легенів з астматичним компонентом, ледум буквально «відкрив» легені. Після короткочасного загострення від уживання ліків (прожилки крові в мокроті й послаблення шлунку) вона стала дихати майже вільно. Лікувальні властивості цього гомеопатичного препарату привернули увагу С. Корсакова. Він був свідком швидкого зцілення ледумом від подагри свого родича. Корсаков — помітна фігура в історії вітчизняної гомеопатії. Ставши палким прихильником методу, він не тільки рятував гомеопатичними ліками членів своєї сім’ї, знайомих та селян у своєму маєтку, але й листувався з Ганеманом, а також запропонував свій метод приготування розведень гомеопатичних ліків, що відрізнявся від ганеманівського. Він називається методом однієї пробірки, або, частіше, методом Кор- сакова. У нашій країні гомеопатичні ліки готують за методом Ганемана, а французькі фармацевти часто користуються методом Корсакова. В цьому випадку після цифри, що означає розведення ліків, ставлять прописну літеру «К». Корсаков не мав медичної освіти, а отже, з позиції нашого часу, не мав права лікувати. Але йдеться про першу половину XIX ст., коли домашнє лікування було дуже поширене. У священиків, власників маєтку були в ужитку домашні лікарські посібники й аптечки. До захоплення гомеопатією Корсаков допомагав своїм підлеглим звичайними ліками і тому мав можливість порівняти результати дії тих та інших. Лікарська допомога в ті часи у більшості випадків була далекою й нереальною — у Російській імперії нараховувалось усього* близько 14 тис. лікарів. Гомеопатія в руках «самодіяльного» лікаря була менш небезпечною зброєю, ніж традиційна медицина. Домашні лікарські посібники, між іншим, і в наш час дуже поширені в багатьох країнах світу. Дослідження багна — перспективної, на мій погляд, лікарської рослини — ведуться і в наш час. На його основі медичною промисловістю вже створено препарат проти кашлю — ледин. Мені шкода було полишати думку, що гілочки, тісно зв’язані в невеликі пучки-вінички, які продають ранньої весни і на яких у кімнатному теплі починають спалахувати квіточки, схожі на метеликів (сьогодні — один-два, завтра — п’ять-шість, а потім ціла бузкова хмарка), — це зовсім не ледум палюстре. Дуже вже вони чарівні! А називають цю рослину багном помилково: насправді це рододендрон. Він також належить до родини вересових — Ericaceae. Багно росте і в нас, на Україні, однак поширене у менш знайомих мені північних областях. Тож як слід я роздивилася цю рослину лише в туристській подорожі Єнісеєм: квіти її, зібрані в парасольки-суцвіття, біліли на кожному столику в ресторані теплохода. Можливо, букетики не лише відбивали дизайнерський задум, але й захищали від комарів. Багно має інсектицидну дію і, судячи з прекрасної флористичної інформації, яку ми щоденно отримували, працівники красноярського туристського бюро це добре знали. 156

КИЇВСЬКИЙ КРАСЕНЬ

Надворі було ясно, об гарячі жерстяні дахи торохкали каштани, підплигували, як на жаровні, і падали па бруківку. Григір Тютюнник оли у вас зацвітають каштани?» — традиційне запитання тих, хто гостює в нашому місті чи збирається сюди в гості. «Вони квітують у травні,— кажемо з гордістю,— у всіх парках та на багатьох вулицях міста». Цвітіння каштанів — розкішне, величне й урочисте видовище. Ця урочистість іде, мабуть, од чималих пірамідальних суцвіть, розташованих зовні крони, від чого все дерево нагадує величезну люстру, що світиться святковими вогнями. Суцвіття ті складають білі, інтенсивно рожеві, червонясті чи жовтаві квіточки. Дуже гарний і червоний цвіт, та для кожного киянина квітучий каштан — це передусім білий красень. Гадаю, що в кожного киянина є своя, велика чи маленька, «каштанова» історія. Є вона і в мене. Це було другого травня. Через примхи природи, що подарувала тоді дуже раннє тепло, дерева були в той ясний сонячний день у найповнішому буйному цвітінні. Та під вечір пішов теплий весняний дощ, і все білосніжне каштанове вбрання осипалося й лежало на тротуарі майже суцільним покривалом. Як не дивно, суму це не викликало — швидше нагадувало величезний карнавальний зал, усипаний конфетті. Ми йшли невеличким студентським гуртком, і для декого з нас, хто закінчив цього року інститут та їхав працювати в інші місця, то було прощання з диво-деревом. В інших містах також будуть каштани, але то вже не ті, не київські... Багато років я дуже уважно і з хвилюванням стежу, коли і як розцвітають каштани, і завжди порівнюю — пізніше чи раніше, ніж у далекому 51-му році, та зі світлим сумом згадую друзів, які пішли того травня кожен назустріч своїй долі. Завезено це дерево до нас із Європи років 250 — 300 тому, а туди потрапило наприкінці XVI ст. з Константинополя. В Ірані та на Балканах росте воно в дикому вигляді дотепер. Для нас каштан — міське, декоративне, паркове дерево. Києву пощастило — цей красень не лише прижився на його землі, а й завоював репутацію місцевої знаменитості. Так природно звучить — київські каштани... Недарма в гербі міста, затвердженому 1969 р., поряд з державною та історичною символікою є й каштановий листок. Для нас, киян, віє звичним теплом рідної домівки навіть од стилізованої пірамідки каштанових суцвіть на тортових коробках, фіранках у поїзді, рекламних проспектах, предметах побуту. Що найприкметніше в каштані? Звичайно, квіти! А листя? Воно народжується з бруньок, ніжно-зелене, наче напіврозтулені парасольки, що, поступово збільшуючись, перетворюють дерево в казковий смарагдовий намет. А самі бруньки, з яких «прокльовуються» листочки? Вони також великі й незвичні. Коричневі, покриті лискучою липкою речовиною, дбайливо запаковані, як пакують крихкі предмети в далеку дорогу. До них завше хочеться доторкнутись, наче доторк той — ключ до таємниці життя. А милі каштанові плоди? Дух захоплює, коли на очах з дерева падають жовті, зелені або бурі їжакуваті кулі, а з них у щілині просвічується, як червоне дерево, гладенька шкірка. Іноді від удару об землю коричневе диво миттю вилущується із своєї колючої колиски, і тоді, незалежно від віку, кожен відчуває гостре бажання потримати його в руках і прискорює крок, щоб підняти його з землі, навіть у тому випадку, коли поблизу нема конкурента по «каштановому» полюванню. Так потрапляє каштанове плем’я до ШКІЛЬНИХ портфелів, ЖІНОЧИХ сумочок І навіть ДИШіО- матів серйозних чоловіків. Навіщо? Найчастіше без особливої мети — просто так, хіба що аби зробити веселу іграшку: бичка, ослика чи свинку. Хоча раціональні люди кажуть, нібито каштани корисно класти до шаф — як засіб від молі. Восени каштанове листя огортає вулиці й парки бронзовим сяйвом — од насичено-жовтої до іржаво- брунатної гами. А що може зрівнятися з насолодою бродити по килиму лапатого листя, вишукуючи очима найкрасивіше, щоб скласти з нього осінній букет. Офіційну ботанічну назву каштану кінському — Aesculus hippocastanum — дав К. Лінней. Кінським його називають, згідно з однією версією, щоб відрізнити від каштана їстівного, що, до речі, належить не до родини кінськокаштанових — Hippocastanaceae, а до іншої — букових. \Це одна версія — дерево начебто колись застосовували для лікування коней. Плоди каштана, а точніше, його насіння, Д7ія людей неїстівне лише відносно: видаливши з них гіркоту, отримують крохмаль, що йде на потреби кулінарного й кондитерського виробництва. З медичної точки зору каштан — справжня аптека. Коли читаєш про цілющу силу, закладену в це чудове дерево, створюється враження, що саме в ньому треба шукати панацею од усіх болячок. Секрет таких широких лікувальних можливостей нашого красеня, очевидячки, в тому, що препарати його впливають на венозну систему, від функціонування якої залежить нормальна робота багатьох органів. І це важливий момент — як лікарську сировину використовують кору, насіння, шкаралупу плодів, квіти, листя. Отож виходить чимало препаратів з однієї рослини, і кожен — зі своєю осібною дією, Об}ПМОВЛЄ- ною різними біологічно активними речовинами. За часів захоплення хінною корою багато лікарів Європи, беручи приклад з турецьких колег, сподівалися замінити її корою каштана для лікування переміжної пропасниці. К. Гуфеланд вважав, що каштанова кора за своєю дією перевершує хінну, і рекомендував її не лише як засіб від пропасниці, а й при хронічних проносах, геморої, жіночих захворюваннях. Інші лікарі порівнювали кору дерева-красеня з корою білої верби (іви), яку можна вважати прародичкою найпоширенішого в світі жарознижуючого засобу — аспірину (ацетилсаліцилової кислрти). Відвари й настої кори, квітів, плодів та їх шкаралуп застосовували як пиття при багатьох недугах: розширенні вен, захворюваннях печінки, шлунково- кишкового тракту, простудах, жіночих хворобах, радикулітах та болях у суглобах. Подрібнену кору додавали до нюхального тютюну, бо вважали, що чхання, викликане такою сумішшю, полегшує мігренозний головний біль. Відвари застосовували не лише внутрішньо, а й для ванн, ними промивали нагноєні рани та виразки. Подагру й радикуліт лікували ваннами з відвару подрібненого насіння, при цьому воду змішували спеціальною дерев’яною паличкою, отримуючи, очевидно, щось схоже на сучасну ванну з бадусаном. Для лікування суглобів використовували олію з каштанового насіння. А в народній медицині литовців, чехів та поляків можна знайти рецепти каштанової кави — пити її рекомендували при розладах шлунку. Порада носити з собою в кишені каштани хворим на ревматизм, що виходить із надр народної медицини, популярна й досі. Часто, щоправда, рекомендують приблизити ліки до місця болю, а не просто носити в кишені. Тоді пов’язку прикладають до попереку чи хворого суглоба. Тож зморщений і потьмянілий каштан, що залишився в кишені з осіннього «полювання», може бути маленькою «швидкою .допомогою», що випромінює на хворе місце свою цілющу силу. Чи воно справді так, чи то, може, плід фантазії, підігрітої надзвичайною симпатією до дерева та домашніх способів лікування,— важко сказати. І все-таки згадаймо: досвід вживання малих доз речовин у терапії свідчить про те, що навіть найменша дрібка може дати значний лікувальний ефект. Питання лише, в яких випадках, кому та в якому вигляді їх уживати. Дієвість препарату суттєво залежить і від способу його приготування. Сучасні фармацевти добре знають, що дію ліків можна підсилити не тільки шляхом збільшення їх дози (це небезпечно), але й зміною технології їх виготовлення — подрібненням часточок або зміною фізичного стану препарату. Гомеопатичний каштановий препарат готують із свіжоочищеного насіння. Називається він ескулюс. Його застосовують при різних розповсюджених хворобах, що зв’язані з недостатністю чи ураженням венозної системи. Часто у таких пацієнтів фізична чи психічна перевантаженість, вони потребують свіжого повітря, у них поганий настрій, дратівливість, головні та серцеві болі. При простудних захворюваннях ескулюс також може бути корисний, особливо коли розширені вени носогортанної області. Вже стародавні лікарі відзначали особливу користь каштанового лікування для осіб з гемороїдальною конституцією. Досвідченому клініцистові ця вказівка багато про що-говорить. Найперше — про стан органів, зв’язаних з цим венним сплетінням, про функцію печінки, загалом про травлення і навіть про характер пацієнта. В 70-і роки нашого століття у Швейцарії, в хірургічному відділенні однієї з міських лікарень, застосовували ін’єкції есцину — компонента каштана — при деяких оперативних втручаннях і травмах. Результати свідчили, іцо препарат обезболює і добре діє проти запалень. Із спиртоводного екстракту каштанового насіння в НДР готують відомий препарат ескузан, а у нас — ідентичний вітчизняний препарат есфлазид. Вживання, використання — все це дуже добре. Та яку естетичну насолоду дарує нам усім чудове дерево! Навіть у фармакопеї —* цьому кодексі законів про виготовлення ліків, книзі точній і1 строгій,— про каштан сказано: високодекоративна культура. Дерево це гарне в різцих своїх лицях. Своєрідного сірого відтінку кора, неодноманітне й елегантне розташування гілок, особливо помітне в ту пору, коли нема зелені... Навіть узимку прогулянка під каштанами — чудовий засіб фізичного й духовного оздоровлення для кожного з нас.

ПЛАУН БУЛАВОВИДНИЙ

Від накопичення вітрів виникають чотири недуги: кольки, спазми, водянка та ще запаморочення. Арнальдо де Вілланова ародна назва плауна булавовидного — Lucopodium clavatum L. — «бігун», «розвильник» — дуже образна: стебла його ніби й справді біжать, течуть по землі розгалуженим струмком (згадується зображення річки на географічній карті). Латинська назва складена з двох слів: «лікос» — вовк та «пос» — лапа. Пухнасті гілочки плауна нагадують волохату лапу хижака. Спорова рослина родини Lycopodiaceae, плаун — один з найдавніших представників рослинного світу. Про його лікувальні властивості у нас є дані тільки з XVII ст. І. Шредер, німецький лікар, рекомендував присипати рани спорами рослини. Значне місце посідає плаун у народній медицині східноєвропейських країн, особливо на наших землях. Його застосовували при хворобах печінки, нирок, кишечника, судомах у ногах, епілепсії, бешисі, екземі, опрілості. До речі, дитяча присипка із спор плауна й сьогодні є фармакопейним препаратом. Колись рослині надавали магічного значення. Рекомендували носити її як амулет від ковтуна (склеювання довгого волосся від мокрої екземи волосяної частини голови чи педикульозу), а також тримати стеблину під час судового процесу — це начебто сприяло його щасливому кінцю. У Словаччині плаун мав погану славу як рослина, що приносить безпліддя. В тих місцях його називали «ніхтфатер», що у буквальному перекладі означає «не батько». Вважали також, що він шкодить вилупленню з яєць курчат, гусенят, каченят. Гомеопатичний препарат із плауна, лікоподіум, часто прописують при розладах у статевій сфері, особливо сильної половини роду людського. Тому мені, як гомеопату, вельми цікаво знати про подібні повір’я. Адже легенди й казки з’являються не на порожньому місці — в них завжди можна побачити бодай зернину істини. Спори рослини застосовують і в зовсім далеких від медицини областях — у піротехніці, для імітації блискавки в театрі, у фасонному литві та формуванні металів. Плаун накопичує в своїх тканинах алюміній — у золі до 52% оксиду алюмінію. Недаремно місцезростанням рослини цікавляться не лише заготівельники лікарської сировини, але й геологи. Лікоподіум — один з китів гомеопатичної фармакології. Е. Неш вважав, що мало не третина людства потребує цих ліків, і рекомендував його у високих розведеннях, іронічно завважуючи при цьому: «Можете прописувати його в низьких розведеннях, коли хочете, та не дорікайте тоді, що не отримуєте добрих результатів». Зате Юз давав перевагу низьким, більш* матеріальним дозам. У гомеопатії, як відомо, ліки прописують тільки за принципом подібності. Поза цим принципом немає гомеопатичного методу. В цьому плані у гомеопатів немає розбіжностей. Щодо розведень, то їх вибір залежить від джерел гомеопатичних знань, характеру лікаря, а з роками — і від набутого практичного досвіду. Якось на лікарській конференції колеги запитали мене: чому я працюю з високими розведеннями? Просто батько, будучи моїм «гомеопатичним» наставником, користувався високими розведеннями, перейшовши до них від низьких ще задовго до того, як отримала я лікарський диплом. Моя практична робота

почалася досить успішно, тому й не виникало потреби змінювати тактику. Пізніше, маючи вже достатній практичний досвід та усвідомивши величезний діапазон людської чутливості, я спробувала працювати з низькими розведеннями, та вони здалися мені менш результативними. Перший лікарський патогенез лікоподіуму було розроблено під керівництвом Ганемана й опубліковано в «Хронічних хворобах». У 80-ті роки минулого століття його перевірили співвітчизники Ганемана Губер та Мартін і отримали аналогічні результати. Гомеопатичний препарат готують із спор плауна, що містять рідку невисихаючу олію, основний компонент якої — тригліцериди олеїнової, стеаринової, пальмітинової, міристинової, арахінової кислот. Гадаю, що лікоподіум вилікував таку кількість людей, хворих на печінку, що йому варто вже спорудити пам’ятник. Можливо, в стилі модерн у вигляді цього органу із рожевого граніту з написом: «Від вдячних пацієнтів». Це було б змістовніше, ніж малозрозумілі металеві конструкції, що прикрашають вулиці деяких заокеанських міст. Однією з основних скарг, які «диктз^ють» призначення лікоподіуму, є здуття живота (від цього, як пише Салериський кодекс, виникає чотири серйозних недуги). Справді, таке хворобливе явище виникає за різних обставин: при порушеннях функції печінки й нирок, неправильному сольовому обміні, ендокринних захворюваннях. Лікоподіум — чудовий засіб для корекції порушень, що настають при старінні. Це повністю узгоджується з роллю, яку сучасні дослідники відводять порушенню сольового обміну в процессі склерозуван- ня судин. У «лікоподійного» хворого часто бачимо слабко розвинуту мускулатуру, нездорову шкіру, передчасні зморшки, пригнічений настрій, схильність до захворювань органів дихання. І ще один цінний для гомеопатичного призначення симптом — правосторонність уражень. Лікоподіум частіше буває корисний при пра- восторонніх ниркових кольках, правосторонній пневмонії, кистах правого яєчника, збільшення правої частки щитовидної залози, тромбофлебіті та лімфостазі правої ноги, а також при двосторонніх процесах, що починаються з правого боку. Таким чином, цей препарат вважають правосторонніми гомеопатичними ліками.

Плаун у лісі — дуже радісне видовище. Його гілля, що стелиться, тече живою рікою,— якесь особливо зелене, його одразу виділиш серед багатьох інших рослин. Одна така «родина» плаунів, що росла в змішаному лісі на кордоні України з Білорусією, особливо мені запам’яталась. Невелике узвишшя, швидше навіть пагорб з камінням, обіймало мереживо гілочок плауна, що повторювали химерні обриси каміння. Моє захоплення, звичайно, підігрівало й усвідомлення того, що переді мною «гомеопатична» рослина. КОШЕНІЛЬ Найперш троянди опишу, Не ті кармінні, косметичні, Немов принцеси, поетичні Та запахущі, безпечальні, На стеблах витончених, бальних... Ю. Тувім ослини видаються нам при- роднішою і певною мірою приємнішою сировиною для ліків, аніж продукти тваринного світу. Проте якщо знехтуємо останніми, то позбавимо себе багатьох джерел зцілення. Отрута бджіл, гадюк посіла надійне місце серед лікувальних речовин. З дедалі більшою цікавістю почали говорити останнім часом про отруту павуків, про морських тварин — таких, як губки, корали, морські їжаки, зірки. У гомеопатичній фармакопеї ліків тваринного походження є досить, проте на практиці їх використовують менше. Частина з них забута, а в деяких країнах навіть заборонена. Підстава — відсутність таких речовин у загальноприйнятій фармакопеї. Не можна скидати з ваги й емоційну несприйнятливість відносно деяких ліків, виготовлених із різної «гидоти». А як тоді бути з вакцинами, виготовленими з мікробів? Щоправда, у ставленні до мікробів наші емоції помітно тьмяніють, бо ми з ними зустрічаємося тільки «під великим збільшенням». Як на мене, то немає нічого гидкого в тому, щоб зцілюватися ліками, виготовленими з колорадських жуків, тарганів, сонечок чи й постільних блошиць і (їх же не треба з’їдати в натуральному вигляді). Чим вони гірші від шпанської мушки, річної губки бодяги чи оленячих пантів? До речі, настойку з тарганів як сечогінний засіб застосовував С. П. Боткін, основоположник російської терапевтичної школи. Кошеніль — комаха з підгрупи кокцид, яку ще називають кактусовою вошею. Живе вона на кактусах- опунціях у Мексіці, розводять її на Канарських островах та острові Ява. З неї видобувають натуральну фарбу — кармін. До XIX ст., аж поки не з’явилися анілінові барвники, її використовували досить широко. Тепер натуральну кармінову фарбу застосовують лише в парфю- мерній та харчовій промисловості, а також у гістології. Свою назву кошеніль отримала, очевидно, у спадок від червоної фарби, що виготовляється з іншої комахи — дубового червеця. Він паразитує на середземноморському дубі, який і називали кошенільним дубом. Греки вважали, що кошеніль — це хворобливі нарости на дубі. Під назвою «кермез» кошеніль згадується в «Фармакогнозії» Біруні. В народній медицині її застосовували при коклюші. В «Большой медицинской знцикло- педии», випущеній у 30-ті роки, також є згадка про лікування коклюшу цими ліками: по 0,1 г кілька разів на день. Гомеопатичний препарат з кошенілі, що називається коккус какті, введено до фармакології після вивчення його Австрійським гомеопатичним товариством, члени якого добровільно досліджували й пере- досліджували багато лікарських речовин, що використовуються в гомеопатії. Коккус какті особливо добре лікує захворювання органів дихання та нирок. Характерний симптом для його призначення — кашель до блювоти з важко відокремлюваним слизом та відчуттям постійних перешкод у горлі. При захворюванні нирок та сечового міхура — каламутна сеча з солями сечової та щавлевої кислот в осаді. Для підвищення професійної майстерності гомеопатові добре мати велику родину, оскільки в умовах клініки, де хворого можна спостерігати щоденно, гомеопатичний метод ще мало використовується. А недуги рідних дають йому сумну можливість спостерігати досить широкий, діапазон захворювань щонайближче, а це дає певний стимул до того, щоб їх подолати. Успіхи лікування залишають приємні спогади, а невдачі примушують інтенсивно шукати необхідні ліки. Саме так було введено в мою практику коккус, коли я ніяк не могла здолати примітивне, здавалося б, катаральне запалення дихальних шляхів у одного з моїх дітей. Практичне знайомство з результатами дії ліків допомогло мені швидше «освоїти» цей препарат. У А. П. Чехова були собаки Бром та Хіна, в нашій родині для таких «хрестин» використовуються назви гомеопатичних ліків. У нас були собаки Ная, Буфо, Рус, Арсен, Апіс, кішок називали Ціна, Дрозера. Коккусом був фокстер’єр, пес із дуже своєрідним характером та жорсткою шерстю. Не дуже правильне виховання зробило його домашнім тираном з власними поглядами на всі події в хаті, причому ці погляди здебільшого йшли врозріз із нашими. Для моєї сім’ї та близьких знайомих асоціація назви ліків з тим чванливим, некерованим псом теж, мабуть, допомагала швидше одужати, бо завжди викликала веселий сміх, а це, як відомо,— теж засіб зцілення. Т. Сіден- хем, англійський лікар, один із засновників клінічної медицини, писав: «Прибуття паяца до міста означає для здоров’я мешканців більш, аніж десятки мулів, навантажених ліками». АМБРА Миртів, хмурихj наче амбра, ми спивали аромат. Ібн Аз-Заккак із Альсіри кою б сильною не була сучасна наука, все-таки є ще речовини (і притому досить відомі!), походження і суть яких досі не розгадані. До таких належить мумійо, такою є амбра. Остання відома з‘незапам’ятних часів. її вважали то речовиною, виділеною екзотичними рослинами, то послідом птахів, і тільки в XVIII ст. з’ясували, що вона виробляється у травному тракті кита. Та яким чином, з чого, чому вона там утворюється — поки що невідомо. Іноді брили амбри в утробі китів сягають 200 кг. Якість її визначають за кольором і запахом. «Кажуть, що хороша (амбра) — сіра забадзька, потім синя, далі жовта, а найгірша — чорна». Так написано у «Фармакогнозії» Біруні. Амбра — спотворене арабське «анбар». Зараз головний споживач цієї речовини — парфю- мерна промисловість. Використовують її як закріплювач запахів. У 40-і роки хіміки навчились отримувати штучну амбру, але для виготовлення дорогих сортів парфумів віддають перевагу природній. У стародавні часи амбру (поряд з женьшенем, стрихнінними рослинами) зараховували до «афроди- зіака» — засобів, що підвищують статеву потенцію. Пізніше їй стали приписувати широку дію — лікували нею епілепсію, тифи, бронхоспазм нервового походження. У деяких країнах амбру застосовують як анти- спастичний та збуджуючий засіб. Гомеопатична фармакопея В. Швабе, за якою в Радянськом}^ Союзі готують гомеопатичні ліки, рекомендує використовувати амбру сірого кольору. Патогенез ліків з амбри містить «Чисте лікознавство» Гакемана. Вивченням амбри займався також німецький гомеопат Ф. Герсдорф. У гомеопатії не прийнято класифікувати лікувальні засоби, за їх фармакологічною дією, як це роблять сучасні фармакологи («антисептичні», «серцеві» тощо). Така характеристика не відбила б істинної сфери дії потеиційозаних гомеопатичних ліків. У нашій галузі медицини ми швидше можемо говорити про вплмв ліків на фізіологію того чи іншого органа або системи. Багато гомеопатів називають амбру нервовими ліками, які особливо придатні для немолодих пацієнтів. Якщо брати мій власний досвід, то найчастіше вдале лікування амброю було у випадках порушення фізіологічних відправлень ендокринних органів. Одній пацієнтці вдалося вилікувати гніздове випадання волосся, що почалось невдовзі після пологів, іншій амбра вилікувала серцеві перебої, пов’язані з дисфункцією статевих органів, третій нормалізувала артеріальний тиск, рівень якого став підвищуватися з початком клімактеричного періоду. А що ж більше, ніж ендокринна система, підтримує життєвий тонус та визначає неп ас порт ний вік людини? Тож думка стародавніх лікарів, напевне, має раціональне зерно. Звичайно, призначати амбру у згаданих випадках мене спонукали не тільки вказані порушення (їх можна лікувати й іншими гомеопатичними ліками), а клініка, що відповідала патогенезу ліків з китової речовини. У цьому патогенезі амбри є дуже банальний і водночас певний симптом: гучна відрижка, що виникає або разом з будь-яким хворобливим явищем (серцевим приступом, алергічними, гіпертонічними чи діен- цефальними кризами) або до нього. Та є і незвичайні симптоми: хворому здається, що час тягнеться надто повільно, як при чеканні запізнілого поїзда, стоянні в черзі або як у дитинстві, коли хочеться якомога швидше стати дорослим. Слово «афродизіака» завжди здавалося мені викопаним з якихось старовинних рукописів, мертвим. Та доля надала мені можливість почути його в сучасному житті як живе. Було це під час подорожі по Мадагаскару. На шляху нашої групи обабіч шосе кілька разів зустрічалися трав’яні «аптеки» — імпровізовані стойки з чималими пучками рослин, що на вигляд нагадували стебла ліан. Яке ж було моє здивування, коли я почула, що їх рекламують, як афродизіака!

ІНДІЙСЬКА КОБРА

У міфологіях усіх народів світу змії ‘належить видне місце. Вона символізує то добро, то зло в численних стародавніх легендах. У Стародавньому Єгипті змія Апо- па вважали захисником Осіріса (він володів цілющою силою), йоцо часто зображували обвитим довкола тіла бога. А богиню плодючості Рененутет уявляли у вигляді кобри чи жінки з головою кобри. Зображення цієї змії прикрашало головний убір фараонів. В античному світі отрутою кобри користувались, як і отрутою цикути, для виконання смертного вироку. Клеопатра також завдала собі смерть від жала цієї змії. Кобри належать до родини аспидових змій, усі види яких отруйні. При слові «змія» в нашій уяві малюється смертельна небезпека. Більшість людей відчувають інстинктивний страх чи відразу до цих плазунів. Для цього, звичайно, є підстави. І все ж треба сказати, що біля витоків такого ставлення лежить і наша мала обізнаність з біологією: виявляється, з 2500 видів змій, відомих науці, отруйні для людини 410. Через інстинктивний страх, забобони чи неграмотність людей зміям доводиться туго: багато хто з нас прагне будь-що їх нищити. Це й зрозуміло — таке ставлення до них було, можна сказати, узаконено. Велика медична енциклопедія (1929, т. 10) писала про оголошення премії за голову вбитої отруйної змії. Наведено там і результати тих заходів. У Франції в одній з округ за 1890 р. було вбито 67 620 гадюк при ціні 25 — 50 сантимів за штуку, в Німеччині платили до двох марок. У Боснії та Герцеговині 1906 р. знищили 25 483 змії... Людям важко навчитися жити в злагоді з природою. Усвідомлення тимчасової корисності чи небезпеки переважає в багатьох із нас. Та думка про необхідність охорони тих корисних тварин поступово знаходить все більше визнання. Кобра — мирна, вона активно не нападає. Через те, а також завдяки ефективній зовнішності, особливо в оборонній позі, коли в кобри розведені обабіч, подібно до капюшона, передні пари шийних ребер, її використовують у своїх виставах приборкувачі змій. Та якщо згадати особливості отрути кобри, мирні визначення для неї не годяться. То дуже сильна отрута з вираженою нейротоксичною дією. При отруєнні смерть настає від паралічу дихального центру. Болі в місці ужалення, як правило, незначні. Якщо вірити в істинність афоризму «Велика отрута — великі ліки», то від отрути кобри варто чекати чимало. Лікування нею сягає корінням, можливо, в далеке минуле. Наша сучасна медична емблема, в усякому разі, дає підстави. Та й самого грецького бога медицини Асклепія зображують нерідко у вигляді змії. У недалекому минулому зміїною отрутою намагалися лікувати, і начебто не без успіху, проказу та епілепсію. Зараз із зміїних отрут створено багато ліків, які використовують для обезболення та як протизапальні при невралгіях, суглобних та м’язових болях. Для виготовлення вітчизняного препарату наяксину використовують отруту середньоазіатської кобри. В клітках Ташкента цю ж отруту вивчали як протипухлинний засіб. Гомеопатичний препарат ная готують з отрути індійської кобри з роду справжніх кобр. Водиться вона в Індії, . як і її основний вррог — мангуст (згадаймо знаменитого Кіплінгівського Ріккі Тікі Таві). Як повідомляє «Життя тварин», у неї струнке сильне тіло довжиною до 180 см. Можливо, є змії, що не мають стрункого тіла, та мені, наприклад, всі вони здаються стрункими «особами». Перші повідомлення про дію отрути кобри опублікував американський гомеопат К. Герінг, який, однак, детальніше вивчив південноамериканську змію — лахезис мутус, що ледь не коштувало йому життя. Фундаментальне вивчення отрути кобри для вироблення гомеопатичного) патогенезу ліків виконав англієць Руссель. Наю застосовують найчастіше при серцевих та септичних захворюваннях: дифтерії, бешисі, післяпологовому сепсисі, ендокардиті, пороках серця, стенокардії. Характерні для її призначення синдроми — лівостбронність ураження, темно-червоний колір слизових оболонок, тиск чи клубок у горлі, за грудниною, в ділянці серця з відчуттям ядухи та кашлем. Якби мене запитали, які гомеопатичні ліки я вважаю найбільш «бешиховими», я б назвала наю. Хоч ні запитання, ані відповідь не звучали б по-справжньому «гомеопатично». Слід прописувати пацієйтові не той засіб, що найчастіше вживають при тій чи іншій патології, а необхідних? йому в даний момент. Мені доводилося з успіхом лікувати бешихове запалення також іншими гомеопатичними препаратами: бела- донною, лахезисом, апілом, русом, сульфуром, графітом. Одній пацієнтці, що скаржилася на болі й деформацію в суглобах великого та вказівного пальців, я ніяк не могла підібрати ефективні ліки, поки не докопалась до їх першопричини. То був рецидив бешихового запалення. Дія наї виявилась магічною. Болі вщухли, функція кисті повністю відновилася. Для багатьох пацієнтів, Які страждали рецидивую- чим бешиховим запаленням, ная ставала постійними ліками. Вони вживали її при найменшому натяку на можливий рецидив.

В іншому випадку ная виручила мене, знявши стенокардичні болі в дуже нетерплячого та жовчного пацієнта, який вважав, що все на світі можна зробити в наказовому порядку. Як не було мені прикро, та ні нукс воміка, ні ігнація — засоби, що заспокоюють конфліктних керівних осіб, на нього не діяли. Тож отрути змій у вигляді гомеопатичного препарату викликають позитивні емоції, чого не можна сказати про самих змій. Зустрічі з тими плазунами вражають, і згадки про них викликають легкий холодок, навіть коли нічого трагічного не було,— звичайно, якщо ти не герпетолог «від бога». Рідкість, та не видумка: люди, які не тільки спокійно, але й з великою симпатією ставляться до цих істот. А є ж суб’єкти, котрі вищать, побачивши навіть жабу чи слизняка. Доводилось мені бачити гадюк у білоруських лісах, на Алтаї, Кавказі. Та найяскравіший спогад пов’язаний з Києвом і розливом Дніпра. Була пора весняної повені, і скільки око сягає, синіла величезна Дніпрова гладінь. Знайомих острівців, бухточок, заплав як не бувало. Прибережні дерева стояли у воді. Ми пливли на весловому човні, і ось, як у дитячій казці, в якомусь зачарованому кощеєвому царстві, на низько нахиленій гілці, що звисала аж до самої води, з’явилася тендітна маленька змійка, навіюючи; гофманівські настрої, думки про зачарованих дівчат... Поминувши це місце, ми зраділи, що нікому з нас не спало на думку зірвати «зміїну» гілочку.

ЗМІСТ:

 ПЕРЕДМОВА З ВЦІЛИТИ В ДЕСІЯТКУ 5 КАВОВІ ЗЕРНА 10 ЛІКУЄ БДЖОЛА 15 ОЛЕАНДР - ДРУГ ЧИ ВОРОГ? 19 СУХА Й ГАРЯЧА СИЛА ПЕРЦЮ 23 ХІННА ШКІРКА 26 ОБЕРЕЖНО - НАПЕРСТЯНКА! 31 ЛАСТІВЧИНЕ ЗІЛЛЯ 36 БОГ МЕТАЛІВ 40 ГРУПА МІДІ 43 ЛІКИ ДЛЯ ЛАСУЙІВ 48 КОЛИ ЦВІТЕ НІКОТІАНА 51 БЕЛАДОННА-ОТРУЙНИЦЯ 55 ЗВИЧАЙНА РІПЧ|АСТА ЦИБУЛЯ 60 КОЛЮЧА КВІТКА, 63, ПЕРЕСТУПЕНЬ 66 КИСЛІТКА - БАРБАРИС ЗВИЧАЙНИЙ 70 СИЛА ДУХУ ЧАСНИКОВОГО 72 ЧУМНИЙ МЕТАЛ 75 УСТРИЧНЕ ВАПНР 78 ГРАФІТ ЯК ЛІКИ 82 ГІРСЬКИЙ БАЛЬЗАМ 85 БЕБЕ-СИТО - ЖОРТИЙ ЖАСМИН 89 КРЕМНЕЗЕМ 92 ГЛІД 96 ПІЗНОЦВІТ - КВІІГКА МЕДЕІ 99 ПОЛИНИ 102 ЦЯ СЕРДИТА РОДИНА КРОПИВНИХ 107 ГІРСЬКА КРАСУНІ 111 КАМФОРА 115 ВОВЧИЙ ТЮТЮН 120 БОРЕЦЬ - ШОЛОМ ЮПІТЕРА 123 ЛИХОДІЙ У БАГРЯІНЦІ 127 РОМАШКИ 131 КЛОПОГІН 135 БОБИ СВЯТОГО ІГНАЦІЯ 139 КОЛОКВІНТ - КОЛОЦИНТ 142 РОСЛИНА 3 ПОХМІУРОЮ РЕПУТАЦІЄЮ 144 СУПЕРЕЧЛИВИЙ ЙРД 147 ВУГІЛЛЯ 151 БАГНО БОЛОТЯНЕ 154 КИЇВСЬКИЙ КРАСЕІНЬ 157 ПЛАУН БУЛАВОВИДНИЙ 161 КОШЕНІЛЬ 164 АМБРА 166 ІНДІЙСЬКА КОБРА 168

Книга розповідає про лікарські речовини різного походження. Взаємозв’язок людини з оточуючим середовищем індивідуальна чутливість та вибір методу лікування, який не справляв би побічної дії, можливість використання малих доз лікарських речовин — ось коло розглядуваних питань. Підкреслюється значення спостережливості лікаря та хворого в процесі зцілення. Для широкого кола читачів